Вчора у Тернополі відбувся мітинг автономних націоналістів. Мешканці Тернополя були шоковані від гримучої суміші націоналістичних та комуністих гасел.
Ми вирішили ознайомити наших читачів: що ж це за такі “автономні націоналісти”?
З початком 2009-го року українські ультраправі переодягнулись у „автономних націоналістів”. Всі неонацисти тепер знаходяться всередині однієї мережі, в якій на задній план відходять питання мови і релігії, натомість фундаментом слугує соціальний популізм, боротьба з мігрантами та політичними противниками (лівими та антифашистами). Офіційно рух не оформлений у одну організацію, але має єдине джерело пропаганди – сайт http://reactor.org.ua . Рух не ідентифікує себе як „правий” чи „лівий”, розвивається за рахунок „запозичення” ідей та естетики лівих, однак де-факто став лише „молодіжкою” для правоконсервативної партії „Свобода” під керівництвом Олега Тягнибока.
Причина появи руху „автономних націоналістів” – це бажання наслідувати моду, створену європейськими неонацистами, а також оновлення іміджу. Для своєї ідентифікації вони найчастіше використовують самоназву «Автономний спротив». На перший погляд об’єктивної причини для «ребрендингу» не було – влада проявляла бездіяльність у сфері протидії націонал-екстремізму, а активність антифашистів відчувалась лише в окремих регіонах. З іншого боку позапарламентські ліві розгорнули доволі широку соціальну активність – вони приймали участь у профспілковому та студентському рухах, у акціях проти незаконних забудов. Тому це змусило неофашистів шукати вихід із ситуації. На щастя, можна констатувати, що більш ніж за рік ультраправі не зуміли розширити соціальну базу. Разом з тим, треба відзначити, що ідеологічно аморфний імідж право радикалів дозволив їм об’єднати різні угрупування футбольних фанатів (через більш „неформальний” характер руху), а також зблизити неонацистів й „традиційних” націоналістів (на передній план вийшли ідеологічні, а не історико-культурні питання). Виникнення такої тенденції поклало край позаорганізаційному існуванню неформальних угрупувань. Практично не залишилось дійсно незалежних структур наці-скінхедів та футбольних фанатів.
«Ребрендинг» неонацистів відбувся після розпаду Української націонал-трудової партії (УНТП) – ця структура об’єднувала вуличних нацистів, не приховувала симпатій до Третього Рейху і водночас мала намір увійти в «офіційну» політику. Її програма майже повністю копіювала «25 пунктів» Адольфа Гітлера. Однак вона так і не була зареєстрована як партія через відсутність організаційних і фінансових ресурсів, разом з тим вона не була визнана екстремістською організацією.
Де-факто керівництво «безлідерного спротиву» здійснюють ті ж люди, які керували УНТП: Євген Герасименко (екс-голова УНТП; проти нього порушено кримінальну справу за вивішування прапору зі свастикою у 2007 р. на матчі «Динамо» – «Карпати»), Едуард Юрченко (екс-референт УНТП з ідеологічних питань; викладач філософії в Київському національному університеті ім. Т. Шевченка) та Мстислав Квітень (аспірант філософії, експерт ультраправої партії «Свобода»).
Їх „автономність” має фіктивний характер: „контрсистемні націоналісти” співпрацюють з легальними правими партіями, а керуються цілком конкретними лідерами (керівництво колишньої УНТП). Частина лідерів „автономного руху” є членами ультраправих партій – „Свобода” (Мстислав Квітень), Соціал-патріотична асамблея слов’ян (Олесь Вахній) та інші. Доволі тісні стосунки налагоджені і з партією „Братство” – ця ультраправа структура під керівництвом Дмитра Корчинського має багато зв’язків із впливовими політиками та державними службовцями. 20 квітня 2010 р. активісти „автономного руху” проводили акцію з Українською народною партією, що входить до парламентської фракції Блок Юлії Тимошенко, а також Народним рухом України та партією „Реформи і порядок”, що входять до парламентської фракції „Наша Україна”. Даний захід був спрямований на захист неонацистів, що були затримані міліцією за хуліганські дії (http://partizan.net.ua/index.php?option=com_content&task=view&id=791&Itemid=1).
Одним зі спонсорів нацистів виступає Сергій Кириченко – депутат Херсонської міської ради. Він очолює херсонську організацію „Громадський контроль” і місцеву профспілку „Народний контроль”, що об’єднує ринкових торговців. На марш 1 травня 2010 року він оплатив проїзд до Києва близько 50 ультраправим фанатам ФК „Кристал”.
