Звернення голови обласної ради Олексія Кайди з нагоди 20-ліття проведення 1 грудня 1991 року Всеукраїнського референдуму на підтвердження Акту проголошення незалежності України
Шановні краяни!
Двадцять років тому більше дев’яноста відсотків громадян України висловили своє бажання жити у незалежній державі. День Всеукраїнського референдуму на підтвердження Акту проголошення незалежності України став справжнім торжеством вільнолюбного українського духу. Серед усіх регіонів саме на Тернопіллі за незалежність України проголосував найбільший відсоток громадян – 98, 67 %.
Той буремний час став чи не найбільшим піднесенням та гордістю українців. Ми усі були переконані у найліпших, найяскравіших перспективах нашої молодої держави. Усвідомлюючи, що здійснилася багатовікова мрія народу про вільну соборну Україну, ми щиро вірили: у найкоротший термін збудуємо заможну, сильну, національну державу.
Проте, дійсність виявилась не такою романтичною та світлою. І сьогодні, на жаль, живемо скоріше у закритому акціонерному товаристві «Україна», керованому урядом олігархів. Пострадянська бюрократична еліта, котра захопила владу, вчасно перефарбувавшись у синьо-жовті кольори, зуміла вибудувати посткомуністичний неототалітаризм, за якого всеохоплюючий контроль, систематичні примус і насильство (або загроза їхнього застосування) з боку посткомуністичної олігархічної влади здійснювалося до більшості населення. Декларовані демократичні цілі явно розходилися з поточною політичною практикою. Найпрогресивніша у Європі Конституція стала космічно віддалена від реалій життя.
Нині ж керівництво державою взяли в свої руки власники найбільших фінансово-промислових груп країни. За рік донецького царювання статки найбагатших зросли в рази, разом з тим зубожіння народу дійшло до катастрофічної межі. Обіцяючи у виборчому марафоні «покращення життя вже сьогодні», влада відбирає найнеобхідніше у знедолених. Не затремтів навіть владний перст, відміняючи соціальні пільги пенсіонерам, чорнобильцям та афганцям.
Переживши п’ятирічний період “віртуальної” демократії, ми отримали неоавторитарний режим Януковича. Якби сумно нам не було визнавати, але до демократії країна за п’ять років каденції Ющенка не просунулася ні на крок, хіба що більше стало свободи слова, але й це вже встигли «виправити» нинішні князьки. Хіба отримав народ України хоч трохи важелів впливу на реальне формування та діяльність політичної верхівки країни? Хіба демократично і прозоро пройшли хоча б одні вибори?
Окрім економічного визиску, фінансових поборів та політичного тиску діяча влада підняла руку на святе – на віру, мову, історію народу. Міністр освіти на свій манер, за замовленням Кремля, переписує підручники, закриває українські школи, обзиває та принижує цілі регіони, уряд тягне усю країну в якесь штучне, фальшиве утворення, марячи у своїх безумних снах про реанімацію Союзу РСР. Нас намагаються вчити молитись попи «Русского мира», нам нав’язують криваві червоні прапори, чужі окупаційні свята та возвеличують у ранг героїв зайд-ворогів. Тих же українців, котрі склали своє життя в ім’я рідної землі, рідного народу, паплюжать та піддають обструкції. То чи за таку державу, шановні краяни, ми голосували двадцять років тому?
Та все ж із святом Вас, дорогі тернополяни. Святом українства, українського духу, святом України. Вітаю Вас із тим, що ще двадцять років тому ми твердо сказали: «Ми – вільний український народ і хочемо жити у своїй незалежній державі».
Вірю, що і надалі Тернопілля буде вірним ідеалам націоналізму, суверенності, незалежності, що ми більше не поведемось на облудливі обіцянки, не продамо свою совість за пару сот гривень, і врешті-решт дозріємо до реальної демократії, а значить – до реальної відповідальності за стан справ у власній країні-місті-вулиці-будинку-сім`ї. Лише у такому разі ми житимемо не у ЗАТ «Україна», керованому олігархами та злочинцями, а у незалежній, соборній, національній, заможній, міцній Україні – державі, якою зможемо пишатись!
Голова Тернопільської обласної ради Олексій Кайда
Нагадаємо: 24 серпня 1991 р. Верховна Рада України прийняла Акт проголошення незалежності України. Однак, згідно з чинним на той час законодавством, питання про реалізацію права народу України на самовизначення виходило за межі компетенції Верховної Ради УРСР і мало вирішуватися виключно всеукраїнським референдумом. Тому того самого дня, крім Акту проголошення незалежності України, було прийнято й Постанову Верховної Ради УРСР “Про проголошення незалежності України”, якою, зокрема, передбачалося провести 1 грудня 1991 р. всеукраїнський референдум на підтвердження Акту проголошення незалежності України.
Референдум, який відбувся у намічені строки, не залишив жодних сумнівів. 90,32 % громадян, які брали участь у референдумі, на питання бюлетеня відповіли: “Так, підтверджую”. Позитивну відповідь дало населення всіх областей України і Криму, незалежно від їх національного складу. Отже, за незалежність проголосували не тільки українці, але й представники інших національностей, для яких батьківщиною є українська земля. Підсумки референдуму однозначно засвідчили прагнення народу бути повноправним господарем на власній землі, а не “молодшим братом”, частиною ще однієї імперії з новітнім фасадом. Результати голосування ознаменували повноправне входження України до світового співтовариства вільних держав. Почалася хвиля дипломатичного визнання України як незалежної держави.