Русилів. Мабуть, одне з тих місць, яке мені не набридне ніколи. Вперше я потрапив сюди в квітні 2011 року, коли показував мандрівникам чудеса нашої Тернопільщини. Відтоді – я в нього закохався. Їздив сюди з сім’єю, з родиною, з туристами, наодинці…
Тут дуже гарна природа. Мальовничий, червоно-зелений каньйон, порослі мохом кам’яні розсипи, безмежна кількість водоспадів. Одні джерела пишуть про 15, інші – подають цифру 20, місцеві ж кажуть – біля двохсот. Залежно, як рахувати.
От і я вирішив перевірити свої математичні здібності.
Взяв квиток, зібрав наплічник і гайда на ранковий автобус. До самого Русилова доїхати громадським транспортом просто нереально. Тому виходжу десь у полі, не доїжджаючи зо 3 км до с. Соколів.
Дорога веде на зустріч сонцю, яке тільки-но показало свої перші промені, освітлюючи все навколо під незвично гострим кутом.
Здавалося, що я перемістився у часі на тисячі років вперед. Красивий постапокаліптичний пейзаж: безлюдна багряна пустеля, промерзлі сліди давно зниклих машин, вигоріла трава; кристали інею, що зникають в ту ж мить, коли на них падає промінь…
Сонце піднімалося все вище. На горизонті з’явилися перші хатки.
Нереальний марсіанський пейзаж змінюється на буденний сільський колорит. Від різкої зміни декорацій приходжу до тями і згадую, чому я тут. Іду вздовж потічка у пошуках «першого» водоспаду. Ось здається й він.
Зробив кілька кадрів – продираюся крізь джунглі далі. Виявляється – «гуляти» каньйоном Русилівського потічка не так вже й просто. Схоже – до мене тут раніше ніхто не ходив. Долаючи зарослі й котячись крутосхилами добираюся до «другого», а потім і до «третього», «четвертого»… Їх і справді тут багато!
Так на «чотирнадцятому» я зрозумів, що більшість з них я досі не бачив. І дійсно, прогулюючись по стежці вздовж каньйону, можна помітити лише 5, максимум 8 водоспадів. Вже починаю збиватися з рахунку. Важкувато після дванадцятиметрових каскадів, правильно порахувати «полуторки».
Чим далі в ліс – тим більші й ширші водоспади. Хащі вже не турбують, але небезпечно круті урвища не дозволяють підійти ближче до води.
Куди пробились сонячні промені – вода, дерева, все навколо грає сотнями різноманітних кольорів.
В темних закутках – рослини досі вкриті інеєм
А вода застигла різнобарвними крижаними скульптурами.
Так крок за кроком, водоспад за водоспадом, доходжу до «останнього». По моїм підрахункам – двадцять четвертого водоспаду на Русилівському потоці.
Всі каскади залишились позаду. Переді мною останні кам’яні розсипи вздовж замерзлих берегів і зникає струмок під кригою, яка повністю скувала стару Стрипу.
Тут вузький скелястий каньйон потрохи зникає і виводить мене на зручну сонячну галявину, де можна і накрити обідній стіл. Вдосталь насолодившись чаєм з бутербродами – рухаюсь далі, вверх по течії Стрипи. Схили каньйону вкриті лісами і нагадують гори. В долині – досить широка лука.
Іду вздовж річки в пошуках кладки, десь вона тут була 5 років тому. По кризі щось не дуже хочеться, тим паче, що криги все менше і вже чути, а подекуди й видно, як біжить по руслу вода. Знаходжу натоптану стежку, яка мене приводить на ту саму, щоправда оновлену, кладку.
Видно – стару змило водою. Та це й не дивно. Адже кількома метрами вище, бурлить справжня гірська річка Вільховець. Затиснута між високими пагорбами, вона несе свої води крізь густий ліс
і зі всієї сили врізається в Стрипу. Зледеніла хитка кладка, бурхливий потік під нею… Щось не хочеться туди ступати. Хоча, це лише у страху великі очі. Кілька обережних кроків, і я на іншому березі. Стежка веде далі попри Вільховець та переростає в стару лісову дорогу. Здається от-от вийду до цивілізації. Проте дорога виявилась літньою і «пішла» вбрід через воду.
Довелося довіритись внутрішньому компасу і шукати інший шлях. Починаю досить крутий підйом через густі зарослі, сподіваючись вийти на більш-менш відкриту галявину і знайти хоч якийсь орієнтир. За кілька хвилин я дійшов майже до вершини пагорбу і натрапив на стежину, яка привела мене прямісінько до Новосілки. Ліс закінчився і переді мною відкрився чудовий краєвид на долину р. Вільховець та на кінцевий пункт моєї мандрівки – Язловецький замок-монастир.