Ідеологія:
Ідеологія правих радикалів сьогодні перебуває в аморфному, проте динамічному стані. У основі ідеологічного світогляду лежать расизм, антисемітизм, мілітаризм, антидемократизм з поєднанням псевдосоціальної демагогії. Принциповим питанням є орієнтація на український інтегральний націоналізм О. Донцова та визнання авторитету С. Бандери – це означає, що «бандерівський» націоналізм вийшов за рамки «гетто» Західної України. Цікаво, що у своїй більшості праворадикали залишаються російськомовними. У своїх відкритих ідеологічних маніфестах неонаці використовують «політичні евфемізми». Вони визначають наступні пріоритети: боротьба проти „сіонізму” (на практиці – проти усіх осіб єврейської національності), «толерантності та лібералізму» (під ними розуміються права людини), «нелегальних мігрантів» (не дивлячись на їх дійсний правовий статус), „збочень” (під цим можуть розумітись як міжрасові шлюби, так і нетрадиційна сексуальна орієнтація).
Разом з тим виникають нові «тренди» неонацистської ідеології, що мають постмодерністський характер. Особливу цікавість у правих інтелектуалів викликають наступні теми: спадок Отто Штрассера і «Чорного Фронту»; поєднання націоналізму і комуністичних ідей на прикладі Північної Кореї; вивчення національно-визвольних рухів Латинської Америки. Також виникає певний попит на український націонал-анархізм – у першу чергу йдеться про погляд анархіста-антисеміта часів Громадянської війни отамана Григор’єва. Дивує, що в середовищі антисемітів та антикомуністів зникає табу відносно праць К. Маркса і Ф. Енгельса. Деякі нацисти навіть розділяють думку про те, що сьогоднішні ліві утратили революційним потенціал і їх місце мають зайняти «націонал-революціонери», перейнявши окремі ідеї марксизму («безкласове суспільство», значення якого, втім, не конкретизується). Через свою надзвичайну еклектичність, ідеї «лівого крила» викликають непорозуміння у більшості правих активістів і сприймаються «рядовими» доволі поверхово. Про це свідчить той факт, що на теоретичні семінари рідко ходить більше 10-12 осіб. Тому про системну діяльність на грунті ліво-правих ідей зараз не може бути й мови.
Окремий пласт пропаганди стосується боротьби за «здоров’я нації». Під цим розуміється поділ людей на сорти – тих, хто мають право на потомство і тих, хто не має, оскільки наділений поганою спадковістю [«хай буде багато дітей у спадково повноцінних людей, і якомога менше або зовсім не буде у неповноцінних»; „стерилізація спадково неповноцінних сімей” // Стаття „Держава і народна гігєна” http://www.reactor.org.ua/statti/104-derzhava-i-narodna-gigiyena.html]. Статті, розміщені на сайті, мають недвозначні назви („Микола Міхновський – націонал-соціаліст №1”, книга Євгена Герасименка і Максима Зіньковського „Борьба продолжается. Национал-социализм как он есть”, „Білі та чорні. 100 фактів”, „Суд Лінча: історична довідка”).
Культура і естетика:
Як зазначалось, останнім часом неонацисти змінили свою риторику, приховуючи її за соціальними гаслами. Все частіше нацисти відмежовуються від ідей Адольфа Гітлера, але рядовий актив не приховує симпатій до нацизму. Тому «автономи» організовують смолоскипні ходи, не побоюючись асоціацій з гітлерівцями. Не в усіх регіонах „націонал-революціонери” вважають за доцільне відмежовуватись від Третього рейху. Це передусім стосується маршу пам’яті дивізії СС „Галичина”, що відбувся 28 квітня 2010 року у Львові (http://www.reactor.org.ua/main/3143-marsh-velichi-duxu-u-lvovi.html). На заході була присутня символіка Дивізії, а центральний транспарант був містив зображення легіонера та офіцера у військовій формі Третього рейху.
У афіші міжнародного фестивалю „Білого опору Європи” 13 березня 2010 року використовувався імперський орел, що нагадував символ Третього рейху (http://i.piccy.info/i5/85/54/95485/00001set.jpg). У цьому контексті слід відзначити проведення цілого ряду музичних концертів за участю гурту „Сокира Перуна” (Київ) з використанням стилізованої свастики, а також гурту „Nachtigal” (Львів) з використанням стилізованої емблеми Вермахту.
