Проте на разі сама рання згадка торкається 23 листопада 1513 року, згідно знайденому у Варшаві у Головному Архіві Стародавніх Актів документу, який свідчить що цього року Януш Свірчовський отримав села Лошнів, Скалат та Сущин з рук Станіслава Лошньовського. Таку честь Свірчовський заслужив через героїзм у битві під Вишневецем 1512 року, коли під командуванням князя Констянтина Івановича Острозького об’єднані руські та литовські війська поклали трупом безліч татар та визволили бранців. Про Януша Свірчовського варто ще згадати що згодом він дослужився і до звання польного коронного гетьмана. Помер у 1528 році. Після цього наступного разу Скалат згадується у 1564 році як село Теребовлянського повіту, Галицької землі, Руського воєводства.
У 1600 році, селом Скалат володіли скандально відомі магнати Сенінські гербу Дебно, певні представники цього роду були відомі на всю околицю розбишаками. Збігнєв Сенінський (Zbigniew Sienienscy), каштелян любельський, син Яна Сенінського (Jan Sienienscy), каштеляна галицького, перетворив заштатне село на місто, перейменувавши його на Дебно (Debno), і випросивши у короля Зигмунда ІІІ Вази Магдебурзьке право. Вже в 1602 році у місті була вибудувана ратуша та діяв магістрат. Проте Скалат залишився Скалатом, нова назва Дебно не прижилися, скоріше за все через зміну власників, у кожного з яких був відмінний герб. Після Сенінських, у 1602 році Скалатом заволодів відомий на Литві рід Ходкевичів, який імовірно теж доклався до побудови замку та розбудови міста. Після Ходкевичів у 1614 році, Скалат тримав князь Самійло Корецький, по тому рід Льоховських гербу Беліна (один з Корецьких, а саме князь Кароль Корецький віддав Андрію Льоховському Скалат і села Новосілку, Кам’янки та Колодіївку у заставу на три роки за суму 6450 злотих) і аж 1627 року на Скалаті зявилися Віхровські. Такий перелік власників цілком припускає що кожен з них чимось докладався до розвою міста та замку, проте замок приписують власне галицькому мечнику Христофору Віхровському. Це можливо через те, що власне Віхровський якщо не наново вибудував замок, то принаймні суттєво його оновив. За останніми археологічними дослідженнями, первісна форма замку була не чотирикутником, а пятикутником і тільки за Христофора Віхровського, замок було перебудовано у наближений до регулярного, тип фортеці. Христофор Віхровський був відомий своєю відвагою та доблесттю. Він брав участь у війнах з Портою, брав участь у сутичках з козаками, на свої власні кошти тримав гусарську хоругву для оборони кордону.
Що цікаво, що Віхровські не надто довго панували на замку, тому що вже у 1632 році, Скалат перейшов у власність роду Калиновських, а Віхровські повернулися сюди тільки у 1643 році. Проте ще перед Калиновськими вони встигли заснувати у місті католицьку парафію. Таку часту зміну власників можна пояснити досить просто. У ті часи була сильно розповсюджена практика домашніх війн, коли магнати з своїми приватними загонами нападали на сусдів щоб відібрати маєток. Не виключено що таке саме траплялося і у Скалаті. Так чи інакше, але до середини 17 століття скалатський замок мав цілком сформовану структуру і вважався повноцінною фортифікаційною одиницею.
Скалатський замок розташований у південно-західній частині міста в заплаві ріки Гнилої Рудки. Побудований з пісковику у формі неправильного чотирикутника, приближеного до квадрату. Має на кутах п’ятигранні вежі, зорієнтовані майже чітко по сторонах світу. Вежі замку досить схожі, хоча і мають свої відмінності. Але всі чотириярусні, з цоколем-підвалом, накриті шатровими черепичними дахами. Перший та другий яруси мають крім круглих та квадратних бійниць, характерні для Поділля трьохчасні бійниці. По реставрації кінця 19 століття, оригінальний четвертий ярус веж, який був зруйнований замінили на новітній створивши декоративні машикулі та два ряди бійниць – щілинні та ключові. Перекриття у вежах дерев’яне. Вхід в підвальний-перший ярус башт проходив через довгий тунель-потерну з внутрішнього двору. Три тунелі збереглися до нашого часу. Житловий палац та офіцини не пережили двох світових воєн та були зруйновані. Найдовшою була північна сторона форпосту 92 метри, південна і західна мали по 72 метри, найкоротша східна стіна була 63 метри завдовжки. Стіни були 2 метри затовшки і висотою під 9 метрів, сягаючи третього ярусу башт. Підступи до замку захищали заповнені водою рови глибиною 2 метри та болота і мочариська ставу.
Коли у край прийшла Хмельниччина, замок неодноразово терпів від козаків. І Віхровські і Калиновські були ворогами козацтва, а тому пощади від козаків Скалат отримати не міг. Тим більше що вони була здатні здобувати і більш міцні фортеці. За Хмельниччину Скалат здобули тричі – 1648, 1649 та 1651 рр. І кожен раз нещадно руйнуючи як фортецю так і саме місто. По закінченню Хмельниччини, у місті залишилося 163 повністтю спустошені будинки. Але ще не загоїлися рани громадянської війни, як прийшли турецькі війни, і Скалат ще не ставши на ноги знову був знищений руками турецьких авойовників. Перший раз у 1672 році, турецькі війська спалили місто, а 1675 року, під командуванням Ібрагіма Шишмана штурмували повторно, майже дощенту знищивши Скалатський замок. Віхровські дбали про свої володіння, і після кожної руїни, замок відбудувувався, проте навіть по закінченню воєн з турками, спокійні часи не настали. Зафіксовано що у 1687 році, Скалат пограбував загін сусіднього магната Баворовського, а грабунки польським військом фіксовані у 1714 і 1716 рр.
