Про нову книжку, літеру «д», тернопільські кав’ярні та плани на майбутнє письменника Олександра Вільчинського.

– Олександре, читач дочекався від вас новинки з дещо сентиментальною назвою «Дерева на дахах»…

– Хіба сентиментальною? А я думав, скажете, що знову на «д»? Бо це вже втретє після «Дня восьмого» і «Дежа в’ю…» мені у назвах випадає ця літера, а цього разу, то й навіть два «д»… Втім, сентиментальна, то й сентиментальна, збоку воно, як кажуть, видніше. Хоча перша назва, під якою це публікувалося у «Сучасності», була, як на мене, ще більш сентиментальна – «Кораблик»…

– Мені здається, що цю книжку важко однозначно віднести до жанру «роману», оскільки структурно вона нагадує збірку коротких текстів-розділів, які самі по собі є завершеними оповідями?

– Що поробиш, так уже написалось. Але ж були, наприклад, у Юрія Яновського «Вершники» – роман у новелах? А певна «мозаїчність» моїх «Дерев на дахах», цього роману, чи «не роману», можливо, ще й через те, що Яків Довгань – фотограф, фотохудожник, а відтак і оповідь начеб склеєна із окремих кадриків-шкіців… Хоча, коли писав про це не думав, це вийшло якось і справді неусвідомлено. Його світлини, його спогади чи мрії – у реальних, чи й навіть в уявних фотографіях, все це так і писалося. А оскільки Яків «за сумісництвом» ще й екскурсовод – то автор тут уже просто зобов’язаний був хоча б час від часу «зупиняти мить», концентруватися на якомусь об’єкті, рухомому, чи нерухомому і виписувати усе це у більш сповільненому ритмі, вибудовувати словесні композиції з усіма деталями, репліками, напівтонами, відтінками…

– Щодо екскурсовода, то у розділі «Сценаристи» ви не пошкодували фарб, аби змалювати колег по перу, отих франківсько-коломийських літераторів, здається, там ще й із Києва хтось був, для яких ваш Яків проводив екскурсію Тернополем?

– Ну, дуже коротку екскурсію. Лише до першої-ліпшої кав’ярні…

– Але й у інших ваших книжках прототипами деяких персонажів також виступали ваші колеги письменники, і у «Суто літературному вбивстві», і у «Віагрі для мера», Кокотюха якось навіть згадував про це у «PostПоступі»… Це що, у вас такий метод популяризації представників сучукрліту?

– А чом би й ні? Принаймні, дехто може сприймати це саме так. Бо ж мої герої, – журналіст, як у згаданих вами романах, чи відомий фотохудожник, яким і є Яків Довгань, – цілком можуть мати знайомих і серед письменницької братії. Але у «Деревах…», якщо ви помітили, текст наповнений не лише персонажами вигаданими. Тут згадуються і цілком реальні особи, і не лише з письменників, чи там музикантів, чи тих же фотохудожників, а й популярних телеведучих… Словом, кого люблю, того й змальовую.

– А ще у багатьох ваших персонажів напружені стосунки з алкоголем. Орко, Сашуня, Йосип, Джон та й сам Яша, я б сказала, на різних стадіях алкогольної залежності?

– Так, хтось «зав’язує», хтось – «розв’язує», а хтось уже свою цистерну випив… Це типові проблеми того покоління, і того середовища, маю на увазі не лише завсідників «Пінгвіна», а й мистецької, чи доколамистецької тусовки загалом. І тим не менше у кожного з них свій шлях «до» і кожен шукає свій вихід «із»… Мабуть, ці моменти писалися найважче. Скажу відверто: непросто було зробити так, аби власний досвід ставав іншим досвідом.

– Що спільного у головного героя й автора?

– Головне, мабуть, те, що ми обоє живемо у Тернополі, ходимо тими ж вулицями і у нас, звичайно, також трапляються спільні знайомі. І люди, й дерева, і не лише у Тернополі, а й у Харкові, Львові, Києві, Варшаві, Чернівцях, Фастові, Теребовлі та інших містах… А ще ми любимо ходити на каву у одні і ті ж кав’ярні, у той же тернопільський «Пінгвін», чи «Козу»… Як бачите, немало спільного, може, навіть більше, ніж хотілося б. І все ж, ми з Довганем різні люди. І головна відмінність, мабуть, у тому, що мій герой за характером людина неспокійна, він – бунтівник, чого я про себе сказати аж ніяк не можу. Але я побачив його саме таким, мені цікаво було вживатися у цей характер і жити з ним усі ці майже два роки, поки працював над текстом.

– Хтось із критиків помітив, що у кожному вашому творі центральним місцем подій почергово стає якась місцева «забігайлівка», або ж культова кав’ярня?

