Розмова з Олегом Ущенком
Про Олега Ущенка написати багато складно. Він не любить тусовок, бо йому не цікава епатажність. Через це ж не дуже вітає особисту медійність. Зате серед друзів – перший жартун. За освітою – режисер і журналіст. Зізнається, що робота – його хобі. Коли зламав ногу, несподівано для себе написав книжку «Барменцаль. Сучасна клінічна проза». Телефонували друзі, пригадувати прикольні випадки під час зйомок, а він, за його словами, позліплював все до купи, і за ту «ліпнину» вже отримав літературну премію імені Івана Франка. І це в Івано-Франківську, де письменників більше, ніж блукаючих псів!
– Олеже, в Івано-Франківську дуже міцні літературні традиції, не важко було вклинитися в письменницьку тусівку?
– Я не планував кудись вклинюватися. Навіщо? Можна сказати, що серед літераторів я опинився по-зальоту. Випадково занесло на крутому віражі, а виявилося, що там цікаво. Нехай читачі вирішують: письменник я чи не письменник? Для себе я просто автор своєї книжки – так мені затишніше… З літературними традиціями на Прикарпатті не все так однозначно. В Івано-Франківську на ятках з книжками так само більше скуповують російськомовні книжки. Шкода…
– Але якісь амбіції мали бути. Що підштовхнуло до написання книжки?
– Знаю приклади, якщо амбіції дурні, а мудрими вони бувають рідко через природу свого походження, то наслідки, м’яко кажучи, гротескні. У нас склалася недобра традиція, коли всіх, хто відшукав грошей на свою книжку, відразу приписують до письменників. Людина може випросити і на 20 своїх книжок, але, якщо її твори писані, наприклад, через нестримне бажання стати знаменитим чи розбагатіти, то за парканом власних амбіцій залишиться непоміченою. Нехай друкуються всі, але письменниками мали би вважатися, образно кажучи, генералісимуси серед авторів. Моя амбіція одна: аби мої книжки читали.
– Ти згадав, що навіть в Івано-Франківську більше купують російськомовні книжки. Чому, якщо продукт україномовний, навіть, якщо він талановитий, то він сприймається другорядним?
– Бо в росіян виробилися, якщо так можна сказати, стаціонарні правила гри, де, в гіршому випадку, видавці мусять хоча б імітувати, що поважають читача. Над цим працюють професійні видавці, дизайнери, маркетологи. Серед наших видавців основне правило гри, воно ж і єдине, – відсутність будь-яких правил.
У нас не має традиції називати гамно – гамном, тому ми у ньому так толерантно і шляхетно топимося. Всі воюють з масовою культурою, якої в Україні, навпаки, бракує. Хоча більшість тих, які так «ненавидять» попсу, лягають спати і прокидаються з думкою про масові тиражі своїх «книжок». Це нас страшенно маргіналізує. Свідома частина з нашого мовного оточення змушена бовтатися у зацвілому і прокислому власному «соці». Представникам іншомовних культур цього не хочеться. І я їх розумію.
Найбільші наші вороги засіли у наших головах. Володимир Кухар, між іншим, ваш земляк, який зараз у Києві, якось сказав: «Якби в цій країні хоч кожен п’ятий дотримувався закону, то нам усім жилося б значно краще». Ми такі ж, як наша влада. У компаніях розповідаємо про патріотизм, порядність. А, якщо кожен окремо, то більшість перетворюється на боягузливих шакальчиків, які з підігнутими під себе хвостами насторожено винюхують, що би стибзяти.
– Але чому?
– За міфологією люди весь час нищівно програвали війни богам. І тільки Персей, позашлюбний син Зевса, переміг Олімп. Бо йому допомагали такі ж напів-боги. Бо для них він був своїм. Дуже ілюстративна метафора. Історію творять еліти, а плебс завжди був матеріалом, з якого щось ліпили. Не рідко, безпощадно і по-варварському. Що хотіти від людей, які в залі засідань думають, як швидше вибратися на вихідні додому в село, бо там городи і господарка? Для них це головне. Все має бути на своєму місці. В сучасній Україні пандемія непрофесіоналізму. Звідси і безлад. Навіть тупак, якщо йому щастить видертися на посаду, звикає до неї, любить себе у ній, тремтить за крісло і робить усе, щоби мудріші не наближалися.
– Це впливає на те, як нас сприймають у світі?
