22 січня виповнюється 92-тя річниця з дня проголошення «Акту Злуки», який, за загальнопоширенним переданням, нібито об’єднав дві частини України в «єдину», «соборну», «незалежну» державу.
22 січня 2011 р. шпальти українських газет, інтернет-ресурсів, випуски новин та ток-шоу провідних телеканалів ряснітимуть коментарям патріотично налаштованих істориків, політологів та поважних політиків, які, як завжди ґрунтовно, щиро та переконливо запевнятимуть читачів, слухачів та глядачів у величі задумів ідеологів та організаторів тої знаменної події, яка завершилася гучним, тотальним та ганебним крахом.
Як пояснять зазначені добродії, з причини, звісно – підступної діяльності «московських яничарів» («червоних» та «білих), західних аль’янтів-переможців у I Світовій війні (у масі своїй, очевидно, жидо-масонів та римо-католиків), яким Соборна Незалежна, і головне, абсолютно Демократична Україна, була аж геть непотрібна з міркувань геополітичних а, отже, засадничо антиукраїнських – як за суттю, так і за формою.
Альтернативних думок, як це завжди буває в хвилі щирого національного піднесення, чути не буде. Авжеж: самоцінність нації- держави вища за здоровий глузд та, тим більше, історичні факти.
Чисельні дослідження сучасних українських науковців, видані ними впродовж останніх 15 років фундаментальні археографічні збірки однозначно свідчать: «Акт Злуки» було укладено та проголошено групою з чотирьох приватних осіб, які називали себе «Директорією УНР» (Андрієвський, Винниченко, Макаренко, Петлюра,) від імені неіснуючої на той момент Української Народної Республіки та представниками нелегітимної з точки зору діючого на той момент міжнародного права Західно-Української Народної Республіки (Акту Злуки розміщений текст тут).
«Об’єднана» УНР двох, за тогосночасними поняттями, народів – «наддніпрянського» та «наддністрянського» формально проіснувала 175 днів і розпалася внаслідок непримиренних протиріч між державно-політичним проводом її складових частин.
Основні факти, встановлені та веріфіковані українськими істориками такі.
Перший.
В практичну політичну площину питання про об’єднання так званих «українських земель» в єдину державу постало лише 1918 р. На міжнародному рівні прагнення до державної самостійності народів насамперед мултинаціональної Австро-Угорської імперії було легалізовано широковідомими тезами тодішнього президента США Вільсона, які увійшли до історії під назвою «14 пунктів».
Вони, зокрема, санкціонували ліквідацію переможених Німецької та Австро-Угорської імперій та створення на їх теренах малих національних держав.
Другий.
18 жовтня 1918 р. у Львові члени Української Парламентської Репрезентації (тобто члени обох палат імперського парламенту, а також галицького та буковинського сеймів) за участі проводу Греко-Католицької Церкви та представників всіх політичних партій, що діяли в краї, нібито створили «конституанту українських земель Австро-Угорщини» – Українську Національну Раду у складі 56 осіб на чолі з Євгеном Петрушевичем. Ніяких автентичних документів, які підтверджували би створення такої конституанти наразі не існує.
Програмна декларація УН Ради містила основні правові й соціально-економічні засади молодої держави. Серед них: політична та економічна рівність всіх громадян, рівність їх перед законом без огляду на національність, мову, конфесійну приналежність, рід, стан або стать.
Декларувалося запровадження демократичного ладу на основі загального, рівного, безпосереднього, таємного і пропорціонального виборчого права, а також право представництва так званих «нацменшин» (тобто поляків, німців та євреїв) в уряді. Документ обіцяв «справедливу земельну реформу», інші демократичні соціально-економічні перетворення.
Третій.
Проголошення ЗУНР сталося внаслідок прямого наказу широко відомого своїми зв»язками з московськими більшовиками колишнього голови уряду УНР в 1917р. та першого голови Директорії в 1918 р. Володимира Винниченка.
Абсолютна більшість галицького «українського» політикуму були послідовними габсбургськими роялістами, обстоювала ідею проголошення західноукраїнських земель коронним краєм в складі Австро-Угорщини.
Зробити це дозволяв маніфест цісаря Карла від 16 жовтня 1918 р., який перетворював Австрію на федерацію. Саме цю ідею 19 жовтня чільник галіцьких «українців» Євген Петрушевич та представник народно-демократичної партії, авторитетний юрист Степан Баран запропонували учасникам зборів.