Суттєвим оновленням ультраправого іміджу стало використання „успадкованої” у ліворадикалів тактики „чорного блоку” – коли демонстранти одягають чорний одяг і прикривають обличчя сонцезахисними окулярами чи чорними масками. Попри свій агресивний вигляд, „націонал-революціонери” проводять акції без порушення громадського порядку і в супроводі міліції. „Чорний блок” виконує лише естетичну роль. Однак видається, що використання такого агресивного зовнішнього вигляду невиправдане. По-перше, рядові обивателі навряд чи захочуть асоціювати себе з маргіналами у чорному. По-друге, молодь, охоча до дії, побачить, що за рухом стоїть лише провокативна естетика і риторика, але не радикальні методи.
Як зазначалось, українські нацисти, на відміну від європейських, не бояться понести відповідальності за носіння забороненої символіки. Тому на практиці це призводить до цікавих „гібридів”. Так на Першотравні 2010 року охорону заходу забезпечували активісти „Blood & Honour” у чорних футболках з білим „тотенкопф”.
Також варто відзначити використання лого „Antifashistische Aktion” – двох прапорців. Зараз і нацисти, і їх противники використовують цей логотип, що призводить до певного змішування. Лідери неонацистів активно запроваджують у якості символіки перехрещений молот і меч – символ „Чорного фронту” Отто Штрасера. При цьому їх ставлення до Гітлера залишається позитивним. Поряд з цим використовуються традиційна для українських праворадикалів символіка: „золотий лев” (символ Дивізії СС „Галичина”), „вовчий гак” (перехрещені латинські літери „I” та „N” розшифровують як „Ідея Нації” ще з моменту створення Соціал-національної партії України у 1990 р.) і орел Вермахту, що тримає у лапах український герб-тризуб.
В столиці лідери наці закликають не вдаватись до „римських вітань” на публічних акціях через присутність мас-медіа. Націоналісти старшого віку (помірковані традиціоналісти) часто звинувачували молодих наці у тому, що своїми „римськими салютами” вони дискредитують український правий рух. Стверджувалось, що ця провокація проплачена Кремлем. Після того як наці відмовились від найбільш одіозних атрибутів ставлення до них з боку правих організацій покращилось.
До останніх „культурних” тенденцій належить сплеск у середовищі юних неонацистів попит на музику хардкор, яку нацисти для власної ідентифікації (за прикладом іноземних колег) називають „хейткор”. Значного поширення набуває мода на субкультуру „стрейтедж” і, частково, вегетаріанство. Однак в Україні практично немає ультраправих груп, які б грали у стилі „хейткор” чи пропагандували цінності здорового способу життя, закладені у фундамент субкультури „стрейтедж”. Тому спостерігається доволі частий приїзд зарубіжних ультраправих хардкор-гуртів. У 2010 році відбувся приїзд груп «Antisystem» (Росія), «Brigade M» (Нідерланди), «Moshpit» (Німеччина). З новітніх українських формацій, які виникли на хвилі моди на „автономний нацизм” слід виділити „9 Вал” (Донецька обл..), “White Lions” (Севастополь). Не дивлячись на те, що гурт „9 Вал” претендує на звання концептуально-нової правої формації (свою музику вони називали навіть незвичним терміном „ns-crust”), їх тексти залишаються сповненими неонацистських кліше. Зокрема, чути неприкриті образи на адресу певних національностей, а також заклики до вчинення злочинів.
Аналогічна ситуація спостерігається з гуртами, які використовують «соціально-революційну» лірику. Мабуть цей фактор вплинув на запрошення до України WP-rock-гурту „Faustrecht” (Німеччина). В інтерв’ю, даному українському порталу http://ntz.org.ua на початку цього року, музиканти заявляють, що давно є “лівими НС” і розділяють ідеї класової боротьби. Їх концерт відбувся у Києві 1 травня 2010 після невдалого неонацистського маршу. Музичний захід пройшов в умовах повної конспірації. Це можна пов’язувати з тим, що у 2010 р. виник прецедент, коли ряд громадських об’єднань (правозахисників і національних громад) виступали із публічними зверненнями до правоохоронних органів. Від міліції, СБУ та інших органів вимагалось не допустити концерти. У них наводились тексти, що суперечать конкретним статтям Кримінального кодексу (розпалювання міжнаціональної ворожнечі, пропаганда війни, заклики до здійснення теракту тощо). У Києві та Львові це призвело до присутності значної кількості правоохоронців, а у Запоріжжі вдалось відмінити концерт.
