Лауреат премії «Дебют року» Юрій Камаєв: «Інтернет – чи не єдиний спосіб оприлюднення твору, де є реальний зворотній зв’язок між автором та читачем»

kamaevНіхто не чекав, що математик за освітою Юрій Камаєв (на прізвисько Камю), людина, далека від усякої богеми, виявиться не просто письменником, здатним видати книжку, а блискучим оповідачем, який не просто переповість історію, промалювавши з майже неймовірною точністю деталі зображуваної епохи, а виведе оповідь у якийсь зовсім інший вимір – за межі реальності… Видавши торік свою дебютну книгу оповідань «Мед з дікалоном», Юрій Камаєв одразу привернув увагу – Оксана Забужко не шкодує високих слів на похвалу цієї збірки, Інтернет, звідки Камаєв свого часу стартував, рясніє одами на честь автора та книги, а «Друг читача» визнав «Мед з дікалоном» «Дебютом року» й офіційно оголосив про це 23 квітня у Києві, під час урочистого автопробігу на честь Всесвітнього дня книжки.

– В Інтернеті можна відстежити вашу віртуальну іпостась – а от цікаво, чим ви займаєтесь офлайн? Чого про вас не знають юзери?

– Я не з тих, кого називають «автором з біографією», і в миру людина не надто цікава. Живу в маленькому тихому місті, де рідко щось відбувається, одружений, маю двох дітей, працюю в галузі ІТ.
– Книжковий дебют сорокарічного автора – велике диво! Проте автор виявився зрілим і самобутнім, тому зізнавайтеся: на чому техніку шліфували?
– Дякую на доброму слові. Мабуть, так, мого віку вистачить на двох молодих авторів (сміється). Утім, перші спроби були доволі кволими (мабуть, як і в усіх, – це як дитина вчиться ходити), й мені вистачило кеби не викладати їх нікуди. Свого часу я зареєструвався на щойно створеному сайті «Гоголівська академія», де тоді було лише зо два десятки авторів та ще існувала можливість замовити редакторську рецензію. Ну і, звісно, читацькі відгуки, подекуди дуже розлогі й по-хорошому прискіпливі. Взагалі, інтернет-самвидави – це дуже добра школа для літератора-початківця, навіть попри їхні вади: часті холівари, якісь безглузді з’ясування стосунків чи анонімних доброзичливців у коментах. І це чи не єдиний спосіб оприлюднення твору, де є реальний зворотній зв’язок між автором та читачем. У «великій» літературі, на відміну від Інтернету, такого зв’язку майже немає. Є лише критичні статті у грубих журналах чи на літературних сайтах та голосування гривнею читача. Літпроцес – це доволі щільний трафік, за рік видається досить багато книжок і треба ще мати щастя, аби якийсь критик помітив книгу автора-дебютанта і ця книга побудила його написати рецензію. Навіть гарна книжка може залишитися непоміченою.