Натомість соціал-демократ Микола Ганкевич запропонував принципово інший варіант – злуку з Наддніпрянською Україною, але не з режимом Скоропадського.
Тимчасом «зчинився в залі крик і протести, – свідчив галицький соціал-демократ і активний учасник тих подій Антін Чернецький. – Я прискочив до д-ра Петрушевича і скинув його з трибуни. Проти нас була більшість, яка нас просто закричала. Ми демонстративно вийшли зі зборів, а з нами й січові стрільці…».
Інсургенти зібрали окремі збори, які вирішили заснувати Комітет злуки західноукраїнських земель з УНР (яка на цей час не існувала в природі).
Негативне ставлення до справи негайної злуки українських західних земель з Наддніпрянщиною виправдовували тим, що в жовтні 1918 р. «існував ще режим Скоропадського… та сам Винниченко порадив не проголошувати тоді злуки». За Чернецьким, Винниченко «за декілька днів перед своєю смертю» 1951 р. письмово підтвердив, що саме він «дав галичинам вказівки проголосити злуку з УНР», а не з буржуазно-ліберальною Українською Державою.
Четвертий.
Теоретично шлях до проголошення легітимної держави ЗУНР могла би відкрити відмова США визнавати надалі Австро-Угорщину як державну цілість та, відповідно про визнання державної самостійності самостійність Чехії, Словаччини та Югославії.
Таке рішення дозволяло вирішувати питання державотворення на «національних окраїнах» Габсбурзької імперії легальними на той час методами та мирним шляхом. Це передбачала польська політична практика, згідно з якою Східна Галичина не могла існувати як самостійна держава, а лише перебувати на правах широкої автономії у складі Речі Посполитої в кордонах 1772 р.
28 жовтня у Кракові була утворена польська Ліквідаційна Комісія, яка оприлюднила відповідну польську консенсусну позицію. Про це1 листопада був поінформований вищий австрійський посадник у Львові генерал Ламезан.
Перебрати владу у Львові мав генеральний комісар Галичини князь Вітольд Чарторийський. Дізнавшись про це, радикально налаштовані українські діячі увечері 31 жовтня провели термінову нараду УН Ради та її Військового Комітету.
Нарада ухвалила рішення про висилку делегації під проводом чільника Української Парламентарної Репрезентації Костя Левицького до намісника Галичини графа Гуйна. Оскільки останній не отримав з Відня формального рішення про передачу влади УН Раді, він віддав наказ про запровадження надзвичайного стану на території краю.
Майже одночасно з рішенням графа Гуйна керівник Військового комітету УН Ради Дмитро Вітовський підписав наказ про переобрання влади на місцях власними силами та наказ українським підрозділам, які дислокувалися в Чернівцях, виступити до Львова.
Основним чинником військової «перемоги» у Галичині став австрійський комендант військового округу, який виконав наказ про демобілізацію всіх «національних» частин. Всі вони, крім українських, негайно оголосили про свій нейтралітет. Формальний протокол про передачу влади від австрійців до українців було підписано 1 листопада.
П’ятий.
Створення Української Держави на галицько-буковинських землях було формально проголошено 20 жовтня, після урочистої Служби Божої у Катедрі Св. Юра.
Шостий.
Проголошення злуки з неіснуючою ані юридично, ані фактично УНР відбулося 10 листопада («а її оформлено і уточнено двобічними умовами й деклараціями» лише 22 січня 1919 р.). Лише 13 листопада УН Рада ухвалила «Тимчасовий основний закон про державну самостійність українських земель колишньої Австро-Угорської монархії», тобто конституцію Західно-Української Народної Республіки.
Сьомий.
Рішення ЗУНР про злуку з «Великою Україною» було визначене тяглістю та гостротою неподоланних етнокультурних, релігійних, політичних, економічних протиріч із Австрією, Німеччиною, Угорщиною, Румунією, Польщею.
Державна злука з останньою в будь-якій формі, на думку тогочасних українських провідників, мала б катастрофічні наслідки для галицьких земель. Українці Галичини й Буковини, яких налічувалося від 2 до 3 млн., на їх думку, були б неодмінно асимільовані поляками, чисельність яких сягала 22 млн.
Восьмий.
