Про члена Спілки письменників України, лауреата літературної премії імені братів Богдана і Левка Лепких, громадського діяча Григорія Радошівського (Барана) у Вікіпедії сказано стисло: «Рід діяльності — поет». Хоча за вісімдесят літ життя він зміг видрукувати лише десяток тоненьких книжок — творчий злет талановитого сільського юнака було грубо обірвано ще замолоду…
ВІСІМНАДЦЯТИРІЧНИМ у 1949-му Григорій отримав смертний вирок. Юного «ворога народу», який навіть не тримав зброї в руках, судили — за слово. Прокурор злісно прошипів: «Убити тебе мало, Сосюро бандерівський!» На Сосюру, видно, мали зуб, бо написав «Любіть Україну», а не про Сталіна, подумалося хлопцеві. Його ж «злочин», десятикласника Кременецької школи і водночас заочника тамтешнього педучилища, полягав у тому, що в шкільних творах ім’я вождя спеціально писав з малої літери, обожнював Уласа Самчука, розпочав писати повість з промовистою назвою «Лихоліття» — про боротьбу молодих патріотів за Українську державу, також мережив вірші… Пізніше виявилося, що його перший скромний рукописний доробок тихцем «перемацали невідпарені від брудних справ руки» комсомольських активістів. Опинившись за їхнім доносом у тюрмі, гірко всміхнувся власним поетичним рядком: «У кам’яній самотині я не замахнуся на державу».
Смертну кару Григорієві та його співкамерникові-студенту, а в майбутньому — відомому поетові, Шевченківському лауреатові Іванові Гнатюку «ласкаво» замінили 25-ма роками каторги. «Весни не буде, не буде літа. Їх обступлять зимовії з колючими дротами…» — розпрощалися друзі на замерзлих сибірських етапах. «Обкусані собаками» їхні невольничі роки марнувалися у копальнях, на лісоповалах. Аж поки в другій половині 50-х не наступила «відлига»…
Звістка про волю зігріла душі каторжан, однак багатьом пекла образа, бо несправедливо зазнали страждань. Григорієві запам’ятався генерал Крюков, котрий потрапив за колючий дріт за те, що насмілився боронити відому співачку Лідію Русланову від домагань Берії. Коли ж того ката не стало, по звільненого генерала прибули офіцери, прихопивши його військову форму. Та він відмовився її одягти, волів повернутися до Москви в облатаному табірному одязі.
Після «конвойного Сибіру» Григорій недовго пробув у рідному селі Радошівка, бо підвернулася робота — завідувати клубом у Тилявці того ж Шумського району. «То був переступ до іншого життя, уже поза снігами», — згадував в одній із пізніших своїх книжок «З порога ночі». Радів, що пощастило жити у «письменницькому селі», адже в Тилявці минали дитячі роки Уласа Самчука. Ближче запізнався з героями його епопеї «Волинь», спілкувався з родичами і знайомими улюбленого автора. Концтабірним минулим йому поки ніхто не дорікав (казав, що був на лісорозробках), тож із головою поринув у культосвітню роботу — створив хор, драмгурток. Після одного із свят задоволено занотував у щоденнику: «Село, залишивши у закутках сіней кирзяки і куфайки, мало врочистий вигляд. Свіжість почуттів ще не зачахла. Село всміхнулося».
Старання грамотного і беручкого Григорія не залишилися без уваги — його навіть пробували «засватати» у голови колгоспу замість бездіяльного «тридцятитисячника», а райвійськкомат доручив йому, «рядовому, не обученому», проводити заняття з допризовної підготовки місцевих хлопців.
Та Григорія вабила журналістика… «Село, тату, ніби благословило мене вчитися. І день такий настав. Хлопці й дівчата прийшли з побажаннями на дорогу. Не забарилися з сільради, школи, лікарні», — порадував батька. Хоча не полишала тривога: чи не перерве його навчання на факультеті журналістики Львівського університету імені Івана Франка чийсь підлий донос? На жаль, так і сталося. «Моє минуле ще не минулося», — кинув прощальний погляд на аудиторію. Та, на щастя, знайшлися добрі, співчутливі люди, котрі допомогли йому перевестися зі стаціонару на заочне відділення, «аби менше був декому перед очима».
На роботу Григорія запросив тодішній редактор великодедеркальської районної газети Анатолій Тринько, котрий запримітив не лише його талант до письма, але й дар художника. Та район невдовзі ліквідували, тож мусив перебратися до Борщева. Згодом відчув, що працювати таки не дадуть. Переїхав до Зборова, але й там цькували: «Покликали до редактора, де за столом висока кадебістська персона розмахувала газетою: «Зачем пєчатать вот такоє?». Йшлося про уривок його поеми, присвяченої Зборівській битві 1649 року, в якій козацькі полки розгромили польське військо. Ця перемога знаменувала відновлення української державності. Тому «вот такоє» і викликало лють у кадебіста. Так колись на Григорія гарчав огрядний тюремний наглядач, прозваний Півтораіваном: «України захотілося?!»
Так, йому хотілося України. І цього він ніколи не приховував. Зокрема, ще в компартійні часи добився відновлення занедбаної Козацької могили на околиці Зборова. Тоді однодумці з Запоріжжя пов’язали на встановленому там хресті святковий рушник із вишитими словами: «Захисникам України, борцям за державність, славним синам-січовикам від нащадків, що почали ставати з колін».
Щоб увічнити подвиг лицарів, Григорій Радошівський розпочав збирати експонати для майбутнього музею «Зборівська битва». І на початку 90-х років минулого століття такий заклад був створений. Нині той осередок історичної пам’яті про національно-визвольні змагання українського народу відомий навіть за межами держави. Також багато зусиль доклав Григорій Якович для відновлення діяльності «Просвіти», очолює місцевий осередок товариства колишніх політв’язнів і репресованих — «Меморіал».
«Живу…» — так скромно назвав Григорій Радошівський свою нову поетичну збірку, яка побачила світ до його 80-ліття. Від попередніх ця книжечка відрізняється тим, що в ній менше спогадів про «кістляві верстви магаданів», зате більше тривоги про сьогодення, долю України. «Де ж наш Майдан, його корогви отим жаднюкам на спротив?» — допитується автор. У відповідь лиш чути, як «торохтять вози. В Європу їдуть гречкосії — від попихань і всякої мерзи». А вдома — «тужать комини за димом, німіють села-пустяки».
Це болить… Дуже болить!