– У світі Україну вже ніяк не сприймають. Нам аби вдома щось зрушити. Знайомий художник розповів, як в Києві на виставках, наприклад, критики чи колекціонери підходять, висловлюють компліменти, чують українську мову і потихенько, щоби не образити, задкують. Можна все списати на україножерство – воно у сучасній Україні почувається краще від патріотизму. Але, що за останні 20 років зроблено, щоби нами захоплювалися?
– «Барменцаль» – власний досвід?
– То – добірка автобіографічних спогадів. Кіносвіт – дуже виокремлена субкультура зі своєю естетикою, своїми тлумаченнями на тему «правильно-неправильно». Іноді там трапляються такі фіґлі, що непосвяченому обивателеві здаються божевільними. Між іншим, я не описав найприкольніших випадків, бо не був впевнений, що варта таке афішувати.
– Читачам розповісти можете?
– Наприклад, кастинг перед рекламним роликом. До будинку культури бабця привела три дівчини-моделі десь 15-17 років. Зима. Ми з оператором спізнилися, вони сиділи в шубах. Я кажу «Роздягайтесь» і ми йдемо перекурити. Повертаємося, а вони всі три переминаються голі. Але тут найцікавіше – реакція бабці. Таке не вигадаєш! Зривається, навіщось хапає шуби і голосом, ніби просить вибачення, каже: «Зараз-зараз, я вийду.»
– За сюжетом «Барменцалю» одна зйомка відбувається навіть у Тернополі, але основні події розгортаються трохи у Львові, більшість – в Івано-Франківську. Чому твій авторський патріотизм переповнений сарказмом?
– Я люблю свій Станіслав в засос! Але. Його перетворення в обласний центр – наслідок постмодерного стьобу в політиці. Над нашим містом нависає дух старої Коломиї – міні-Львова, недалеко Галича. Де панували свої клани, свої традиції, свої авторитети. В Івано-Франківську має минути мінімум зо 2 покоління, поки сформується своя еліта. А минуло тільки 20 років. Совок до уваги не беремо. Поки-що, те, що відбувається, умовно назвемо первинним накопиченням авторитету серед «ліміти» і їх нащадків. Ми на тій стадії розвитку, коли розумні у ту гризню навіть не хочуть встрявати. Дурні мають так між собою пережертися, щоби знесилитися і допустити до влади розумних. А вже серед розумних відбудеться добір. Тому моя книжка про людські дурості.
– Не боїшся, що це може тривати вічно?
– Боюся. Скільки навколо гнаних і голодних, які під різними прапорами рвуться до влади, аби хапнути?! Тоді можемо надіятися на фантасмогорію. Наприклад, Творці не витримають беспрєдєла на Землі і, як у легендах, повернуться наводити порядок. Як це колись зробив Коляда, який за легендою, з’явився на Землі, зібрав 60 вищих жерців різних народів і врятував людство від духовного виродження.
– Олеже, як ти зі своєю безкомпромістю і прямолінійністю виживаєш?
– З вірою. Треба вірити. В Бога, Космос, Всесвіт… І тоді Абсолют, якого у нас прийнято називати Богом, він ніби створює навколо людини тестові ситуації, з допомогою яких легше визначити, хто твої друзі і таке інше… Справжня віра це знання, а раз знаєш, що робиш, то з’являється впевненість.
Світ – значно більше від сьогодення. Культура також підпорядкована закономірностям циклічності, тому сучасний гламурний регрес кане в Лету, відродиться справжнє мистецтво, що пов’язує нас з Абсолютом (Всесвітом, Богом), як це було до «торжества» теперішніх ізмів.
– Ти своїх ворогів прощаєш?
– Ні. Але і не мщу, бо це найнепродуктивніша форма поведінки, яка зжирає людину з середини. Толєрантно викреслюю їх з уявного списку свого оточення. Вітаюся, можемо перетнутися у спільних компаніях, за будь-яких умов не буду поливати брудом, але ніколи не матиму з такими спільних справ.
– Олег, що тобі треба для повного щастя?
– Нові журнали «National Geographic», добра інструменталка і ванна теплої води. Або ящик помаранчів і кілька хороших кін. Вправляюся на лептопі… Незабаром має вийти друга моя книжка. Вона про психічно хворого, який уявляє себе комп’ютером… Іноді втікаю в гори. Без мобілки.