Одним із перших документів, ухвалених УН Радою стала постанова про необхідність «поробити потрібні заходи для об’єднання всіх українських земель в одну державу».
З відповідною місією до Києва було направлено посла – професора Микитея, який мав вручити вірчі грамоти Гетьманові (що означало визнання його режиму з боку ЗУНР).
1 листопада голова Військового Комітету та керівник збройного повстання у Львові Вiтовський надіслав до Києва вітальну телеграму: «Зайнятий українськими військами Львiв посилає поклiн Києву – столицi Соборної України». Адресатом був не формальний та фактичний голова Української Держави Скоропадський, а напівміфічний лівосоціалістичний «опозіцийний» до Гетьмана УН Союз.
Останній сповістив Львів, що злучення ЗУНР з Українською Державою «небажане» з огляду на можливе піднесення престижу режиму Гетьмана та його зміцнення.
Дев’ятий.
Діяльність «українських» галицьких політиків по створенню «національної» держави на теренах Східної Галичини всупереч політичній позиції поляків, покликала до життя і «об’єднавчу» місію авторитетних представників ЗУНР Льогіна Цегельського та Костя Левицького до Скоропадського. Головним пунктом на переговорах було питання про надання військової допомоги галичанам та буковинцям.
Десятий.
27 жовтня румунська «Національна Рада» в Чернівцях ухвалила «об’єднання всієї Буковини з рештою румунських країв у національну державу».
3 листопада на міфічній «українській» маніфестації в Чернівцях (ніяких документів про її рішення не зберіглося або не існувало івзагалі) уся повнота влади у краї була «передана» до УНРади. 6 листопада на заклик її буковинського Крайового комітету озброєні загони оволоділи адміністративними установами, вокзалами, поштою й телеграфом в Чернівцях, Сучаві, Сторожинці та Кімполунгу, а також багатьох селах. Президентом краю був проголошений Омелян Попович. 11 листопада румунські війська зайняли всю Північну Буковину, яку було формально включено до складу Румунії.
Одинадцятий.
1-2 листопада владу Габсбургів було скасовано в Ужгороді і Мукачеві. 8 листопада 1918 р., закарпатські українці утворили у Пряшеві «Руську Народну Раду», яка 19 листопада висунула домагання національного самовизначення, участі її представників на майбутній мировій конференції, недопущення розчленування української «національної території» сусідніми країнами. Будапешт погодився на існування автономного «Руського Краю» із власним законотворчим органом – «Руською Радою» та з кандидатурою призначеного губернатором краю Августина Штефана.
Дванадцятий
Офіційне закінчення Першої світової війни 11 листопада 1918 року відкрило перед головою тодішньої Української Держави Гетьманом Павлом Скоропадським можливість реалізовувати принципово новий зовнішньополітичний курс, головне завдання якого формулювалося так: «визволення з-під опіки наших союзників, німців та австро-угорців, а поки що – використовувати їх вплив і оружну допомогу для об’єднання всієї української території».
Тринадцятий.
Прагнучи відповідати зовнішньополітичним вимогам, які заперечували одна одну – виступити в ролі «збирача» всіх українських земель, з одного боку, і залишатися лояльним союзником Німеччини та Австро-Угорщини, з другого, Скоропадський погодився «направити» Січових Стрільців на кордон із Галичиною.
Звідти стрільці нібито «самочинно» мали вирушити до Львова. Гетьман також пообіцяв делегації ЗУНР надати матеріальну й технічну допомогу: 10 млн. крон, 2 млн. доларів, два літаки, декілька панцерників, гаубичну батарею, велику кількість військового спорядження.
Чотирнадцятий.
Національно-соціалістичні опоненти Скоропадського, передовсім Володимир Винниченко та Микита Шаповал, відчайдушно противилися від’їзду Січових Стрільців, оскільки це була фактично їх єдина збройна опора у підготовці заколоту проти Гетьмана.
«Військова філософія» цих діячів полягала в тому, що Євген Коновалець не зможе втримати Львова, а вони самі не зможуть усунути Скоропадського від влади у Києві.
Ідея «Київ важніший за Львів» , отже, вiдмова надати допомогу повсталому Львову, визначило перебіг подальших подій. Шаповал і Винниченко вважали Скоропадського більшим ворогом України, ніж Леніна та Троцького. Врешті-решт, українці змушені були евакуювати Львів.
П’ятнадцятий.
