ДОБРОГО ДНЯ,

Пишу вам з Італії. Ми, заробітчани, – за тисячі кілометрів від рідного краю, але хочемо мати змогу бути почутими.

Пройде час, і в книгах історії України з’являться сторінки про велику економічну імміграцію українців як заробітчан. Історію, оплакану гіркими сльозами, вмиту кривавим потом, безсонними ночами, хворими, понівеченими долями, важким життям українців від непосильної праці та морального приниження чужинцями. Роки заробітчанства вже сягнули десятиліття, та повернення на Батьківщину все ще відкладається через відсутність в Україні перспектив для самореалізації й гідної зарплати. Майже у кожній другій українській родині хтось перебуває на заробітках, шукаючи щастя попід тином чужих господарів.

Щоб вижити, допомогти дітям, родині та покращити свій матеріальний добробут, життя і мене закинуло далеко від рідного краю — у середньовічні квартали Неаполя. І тільки один Бог знає, як важко щирому українцеві тут, на чужині, притамувавши біль у серці, щоденно жити і працювати із сумом і тугою за рідною землею. Для того, щоб адаптуватись, мені довелося змиритися з новою реальністю, розчинитися в ній та, зціпивши зуби, йти вперед.

У Неаполі немає кварталу, вулиці, де б не працювали та не жили українці. Майже у кожному селі, містечку Італії можна зустріти наших заробітчан. Приїжджаємо в цю невідомість на рік, а осідаємо на роки, а дехто із нас — на все життя. Одиниці повертаються на Батьківщину, бо вже не можуть більше поневірятись, а сотні приїжджають. Багатьох гнітить почуття сорому і ганьби за той стан, в якому опинилася країна. На ті копійки, які можна заробити вдома, жодна нормальна людина не проживе. Бо такі реалії замкнутого кола заробітчанства.

Чим нас так приваблює Італія? Насамперед, це країна Європи з відносно високим рівнем життя, де можна знайти роботу, більш оплачувану, ніж у нас (наприклад, у 3-4 рази вищу, а ціни на продукти і товари першої необхідності вдвічі нижчі, ніж в Україні). Для нас усіх Італія — це фінансова підтримка. І в свята, і в неділю, коли в церквах б’ють дзвони — українець працює. Кожен втрачений день, година – то гроші.

Неабияку роль відіграють створені для бідних людей (в т.ч. і для заробітчан) карітаси, де можна безплатно поїсти, одягнутись, отримати медичну допомогу, а інколи і переночувати, ще й на дорогу дають пайки.

Є у Неаполі й українські церкви, куди горнуться і єднаються в громади далекі від дому і родин українці. Часто тут шукають розради, допомоги у випадку раптової смерті співвітчизників, хвороби, пошуку роботи тощо. Люди, які постійно ходять до храму Господнього, мають відкриті серця і готові допомогти один одному.

Для нас у Неаполі відкрито консульство, працюють свої супермаркети, магазини, кафе, ресторани, офіси і т. ін., де можна придбати продукцію під українською маркою, проте в основному виготовлену в Німеччині або Польщі.

Принцип життя тут такий: чим багатій живе багатше, тим бідняк багатший. Це суспільство, де немає дуже багатих і дуже бідних людей, а приватна власність не є засобом збагачення одних за кошти інших, через перетворення їх у дуже бідних, як спостерігаємо в Україні. Глибина прірви між багатими і, бідними, яка у розвинутих європейських країнах сягає 6-7 разів, у нас зашкалює майже за 40.

Реальність заробітків за кордоном жорстока. В італійців, а особливо в неаполітанців, є свої плюси і мінуси, культура та менталітет, свої національна гордість та характер. І прикро, що ставляться до нас тут як до третьосортних, нарівні з громадянами країн Латинської Америки, Африки та Азії. Проте нам не треба забувати, що ми в гостях, працюємо на їхній землі, куди нас ніхто не просив.

Дуже часто серед наших людей в Неаполі можна почути уповання на втрачену віру до Державних мужів. Але вони приходять і відходять, а Україна була, є і буде! Питання тільки — якою? А це вже залежить від нас — українців. Ми інколи забуваємо запитати себе: а що я зробив для того, щоб не була рабом у нас і третьосортною людиною за кордоном?..

Усюди, де б ми не працювали, нас поважають за— працьовитість, розум, толерантність, тільки самі себе не поважаємо, бо у багатьох відсутні почуття національної гордості та свідомості. Ми сьогодні — це досягнення наших батьків, а наша заслуга, честь чи ганьба — наші діти.

При спілкуванні з італійцями можна довідатись, як у минулому вони масово виїжджали на заробітки в інші країни світу. А сьогодні повертаються на ці землі як туристи, у бізнесових справах, і їхню країну «скуповують» мільйони іноземців, у тому числі і ми з вами, браття українці, виконуючи всі брудні роботи, де італієць працювати не буде, та ще й за такі малі гроші.

На сьогодні кількість зареєстрованих емігрантів в Італії складає 4 235 059 чоловік, а це – 7% кількості населення країни. З них 932 675 осіб — це діти емігрантів. Найбільше заробітчан з Румунії (+21%), потім іде Молдова (+18,1%), Пакистан (+17,1%). Індія (+15,3%), Україна (+13,1% = 554 793 чол.) та Перу (+13%). В основному емігранти проживають на півночі – 60%, в центрі — 25,3% та 13,2% на півдні Італії. Як бачимо, Україна входить в чільну п’ятірку країн заробітчан-емігрантів. Проте офіційну статистику — 554 793 чол. — не можна вважати достовірною, бо вона не враховує найчисельнішу когорту — робітників-нелегалів.

Офіційно щороку заробітчани України пересилають додому з різних куточків землі приблизно 5-6 мільярдів доларів. Але цю суму необхідно збільшити удвічі, оскільки зароблені долари і євро надходять не лише поштою чи банківськими платежами, а й неофіційними каналами, які ніхто не здатний обліковувати. Це – не кредит, не позика, а реальна готівка. Хоча слово «заробітчанин» звучить дещо принизливо, проте праця звеличує людину і, допомагаючи сім’ї, ми допомагаємо Україні. Оглянешся довкола себе — і складається таке враження, що скоро вся Україна виїде за кордон, залишаться тільки пенсіонери та діти… Якщо ми, українці, в чомусь і передова нація, то це, напевно, у терпінні. Переконаний, що такого терпіння не має жоден інший народ.

У Неаполі майже щодня можна зустрітись та завести розмову з українцями зі всіх регіонів нашої держави, що на Україні практично важко зробити. Якщо ще 2-3 роки тому переважну більшість заробітчан становили люди із західного регіону України, то зараз ситуація поступово вирівнюється, оскільки все більше приїжджає українців зі східних та південних областей нашої країни, причому багато молоді. Для неаполітанців ми всі однакові, немає «східняків» чи «західняків», є одна спільнота — заробітчани. А ми часто шукаємо ворогів там, де їх шукати немає сенсу, адже не живемо за рахунок один одного та й проблеми у нас однакові, що в українських «східняків», що в «західняків».

І дійсно, нам, українцям, треба полюбити себе, об’єднатись і працювати, досягати та добиватись кращого майбутнього для наших дітей. Іншого виходу просто не існує.

Іван ВОВК,
Італія, Неаполь
Газета “Колос”, №15-17 від 25 лютого 2011 року

Напишіть відгук