<object width=”560″ height=”349″><param name=”movie” value=”http://www.youtube.com/v/4KR4REh4BnY?version=3&amp;hl=uk_UA”></param><param name=”allowFullScreen” value=”true”></param><param name=”allowscriptaccess” value=”always”></param><embed src=”http://www.youtube.com/v/4KR4REh4BnY?version=3&amp;hl=uk_UA” type=”application/x-shockwave-flash” width=”560″ height=”349″ allowscriptaccess=”always” allowfullscreen=”true”></embed></object>
– У дитинстві мріяли про лаври письменника?
– Мабуть, ні. В мене було багато різних інтересів та захоплень, я багато, хоч і безсистемно, читав і мав більше схильності до точних наук. А шкільні твори були для мене карою Господньою. Я заледве міг із себе вичавити необхідний мінімум – сторінку-дві учнівського зошита чогось «про видатну роль» чи «типовий образ», і мої потуги належним чином оцінювалися вчителями (сміється). Мабуть, літератором я тоді уявляв би себе найменше.
– Як би ви визначили жанр своєї книги – це ж і не альтернативна історія, і не фентезі, і не епічний твір?
– Взагалі, у нас чітка приналежність до жанру одразу ставить книжку на нижчу полицю, ставить клеймо певної другосортності, тому і видавці, й автори намагаються якось викручуватися з цієї пастки. Мій видавець у договорі дав наступне визначення: збірка історичних оповідань, пов’язаних спільними героями. Тетяна Мельник у своїй рецензії вжила термін «магічний історизм», Максим Беспалов назвав книгу історичною сагою (хоч, мабуть, це перебільшення, сага – це щось дуже ваговите й об’ємне). Втім, підсумувавши це все, можна напевно сказати, що слово «історична» має бути в означенні жанру цієї книжки.
– Як гадаєте – чи ввійде колись «Мед з дікалоном» до шкільної програми?
– Та ті бідні школярики й без мене мають що читати. Взагалі, на поточний історичний момент питання шкільних програм дуже дражливе. Як би ще ці любителі переписувати шкільні програми не повернули у читанки якогось Корнійчука з його загиблими ескадрами чи когось із інших трубадурів СССР та щоб не вичистили під поточну політичну доктрину Уласа Самчука та Івана Багряного… Як для автора-дебютанта це дуже серйозне запитання. Хоч би пропозиції перевидання колись дочекатися! Та боюся, що в розділ «література рідного краю» на позакласне читання ця книжка може колись потрапити (сміється).
– Які оцінки з історії ви одержували у школі? Любили цей предмет?
– Оцінки отримував добрі, предмет любив, допоки не пішла новітня історія з генсеками, з’їздами КПРС та їхніми рішеннями, доленосними для всієї людської цивілізації. Новітня історія була вкрай заполітизована та заідеологізована і страшенно нецікава. Крім того, у моїй родині були інші погляди на історичні події двадцятого століття та владу, і моє світовідчуття сформувалося на них. Родинні історії та перекази мене переконували більше, ніж підручники. Значний вплив на мій світогляд справив книжковий бум 90-х, що припав на час мого студентства, коли, попри різну другосортну піну, видавалося багато цікавої літератури – перекладеної, забороненої чи не друкованої раніше, в тому числі чимало надзвичайно цікавої мемуаристики. Багато з тих книг більше не перевидавалося.
– Чи не боїтеся ви закидів у розпалюванні міжнаціональної – чи якоїсь іншої – ворожнечі? Адже критики вже помітили, що образи комуністів, росіян тощо у вас позбавлені позитиву…
– Звинуватити можна у чому завгодно. Однак образи росіян, родини Грушвицьких з оповідання «Лише його кохала» чи пілотів УГА з одеського авіазагону зі «Старого нотатника» навряд чи позбавлені авторської симпатії, так само як і німецький льотчик із оповідання «Віденський вальс», гімназійний учитель Мюллер з «Розвіяних вітром» чи поляк-фотограф зі «Скелець». Це люди, які сповідували схожі цінності… Комуністи навіть у ті часи були різними й потрапляли у партію з різних причин, часто далеко не з ідейних. Певні посади, навіть доволі незначні, наприклад, директора школи, без партійного квитка зайняти було неможливо. Однак службовці репресивного апарату ЧК-ГПУ-НКВС – люди, відповідальні за масовий терор проти власного населення, за голод 20-х та 1933-34-го років, за звірячі зачистки на Західній Україні, – у мене жодних симпатій не викликають. Даруйте, не мав і не матиму бажання копирсатися у їхніх мотиваціях, вишукуючи там щось людяне, ці персонажі епізодичні. До речі, у книжці є й малосимпатичні українці.


Спілкувалася Атанайя Та


Біографічна довідка

Юрій Камаєв народився в м. Кременці Тернопільської обл.
Випускник Санкт-Петербурзького університету й фахівець у галузі інформаційних технологій.
Автор сайту «Гоголівська академія» (gak.сom.ua).
2009 року видав дебютну збірку оповідань «Мед з дікалоном», яка
потрапила до короткого списку премії «Книжка року Бі-Бі-Сі».
Лауреат премії «Дебют року» від газети «Друг читача».
Працює у галузі інформаційних технологій.
Живе у Кременці.

http://vsiknygy.net.ua

Юрій Камаєв. Мед з дікалоном Образ твору На лихих перехрестях волинської історії

Юрій Камаєв. Мед з дікалоном: Оповідання. – К.: ТОВ «Видавництво «Країна мрій», 2009. – 256 с. – (Фієста).

Історична хроніка визвольних змагань невичерпна, і про це свідчить дебютна збірка оповідань Юрія Камаєва, який народився і проживає в місті Кременці на Тернопільщині.

Події більшості оповідань збірки відбуваються не у таких вже й далеких від нас світах: географічно – це, переважно, Волинь; час – від війни регулярних армій у 1918-20 р-х до підпільно-терористичної у міжвоєнний період та партизанської у часи ДСВ. Автор наполегливо вивчив бібліотечні та архівні першоджерела, дослідив підшивки старих волинських газет, зокрема, газети 30-х років «Церква і народ», використав найцінніше з мемуарів, родинних переказів, спогадів учасників визвольних змагань. Безперечно, ретельне, детальне дослідження цих матеріалів допомогло письменникові художньо якісно й правдиво відтворити дух цієї епохи.

У збірці 27 коротких і дуже коротких оповідань. Вони сюжетні: це – несподівані й химерні події, що трапляються у житті, це – єкшен зі стріляниною, це – фентезі з присмаком волинських легенд та міфів, це суміщення несумісного (про це красно мовить назва збірки). Юрій Камаєв оповідає про останнього бойовика і віденський вальс, про фронтового лікаря і старого фотографа… Трагедія… сміх крізь сльози… трагіфарс…
Мозаїчна мішанина світоглядів і поглядів у голові простої людини: мінялася влада, змінювалися вороги, а визвольна боротьба не припинялася. Автор не переповідає історію, він переживає сам і змушує читача пережити ті страшні й лиховісні часи.

