Питати про необхідність Помісної церкви, все одно що питати, чи потрібна свобода.
Це нормальний формат існування національної церкви — коли вона є автокефальна, тобто самокерована. Вона має знаходитися, звісно, в межах Вселенського православ’я, визнаватися всіма православними церквами і виступати як рівна.
На сьогодні Україна такої церкви не має. Скільки б патріарх Кирило не говорив, що в Україні є Помісна церква, вона ж не має тих прав, що має, наприклад, РПЦ.
Коли стане можливим об’єднання церков?
Має бути виконано масу умов. Мають дозріти об’єктивні та суб’єктивні чинники, які уможливлять автокефалію. Мені здається, ми зараз значно ближче до неї, ніж ще 5-6 років тому.
Остання зустріч чотирьох патріархів Вселенського православ’я теж дає певні надії. Глави Грецьких церков (Константинополь, Антіохія, Олександрія та Єрусалим) заявили про своє розуміння канонічних територій і фактично не визнали Україну канонічною територією Московського патріархату, а Київська митрополія завжди належала саме до Константинополя. І саме Константинопольський патріархат може надати їй цю автокефалію.
Москва сама незаконно проголосила автокефалію.
А потім незаконно приєднала Київську митрополію. У 1924 році Константинополь дав Томос про автокефалію Польській православній церкві, всупереч волі РПЦ. Тож, суто канонічно — шлях відкритий.
Україна має використати неприхований конфлікт інтересів між російською і грецькою церквами.
Але історичний досвід якраз підтверджує, що ми ніколи не використовували такі нагоди. А вони складалися в нашій історії неодноразово. Чомусь українці завжди програють у таких ситуаціях. Не вміють використовувати свої шанси.
Хоча зараз і в УПЦ, і в УПЦ КП з’явилось багато молодих розумних богословів, які готові були б такі кроки здійснити. Але тут потрібна воля Предстоятелів, насамперед митрополита Володимира. Здається, він виразно тяжіє до цього.
Українську помісну церкву не можна об’єднати навколо якоїсь існуючої конфесії.
Ті умови, які пропонує УПЦ, неприйнятні ані для УАПЦ, ані для УПЦ КП. Вони хочуть пересвячувати священиків і навіть перехрещувати. Якщо створювати на договірних засадах — то інша річ. Тим більше, немає ані чітких документів, ані чіткої процедури.
Участь католиків у процесах об’єднання – це вже занадто.
На сьогодні об’єднання православних церков з УГКЦ і, відповідно, сопричастя з Римом — річ дуже далека. Варто почати з малого – з об’єднання православних церков та повнокровної автокефалії Української православної церкви.
Людмила Филипович, д-р філософських наук, професор, заввідділу релігійних процесів в Україні Інституту філософії НАНУ