Як ж змінювалися власники замку у цей період? Христофор Віхровський був одружений з Софією Мянцінською гербу Венява. У шюбі мав сина Петра Віхровського, також мечника галицького. За дружину Петро Віхровський мав доньку камянецького каштеляна Олександра Гумецького – Іоанну Гумецьку. У Петра та Іоанни у шлябі була єдина донька – Вероніка Віхровська. Саме через Вероніку Віхровську, Скалат потрапляє у володіння роду Фірлеїв. Десь перед 1669 роком, Вероніка Віхровська одружується з Яном Фірлеєм гербу Леварт (з 1682 року підчаший сяноцький, згодом каштелян сяноцький). У цьому шлюбі було аж п’ятеро дітей – чотири доньки – Софія, Констанція, Тереза, Урсула та син Андрій Фірлей. Згідно тогочасних звичаїв – Скалат перейшов правонаступнику, тобто Андрію Фірлею. У Андрія Фірлея, була дружина Анна Лянцкоронська. Проте Андрій помер 1719 року і Анна вийшла повторно заміж за Йозефа Валентина Калиновського і саме вони у 1743 році фундували у Скалаті шпиталь для убогих.
Проте повернемося до замку і та іншої гілки власників.
Коли у 1719 році помер Андрій Фірлей, його донька Вероніка Фірлей добилася у короля щоб він відібрав Скалат у Калиновських і повернув їй. Так і сталося. На той час, з 1728 року, Вероніка Фірлейова, вже перебувала у шлюбі з Юзефом дель Кампо Сципіоном, маршалком надвірним литовським. Сципіони походили він неаполітанського шляхтича Пєтра Сципіона дель Кампо, який прибув у Річ Посполиту в посольстві королеви Бони Сфорца д’Арагона. Юзеф Сципіон помер у 1743 році, залишивши по шлюбі з Веронікою двох синів – Станіслава та Ігнація Сципіонів. Проте Станіслав помер малолітнім, і Ігнацій залишився єдиним правонаступником. Оскільки батьки померли коли сини ще не досягли повнолітнього віку, вони відповідно мали опікунів. Опікуном малолітнього Ігнація Сципіона був Ян Тарло з Щекажевіц гербу Топор.
Ігнацій Сципіон (1728-1791) був одружений з Марією Водзіцькою і саме це подружжя доклалося багато до збереження та реконструкції замку. Не виключено звичайно що після всіх війн та погромів замок відбудовували ще за Фірлеїв, перебудовуючи військово-житлові приміщення на більш презентабельні, оновлюючи стіни та вежі. Проте з середини 18 століття, оборонна роль замків відпала остаточно і вони все більше виконували резидеційну функцію. Не виключено що власне парадну барокову браму у північно-східній куртині вибудували власне за панування на Скалаті Ігнація Сципіона та Марії з Водзіцьких Сципіонової.
На центральній таблиці барокової брами Скалатського замку був напис:
“Wdziecznosc familii. Maria Hria z Wodzickich Scipionowa Podstolina W. Ks. L. grozacy upadkiem ten zamek reformowala, murami opasala, miasto pieknemi domami y drugim rynkiem Mariensztad nazwanym ozdobila, dobra do najlepszego stany przyprowadzila a to w czasie glodu dla dania sposobu zycia nedznym 24 Julii 1795 roku”
Оскільки на разі невідомо коли саме померла Марія з Водзіцьких Сципіонова, то можемо припустити що браму було вибудувано або за її життя ще перед 1795 роком, а пам’ятну таблицю на брамі поставив її син – Кароль Сципіон у 1795 році, або ж власне сам Кароль Сципіон вибудував цю браму на вдячність батькам того ж 1795 року.
1766 року, король Станіслав-Август Понятовський підтвердив міські права Скалата та всі його попередні привілеї, а коли 1772 року в краї запанувала Австрія, Скалат потрапив до Тернопільського циркулу також як містечко, і у 1795 році, цісар знову підтврдив всі його попередні привілеї. З того часу до наш дійшло зображення гербу Скалата – восьмипроменевої синьої зірки у срібному полі. Він також є зафіксованим на міській печатці 1785 року з написом «Sigillum Civitatis Skalat» (печатка міста Скалата).
З 1810 по 1815 рр, Скалат у складі Тернопільського Краю належав Російській імперії, а потім знову повернувся до Австрії. Десь у цей час Сципіони продали скалатський маєток Понятовським гербу Цьолек. Понятовські володіли містом довгенько з 1815 року аж до 1869 року. Саме за них почався ріст та підняття містечка. Перше промислове виробництво – фабрики поташу та тютюну заснував майже одразу після отримання у власність, князь Станіслав Понятовський (підскарбій великий литовський) – у 1817 році. Він ж відкрив у Скалаті чотирикласну школу у 1824 році, та у 1827 році перебудував старий костел Віхровських, накрили новим дахом і наново освятили під відозвою Наясвятішої Марії Панни.
З 1869 року Понятовські продали маєток жидам Розенстокам. Ті на відміну інших предстаників жидівської громади не розбирали замки на каміння, а навіть доклалися до його відновлення та впорядкування. Замок отримав Сускінд Розенсток, а від нього маєток перейшов до його синів Мауріція та Бернарда Розенстоків. Мауріцій Розенсток, який був депутатом австрійського парламенту, навіть отримав шляхетство він австрійського цісаря Франца Йосифа і став називатися Мауріцій Едлер фон Розенсток. Розенстоки і залишалися власниками замку аж до Другої Світової Війни. До речі саме вони підняли з руїни палац Водзіцьких після Першої Світової Війни.