– Знову ж таки, це вийшло якось само по собі, либонь, ще із «Дня восьмого» з одеського періоду. Там були «Айвенго» і «Підкова»… Хоча, «Підкова» – це моя назва, насправді та кав’ярня в Одесі на Пушкінській називалася інакше. Ну, а далі пішло-поїхало… В одній місцевій газеті навіть писали, що по моїх книгах можна проводити екскурсії тернопільськими кнайпами, і я вважаю, що цим мені навіть дуже полестили. Хоча, на жаль, деяких із описаних мною закладів уже не існує. Поміняли власників, позакривалися, натомість – якісь банальні магазини спортивного взуття. Як-от кафе «Муза», з його неповторним вечірнім колоритом «для тих, кому за тридцять», чи «Ольвія» на Театральному майдані, чи не менш легендарний бар «Назарія», що стояв над озером у парку Шевченка, і куди полюбляли заходити мої герої десь наприкінці 90-х… Але «Болеро», «Пінгвін», «Коза», «Классік» та деякі інші ще є.

– Головна героїня роману Анжелка – галицька мулатка, вихованка дитячого будинку. Здається, ви чи не першим у сучукрліті вивели образ чорношкірої українки?

– До речі, саме цей персонаж має реального прототипа. Та й ситуація, як на мене, доволі типова – кохання між білим і чорношкірою (хоча частіше, мабуть, між чорношкірим і білою). Звичайно, я змінив ім’я, ще деякі деталі… На жаль, рецидиви ксенофобії, расової нетерпимості ще мають прояви у нашому суспільстві. Можливо, у Тернополі менше, ніж деінде і все ж, враховуючи ту велику кількість чорношкірих студентів, які зараз навчаються у нашому місті, мабуть, у перерахунку на душу населення, чи не найбільшу в усій Україні, нам у майбутньому, вочевидь, належить пройти ще не один іспит на предмет толерантності, терпимості та взаємоповаги.

– У перерві між коханням ваша героїня цитує вірші сучасників, зокрема, Тараса Федюка…

– І не лише Тараса Федюка… Якось так мимоволі виходить, що майже в усіх моїх романах та повістях хтось із персонажів візьме та й процитує вірш. Мабуть, ще одне спільне між автором та його героями, і на це вже нема ради… А Федюк давно один із улюблених моїх поетів і, до речі, перша уже згадувана назва цього тексту також була навіяна одним його рядком, отим: «Придумаю кораблик… він морем, наче равлик…»

– І наостанок ще кілька слів про «Feroux gens», тих дев’ятнадцять з половиною сторінок, що їх Яків Довгань викупив (по гривні за сторінку) у тому ж «Пінгвіні» у підпилого автора? Що це – «роман у романі», чи свого роду анти-утопія про війну яка не відбулася?..

– Цей текст я написав ще років десять-дванадцять тому, тоді ще були свіжими у пам’яті Карабах, Придністров’я, Югославія… От я і спробував змоделювати, як би усе це могло виглядати, якби, не доведи Господи, конфлікти продовжували розгоратися… І хоча після того я вже написав кілька книг, але ось саме у «Деревах на дахах» це нарешті знайшло своє місце. Цей «антиутопічний» розділ дещо осторонь основного тексту, але ж кав’ярні і деякі персонажі ті самі… А наступною моєю книгою може стати вже цілком повість-антиутопія. Однак вже не про минуле, що не відбулося, а про можливе майбутнє, яке, сподіваюсь, також не відбудеться, хоча насправді минуле з майбутнім настільки тісно переплетені, що між ними часто просто неможливо провести грань, і мета антиутопії – попередити, а далі вже буде, як буде… Поки що потрохи «дошліфовую» текст, але невдовзі вже почну думати і про видавця.

Довідка.

Олександр Вільчинський народився 2 січня 1963 року у Тернополі. Закінчив факультет журналістики Львівського держуніверситету ім. І. Франка, працював журналістом у Одесі, Тернополі, Києві, депутат Тернопільської міської ради другого і третього скликань. Впродовж майже десяти років – головний редактор міської газети «Тернопіль вечірній». Власкор. газети «День», заступник головного редактора «Книжника-review», завідувач літературною частиною Тернопільського обласного академічного театру актора і ляльки, викладач кафедри журналістики ТНПУ ім. В.Гнатюка. Стажувався у США, Польщі, автор концепції «Тернопільська альтернатива». Ініціатор і упорядник серії «Український детектив» у видавництві «НК – Богдан». Член НСПУ, АУП, лауреат (2003) і володар Гран-прі (2004) «Коронації слова», стипендіат «Gaude Polonia-2005».

Автор книжок оповідань та повістей «Що скаже батько» (1989), «Дежа в’ю. Спроба повернення» (2002), романів «Неврахована жертва» (2002), «Суто літературне вбивство» (2003), «Останній герой» (2004), «Віаґра для мера» (2006), «Дерева на дахах» (2010). Живе у Тернополі.

http://zik.com.ua

Напишіть відгук