Ноги самі котилися сонячним схилом все ближче до замку. Підійшовши впритул до замкової гори виявилось, що і тут стежина зрадила мене і знову втекла через річку у ліс. Нічого не поробиш – братиму замок штурмом. Ох і не легко, скажу я Вам, приходилось воякам, котрі були вимушені штурмувати такого роду фортеці. Два кроки вперед, земля втікає з-під ніг, крок назад і все спочатку. Так потроху, крок за кроком, добираюся до замкового муру. Чому ж він такий високий? Закрадається думка: «В обхід?». Та ні. Шукаю місце, де б зручніше перелізти. Зібрав залишки сил – і ось я на фініші. Змучений, весь в болоті і задоволений по самі вуха. Позаду половина дня і майже 14 кілометрів вражень. Попереду – дорога додому…
На цьому можна було б і завершити свою розповідь. Викласти її на форумі чи в соцмережі, зібрати N «лайків» і тішитися з того, що я зробив свій вклад у розвиток туризму на Тернопіллі. Але… Є і зворотній бік медалі. Я розповів лише те частину, яку очікує побачити кожен, хто повторить цей маршрут. Проте реальність така, що потрібно докласти ще чимало зусиль, щоб все так гарно складалося, як в моїй розповіді.
Попрошу дітей, вагітних, особливо вразливих осіб та людей з неврівноваженою психікою
далі не читати і не переглядати наступний матеріал!!!
Тепер я розповім про те, що залишилося за кадром. Вся справа в людях. І не лише в туристах. Так, звісно бувають такі горе-мандрівники, котрі залишають по собі слід, який не тільки «ріже око», а й забруднює довкілля.
Проте навряд мандрівники приносять із собою цілі мішки зі сміттям, будівельні відходи та автомобільні шини!
Русилівський потік в межах населеного пункту недоступний не лише через густі зарослі, а й через величезні звалища сміття, які, здається, збираються тут з покоління в покоління!
Пластикові й скляні пляшки, битий посуд, іржаві бляшанки та балончики, різноманітні упаковки від продуктів харчування, залишки взуття, одягу та інший ширвжиток… Ви плануєте ремонт? Завітайте в Русилів! Там в річці Ви знайдете все необхідне: мішки з-під цементу та шпаклівки, монтажну піну, лінолеум, будівельну сітку. І все це в необмежених кількостях!
Блукаючи помийною ямою в пошуках водоспадів проскочила на мить думка, що тут і не хитре діло трупа знайти… НАХЕРА Я ТАК ПОДУМАВ?!!! Вибачайте – важко підібрати інші слова! На «сході» й не такого надивився, але я не міг його фотографувати – боявся “бекнути”. Проте він сам потрапив в кадр. Це я помітив, переглядаючи світлини на великому моніторі. Наступний знімок так і називається: «Знайди кота».
Як в таких чистих і доглянутих хатках можуть жити люди з такими «брудними» руками?
Будівлі, які Ви бачите на фото – якраз навпроти звалища. Городи примикають майже до самої річки. Туристи явно не могли там насмітити. Де закінчуються хатки – там закінчується і сміття. Принаймні найбільша його частина. Для порівняння викладаю фото водоспадів, які знаходяться трохи далі від села.
Поодинокі пластикові пляшки, які могли тут залишити як «відпочивальники», так і течія їх запросто сюди могла занести від села. Але факт залишається фактом. Сміття, м’яко кажучи, забагато. І треба з тим щось робити. Терміново!
Русилів. Вперше я потрапив сюди в квітні 2011 року, коли показував мандрівникам чудеса нашої Тернопільщини. Їздив сюди з сім’єю, з родиною, з туристами, наодинці…
І хочу приїздити сюди знову і знову, І хочу показувати його красу туристам і своїм майбутнім онукам. І саме тому я маю велике бажання навести порядок на невеличкому клаптику землі та в головах місцевих жителів, котрі нищать свою землю, не задумуючись про майбутнє своїх дітей і бідкаються через країну в якій вони живуть.
Прошу відгукнутися представників громадських організацій, ЗМІ, правоохоронних органів, органів влади від сільського голови Русилова до голови ОДА, представників департаменту розвитку інфраструктури, транспорту та туризму ОДА, департаменту екології та природних ресурсів ОДА, департаменту охорони здоров’я та просто небайдужих людей.
Маю намір розчистити Русилівський потік, щоб не було соромно приводити сюди дітей на відпочинок. Буду вдячний за Вашу допомогу у цій добрій справі.
До нових подорожей.
Олександр Захарченко.