Юрій Камаєв тяжіє до яскравої образності, складної метафоро-символіки, скрізь відчутна напруга відчуття авторської присутності. Певну канонічність новелістичної форми він успішно наповнює, здавалося б, непоєднуваними стильовими манерами: містичним гротеском, ліричною сповідальністю, пародійністю; йому однаково близькі і композиція з динамічною інтригою, і повільний плин медитації. У мові новел органічно співіснують різна лексика, діалектизми й пародійний суржик, але нема враження недоречності їхнього сусідства. Хочу відзначити, що попри те, що автор недвозначно торкається важкої теми українсько-польських, українсько-російсько-румунсько-єврейських стосунків, у текстах немає анти-польського, анти-російсько-румунсько-єврейського забарвлення. Яким чином авторові вдалося цього уникнути – я не знаю!

Характерна ознака письменницького стилю Юрія Камаєва – тенденція до циклізації новел, і не тільки за тематикою, насамперед, це – персонажі, які переходять із новели в новелу. Вперше подібні «мандри» я зустріла в романах американського нобеліанта Вільяма Фолкнера. Спільні персонажі об’єднують новели «Віденський вальс» та «Зі старого нотатника», переходять із розповіді в розповідь окремі герої новел «Банда», «Сало» і «Гандзя», образ скрипаля-мольфара Кривого Омелька присутній, або так чи інакше згаданий у кількох текстах, що можна об’єднати, умовно, у кременецький цикл збірки. «Омелько провів смичком по струнах, і Замок (Кременецькій – Т. Д.) наче ожив – примарні тіні почали поволі перетворюватися на людей. А Омелько грав і грав. Грав дуже гарно… Гонорові паничі в шитих золотом кунтушах і манірні бліді панянки в розкішних сукнях танцювали старовинні танці, такі вже й тоді не танцювали. Палали пристрастю очі, стукали об суху землю каблуки, шелестіли дорогі оксамити, сяяли коштовності… Такої музики я більше ніде і ніколи не чув».

У побудові сюжету прозаїк використовує спосіб зміщення часу: наприклад, у новелі «Банда» розповідь починається епізодом, що взято зі середини композиції ( зауважу, що читачеві, котрий не має нахилу до дешифрування затемнених символів та заплутаних ситуацій, може бути непереливки). Різновид цього – характерна для новеліста техніка накладання міфа на реальне сучасне життя, як у новелі «Скрипка Кривого Омелька». Вільний літ у часі уяви автора іноді навіть впливає на враження читача, який плутається у героях і чергуванні подій, і чим коротша новела, тим того ризику більше!

Філософія вчить, що психологічна та емоційна сфери непідвладні часові: змінюються епохи, режими, влади, а кохання, страждання, душевний біль залишаються незмінними і вічними супутниками людини. Одне з найкращих у збірці – оповідання «Лише його кохала…», на мою думку, вартує багатотомної епопеї! «Я не дуже петрала, що тоді робилося, але здавалося, що світ збожеволів. Влади мінялися за тиждень. Всі розстрілювали, всі щось вимагали. Не стало наших сусідів, панів Грушвицьких. Ми самі тоді втекли до лісу, як прийшли червоні, й повернулися, лише коли вони забралися, тягнучі за собою навантажені нашим добром підводи. Пан Грушвицький висів на дереві – грушці, яку називав франс-мадам. Він був у домашньому халаті, босий. Гойдалися його сині п’яти. А на грудях висіла його старенька лорнетка. Пані лежала поряд із задертими спідницями і простреленою головою. Їхній будинок спалили». Так тече через людські життя жорстокий час, що припав на їх долю! На популярному сайті «ГАК» я прочитала коментар добродія Олексія Тимошенка до цього оповідання і хочу його процитувати: «…немає ідеології, нав’язливої моральності, повчань і якихось «високих» думок про вічне. Ноги пана Грушвицького б’ють набагато сильніше, аніж усякі там моральності! (виділення моє – Т. Д. )».

Велика таїна людської спільноти в тому, що її універсальні цінності: родина, сім’я, держава, право на життя, право на істину, починаються з «малої Батьківщини». . Саме тут, де людина народилася, закорінений мікрокосм її подальшого життя. Юрій Камаєв дещо змінив кут зору, притаманний українській історичній новелістиці: багатий на події і складний той час він відтворив поглядом жителя Волині, адже ланцюг великої історії складається саме з маленьких, ближніх, рідних. Заберіть щось одне – ланцюг розірветься! Автор запропонував свій варіант бачення історії – зрозуміти її сенс і знайти шляхи спасіння вічних цінностей людини. Подивіться уважно на героїв новел Юрія Камаєва – їхні думки та дії дуже далекі від будь-якої загальнонаціональної ідеї (це зауваження не стосується авторської позиції). Вони знають тільки pro et contra, енергійно рухаються, нападають, вбивають і самі гинуть. Вони іноді перемагають, досягнувши своєї, маленької особистої мети, але атмосфера суспільної трагедії складена саме з космосу маленьких, індивідуальних, особистих. Честь і хвала авторові за художнє відновлення історичної пам’яті, за створення програми тотальної присутності історії у сучасному бутті українського читача!

Тетяна Дігай

http://maysterni.com

Напишіть відгук