Діяльність:
Сьогодні нацисти не називають своїм пріоритетним ворогом мігрантів та бездомних і не здійснюють на них атаки, що було поширеним на початку 2000-их. У минуле відійшла боротьба з „ідеологічно-ворожими” субкультурами, тому нацистів можна знайти серед різних молодіжних субкультур (панки, репери, хардкорщики). Організацією концертів займається портал Landsberg.org.ua – підкреслюється, що кошти йдуть на допомогу правим «в’язням сумління» (більшість з них відбувають покарання за фізичне насильство і убивства).
Акції прямої дії найчастіше проявляються у диверсійних нелегальних акціях (заляпування фарбою радянських пам’ятників або підпал нерухомості (торгових кіосків), що належать іноземцям). Конфронтація з юними молодими антифа найбільш відчутна в Криму. Там антифашисти зростають чисельно і ультраправі намагаються цьому перешкодити шляхом вуличного терору. Були 2 випадки, коли неонацисти завадили антифашистським акціям у Сімферополі – 15 березня 2009 року (блокування ходи проти міліцейської жорстокості) та 1 травня 2010 року (фізичний напад на збір «Альтернативного Першотравня»). Ці акції попри їх незаконний характер були висвітлені на сайті «Реактор».
Не дивлячись на те, що українські нацисти тісно контактують із російськими колегами, їх діяльність дуже різниться. Російські «автономні» неонацисти, типу угрупування NS/WP представляють собою законспіроване терористичне підпілля. В Україні ж «автономи» намагаються зайняти нішу радикальної, однак легальної сили.
Досить помітною є діяльність «автономних націоналістів» по прибиранню зелених зон. Втім акцій, що мали б соціальний (а не благодійний) характер практично не проводилось.
Однією з останніх кампаній, побудованій на соціальній демагогії, є виступи проти прийняття нового Трудового кодексу України. Однак протести проти даного акту, що послаблює захист працівника, розпочали ліві активісти ще у 2008 році. Лише у квітні 2010 року неонаці звернули увагу на цю тему. Найбільше вражає, що неонацисти не написали власних документів з критикою акту, а лише вкрали матеріали написані їх опонентами – лівими. Приміром, вони цитують Дудіна Віталія, антифашиста і юриста незалежної профспілки „Захист праці” (http://codex.at.ua/index/stati_po_teme/0-7).
Інформація про участь у класовій боротьбі на боці «незалежних профспілок» не відповідає дійсності.
Все це свідчить, що на даний момент нацистам важко перебудувати свою діяльність і стати центром протестної соціальної активності. З іншого боку їх дії підпорядковані стратегії партії ВО „Свобода” – «контрсистемні націоналісти» беруть участь в акціях партії, а також анонсують майбутні заходи на своєму сайті. Насправді ж діяльність «автономів» підпорядковується стратегії «Свободи» – майже всі акції суспільно-політичного характеру ініціюються партією. Зокрема, неонаці підтримали наступні кампанії: проти нелегальної міграції, проти прийняття нового Трудового кодексу України, проти проросійської політики президента В. Януковича та заходи історичного характеру (День УПА, вшанування пам’яті С. Бандери і Р. Шухевича). Приймаючи участь у акціях, організованих «дорослішими товаришами», «націонал-революціонери» отримували фінансування і мали змогу провести регіональну мобілізацію. Виключенням слугує ряд акцій з пропаганди здорового способу життя, однак вони мали скоріше субкультурний характер – за їх допомогою нацисти намагались порушити монополію антифашистів на культуру «стрейтедж». Це ж стосується і Першотравневого маршу, оскільки яскраво-виражена «ліва» риторика юних нацистів значно контрастує з електоральним іміджем правих консерваторів-«свободівців». “Свобода” не підтримала цей захід ні матеріально, ні організаційно, тому його масштаби виявились доволі незначними – близько 100-150 неонацистів, які розійшлись після оголошення їх акції забороненою судом. “Свобода” неодмінно використає цей провал, для того, щоб довести безперспективність окремого шляху. Діяльність «автономних націоналістів» буде спрямована на підготовку грунту для приходу до влади профашистських сил, посилює ультраконсервативні і ксенофобські настрої.