У цій ситуації Гетьман круто повернув кермо у зовнішніх відносинах. Він активізував відносини з керівниками держав, новопосталих на окраїнах колишньої російської імперії.
3 листопада на залізничній станції Скороходово (між Харковом та Полтавою) він зустрівся з керівником Дону генералом Петром Красновим. Генерали підписали союзницьку угоду, яка юридично зафіксувала прагнення сторін «виступити в справі утворення Всеросійської, якої конечною метою буде утворення Великої Росії».
Шістнадцятий.
Єдиною силою, яка могла би теоретично гарантувати українську незалежність, була Антанта. Остання державної незалежностi України принципово не визнавала, оскільки була пов’язана союзницькою угодою з центральним урядом Росії, поваленим більшовиками.
Підписання союзницької угоди із визнаним Антантою правонаступником поваленого центрального уряду Російської Республіки означало для української сторони спробу зберегти бодай частину суверенітету в конкретно-історичних політико-правових обставинах. Саме тому цей акт Гетьмана був політичним максимумом для України, якого можна було тоді досягти.
Практична реалізація угоди Скоропадського – Краснова дозволила би, по-перше, політичне існування автономної Української держави у складі федеративної Росії, відновила би нормальні стосунки з країнами-переможцями в Першiй світовій війні, по-друге, і, нарешті, значно обмежила б катастрофічний вплив українських національних соціалістів на подальші події.
Сімнадцятий.
Тимчасом у Києві Винниченко та Шаповал провадили активну роботу по підготовці антигетьманського повстання. Вони одночасно провадили конспіративні переговори з представниками німецької окупаційної влади, Антанти та московськими більшовиками.
При цьому переговори з останніми з метою отримати допомогу в боротьбі проти Гетьмана йшли паралельно із переговорами про вступ їх представників до гетьманського уряду, який вони планували невдовзі скинути.
Вісімнадцятий.
Переговори з більшовиками вiв особисто Винниченко. В ході переговорів українських діячів із Християном Раковським та Дмитром Мануїльським було досягнуто угоди, яка передбачала визнання Радянською Росією самостійності, нейтралітету та демократичного устрою майбутньої соціалістичної УНР, встановлення торгових відносин між двома державами, а також дозвіл на діяльність українських комуністів за умов, «що цій партії не вільно захоплювати владу збройною рукою».
З правової точки зору це була угода між представниками ніким не визнаної російської радянської «держави» та приватною особою. Винниченко не мав навіть офіційного уповноваження своєї партії провадити такі переговори, а, тим більше, підписувати будь-які документи. Встановлення під час цих переговорів форми політичного режиму в Україні групою приватних осіб, відкидало виключне i абсолютне право її громадян на самовизначення, деклароване переможцями І Світової війни.
Дев’ятнадцятий.
Саме ця угода лягла в подальшому в основу угоди між московським радянським урядом та УНР. До неї було додано пункт про спільні дії проти Денікіна, Краснова, Антанти та Польщі, що відкривало для України принаймні нові фронти збройної боротьби – на пiвднi та на заходi.
Двадцятий.
Полiтика Москви та українських націонал-соціалістичних заколотникiв чітко координувалася. Гетьманські спецслужби встановили, що большевики видали УНСоюзові 50 млн. на агітаційну кампанію проти Гетьмана. До в»язниці потрапив радянський консул в Одесі Михайло Бек, зокрема тому, що підтримував щільні зв’язки із збройними більшовицькими загонами.
Двадцять перший.
Одночасно соціалісти запропонували Гетьманові політичний союз. Його умови: УНС, тобто Винниченко та Шаповал за якими реально стояло хіба декілька політичних авантюристів, готовий заплющити очі на «нелегітимність» гетьманського режиму.
Натомість Гетьман мав би висунути територіальні претензії до сусідніх держав або регіональних урядів de facto. Це означало би початок війни проти країн Антанти, а також Польщі, Угорщини, Румунії, Чехословаччини, обласних небільшовицьких урядів, які утворилися на великоросійських землях та тими російськими силами, які виступали з централістських позицій (наприклад, з військовими частинами Денікіна, Юденича тощо).
«Серед Національного союзу були справжні більшовики-українці, і від них першим був український письменник, талановитий та запального темпераменту агітатор В. К. Винниченко. С. В. Петлюра, хоча і не був більшовиком, але робота його агентів по підготовці повстання проти германської влади була рівносильна віддачі України во владу більшовиків, що і підтвердили блискуче події найближчих місяців»,- таким є неспростовний висновок одного з найбільш авторитетних мемуаристів та дослідників доби Ніколая Могилянського.
Двадцять другий.
13 листопада о 20-й годині відбулося «конспіративне» засідання Президії УНС «разом із військовими». Присутні політичні, військові та громадські діячі: Панас Андрієвський, Винниченко, такий собі Дідушок, полковник Євген Коновалець Микола Кушнір, Андрій Макаренко, Олександр Макаренко, генерал Олександр Осецький, Стокоза, Микита Шаповал, Янко та «та кілька стрільців» (тобто від 11 до максимум 20 осіб, які представляли виключно самих себе.- Д.Я.).
Представник Селянської Спілки Янко запропонував обрати до складу Директорії «погоджені раніш» невідомо ким і де кандидатури Винниченка, Петлюри та Шаповала. Директор департаменту залізниць Міністерства шляхів сполучення Макаренко, у відповідності з досягнутими «раніш» закулiсними угодами, підтримав цю пропозицію і запропонував прийняти її без обговорення.
Шаповал, несподівано для всіх присутніх, виступив проти своєї кандидатури. Тоді Янко запропонував кандидатури Винниченка, Петлюри та Федіра Швеця з наданням їм права кооптувати до складу Директорії по одному представнику від «залізничників» та партії самостійників-соціалістів.
Сам же Шаповал і запропонував кандидатури Макаренка та Андрієвського. Таким чином було утворено Директорію УНС (а не УНР) у складі Винниченка (голова), Андрієвського, Макаренка, Петлюри та Швеця.
Двадцять третій.
1 грудня 1918 р. уповноважена делегація УН Ради та четверо з п’яти членів Директорії підписали у Фастові «Передвступний договір» про злуку двох частин України в «одне державне тіло»), зміст якого було оприлюднено лише наприкінці грудня на з’їзді селянських спілок Київщини.
Винниченко повідомив, що ЗУНР та УНР заявили про свої наміри: перша – «увійти з усією своєю територією і населенням, як складова частина державної цілості в Українську Народню Республіку»; УНР, зі свого боку, – «прийняти всю територію і населення Західноукраїнської Народної Республіки, як складову частину державної цілості в Українську Народну Республіку».
Сторони взяли на себе зобов’язання здійснити «державну злуку можливо в найкоротшім часі, щоби… обі держави утворили справді неподільну державну одиницю».
При цьому ЗУНР зберігала права «територіальної автономії, котрої межі означить в хвилі реалізації злуки обох республік в одну державну цілість окрема спільна комісія за ратифікацією її рішень компетентними правительственними державними органами обох Республік». Лише після цього планувалося встановити умови об’єднання двох держав.
Двадцять четвертий.
З 15 грудня 1918 р. нелегитимний, незаконний орган влади – так звана Директорія УНС – з невстановлених до сьогодні причин стала називати себе «Директорією Української Народної Республіки».
Двадцять п’ятий.
3 січня 1919 конституційний закон про об’єднання ЗУНР та УНР був схвалений УН Радою. Про це державний секретар ЗУНР Вітовський повідомив колегу – «головного Отамана Українського республіканського війська Петлюру».
Двадцять шостий.
22 січня в Києві відкрився так званий «Трудовий Конгрес України» (який також називав себе «Конгрес Трудового Народу УНР»), на який нібито було обрано 593 делегати, в т.ч. 36 з Галичини.
398 з 400 нібито присутніх (ніяких документів, які підтверджували би це в природі не існує) представників тільки робітників та селян (так звані «майнові класи» були попередньо навіть формально позбавлені Директорією УНС/УНР права «надіслати» своїх представників на Конгрес) ухвалили «Акт Злуки», який того ж дня було урочисто проголошено на Софійській площі в Києві.
Двадцять сьомий.
28 січня вірогідно шляхом підняття рук делегати Конгресу ухвалили «Універсал Трудового Конгресу України», який впродовж декількох наступних місяців нібито правив за тимчасову конституцію.
Документ, проголосований «величезною більшістю голосів» (точне число їх невідомо), наділяв «вищою владою» Конгрес Трудового Народу УНР (а не «всього народу», як це було у випадку ЗУНР), на час перерви його засідань – Директорії, виконавчу владу – Раді Народних Міністрів, яку повинна була призначити та сама Директорія, до складу якої було включено «представника од Наддніпрянської України (Галичини, Буковини і Угорської України)».
Цим представником став Петрушевич. Документ стверджував, що «Акт Злуки» було затверджено на Конгресі 24 січня (тобто через день після урочистого проголошення УНР.- Д.Я.).
Двадцять восьмий.
Ані сам Конгрес, ані Директорія, ані Рада Народних Міністрів, ані будь-який їх орган або уповноважена особа ніде, ніколи і ні за яких обставин не визнавали правонаступництва від Української Народної Республіки доби Центральної Ради.
Двадцять дев’ятий.
30 березня відбулася «нотифікація» (формальне оголошення) об’єднання офіційною делегацією «соборної» УНР послам усіх держав, акредитованих у Відні.
Тридцятий.
Обидві частини «злученої» УНР зберігали власні органи законодавчої та виконавчої влади, сферу та обсяг їх компетенції. Громадяни УНР оголошувалися «громадянами» ЗОУНР, останні – «громадянами» УНР. Влада київського уряду обмежувалася землями на схід від Збруча. Певним чином координувалася лише оперативна військова діяльність учасників угоди.
Тридцять перший.
9 червня 1919 р. у Заліщиках, за умов воєнної поразки та державного розвалу ЗУНР (яку час від часу також офіційно називали «Західна область УНР»), чотири з восьми членів Президії «Виділу УН Ради» (колективного голови держави ЗУНР на той період) ухвалили «надати право виконувати всю військову й цивільну владу, яку виконував досі на основі конституції Виділ Української Національної Ради і Державний Секретаріат, уповновласненому Диктаторові Євгену Петрушевичу».
Керівництво УНР кваліфікувало цю подію як «державний переворот у Галичині». Негайно після цього Диктатор подався до Відня – «офіційно повідомити про утворення Західноукраїнської Народної Республіки всім державним урядам та ув»язати контакт зі світом, зокрема, з антантськими державами».
Тридцять другий.
Голова Директорії УНР Петлюра не визнавав диктаторських повноважень Петрушевича, мотивуючи це тим, що Конституція ЗУНР не передбачала такої посади. За деякими даними, 9 червня сам Петрушевич формально вийшов із складу Директорії і надалі брав участь у засіданнях не як її член, а як Диктатор ЗУНР/ЗОУНР.
Директорія (тобто Петлюра) цього статусу Петрушевича не визнавала. 4 липня Петлюра оголосив про створення в складі уряду УНР окремого міністерства у справах ЗОУНР, що означало заперечення її права на самостійне державне існування.
Тридцять третій.
16 липня залишки галицької армії перейшли Збруч і з’єдналися з військами власне УНР. ЗУНР припинила своє існування de-facto.
Петрушевич у супроводі найближчого оточення подався на територію Румунії, звідки виїхав до Відня. Тут він «зорганізував новий закордонний центр уже знову Західноукраїнської Народної Республіки, відкинувши назву «Західна Область Української Народної Республіки».
Висновки:
«Політично і соціально це були протилежності, – констатував свого часу прем’єр-міністр УНР соціал-демократ Ісаак Мазепа. – Галицький уряд був представником правої частини галицького суспільства. Ліва частина цього суспільства, що об’єднувала коло галицьких соціал-демократів та т. зв. Селянсько-Робітничого Союзу, стояла в гострій опозиції до цього уряду. Наддніпрянський уряд навпаки складався із соціалістів, а всі правіші угруповання ставилися до нього опозиційно».
На рівні практичної політики ці протиріччя мали такий вигляд: керівництво ЗУНР вважало першочерговим завданням війну з Польщеюв т.ч. за рахунок відповідної угоди з Денікіним. УНР в особі Петлюри ж наполягали пріоритетності війни з більшовиками – навіть за рахунок Галичини; можливість досягнення у зв’язку з цим угоди з Денікіним рішуче відкидалася.
Авантюра із «об»єднанням» УНР та ЗУНР мала своїми наслідками, зокрема, окупацію однієї частини сучасної України більшовицькими людожерами та сформувала кривавий міжнаціональний конфлікт поміж поляками та українцями, трагічні наслідки якого є одним з головних чинників неможливості європейської інтеграції України.