14 грудня, в День вшанування учасників ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС, тернопільські міліціонери згадуватимуть і колишнього підполковника міліції, начальника карного розшуку Підволочиського райвідділу внутрішніх справ Віктора Івановича Малюгу. На жаль, хвилиною мовчання. Дев’ятнадцять років тому перестало битися його серце. Але пам’ять про людину, яку у 1986-му призначили командиром Тернопільського зведеного загону у Чорнобилі, не згасає з роками. Хто ж тоді думав, що службове відрядження для Віктора Івановича стане фатальним.
– Він любив людей, швидко знаходив вирішення усіх проблем, – пригадує його колега, сьогодні голова спілки ветеранів Підволочиського райвідділу міліції Роман Іванович Тютюнник. – У когось біда – допоміг, молодих навчав, мав великий досвід і був професіоналом.
Колеги пригадують, що Віктор Іванович мав рідкісний талант – керувати не вказуючи. Найбільшим покаранням від нього було мовчазне очікування, найбільшою нагородою – серйозне завдання. У ньому поєднувалися людяність, простота і сталевий військовий вишкіл. Наповнюючи мову мудрими афоризмами та влучним гумором, він робив спілкування з товаришами легким і невимушеним.
    
– Пам’ятаю, як на зборах офіцери міліції відмовлялися від відряджень до Чорнобиля, знаходили усі можливі причини, збирали довідки, а Віктор Малюга одразу зголосився, показавши усім гідний приклад, – пригадує Роман Тютюнник. – Нашим завданням у зоні відчуження була охорона спустошених населених пунктів від мародерства.
Після півторамісячного перебування у Чорнобильській зоні відчуження Віктор Іванович пройшов медичне обстеження – все в нормі. Про рак шлунку заговорили лише у 92-му, коли захворювання сягнуло четвертої стадії. Тому подальша операція не давала жодних шансів на одужання, лише дещо зменшила терпіння і продовжила життя… на два місяці.
– Це була надзвичайно важка втрата, – завершує Роман Іванович. – На похорон з’їхалися сотні працівників з усіх райвідділів та управлінь і величезним походом несли Віктора через центр, перекривши дорогу.
Колеги віддають належне дружині Ользі Миколаївні, у якої після смерті годувальника залишилися двоє діток – чотирнадцятирічна донька та десятирічний син. Жінка не лише виховала дітей, а й побудувала будинок. Її витримка і сила волі викликає захоплення. Утім, сама вона себе сильною не вважає. Не вистачає міцного плеча її половинки. А такого чоловіка, як Віктор, на думку Ольги Миколаївни, не замінить ніхто. У розмові часто-густо не стримує сліз.
    «Вікторе, у нас – проблеми». «Олю, у нас проблем немає!» Приблизно такими діалогами закінчувалися усі труднощі у сім’ї Малюги. Ці декілька звичних слів вселяли молодій дружині оптимізм, впевненість, відсіювали усі можливі перешкоди у їхньому житті. Все у них було. Спільні інтереси, двійко чудових діток, робота, авторитет, затишне тепло домашнього вогнища. Тепло, яке не могла остудити жодна відстань. Адже зрозуміло, що служба вимагала частих відряджень, іноді раптових. Та сім’я до несподіванок давно призвичаїлася. Відповідальність за кожен збір по тривозі лягала на плечі дружини. Та Ольгу це зовсім не обтяжувало, навпаки – піклування про чоловіка лише підсилювало почуття. Так могло б тривати і вічно, та їм були відміряні лише 15 щасливих років.

Про поїздку до зони відчуження Віктор дружину повідомив телефоном. У дорогу Ольга спорядила чоловіка за півгодини – все, як він сказав. Хвилювалася. Ще б пак, про дію реактивного атома добре знала. Утім, зупиняти не сміла – до службового обов’язку чоловік ставився завжди відповідально.
    Після смерті чоловіка у Ольги Миколаївни, окрім дітей, залишилися добрі спогади та підтримка друзів з райвідділу міліції. А ще – згорточок листів з відряджень, які вона береже наче реліквію, та не читає – боїться власної слабкості. Перечитує лише маленькі записники, з афоризмами та віршами, що дорогим почерком передають характер, цінності і щиру вдачу. Тут – Висоцький, Тальков, Балашов, Омар Хайям, Кіплінг.
Ольга Миколаївна вдумливо читає поезію, на столі розкладені чорно-білі фото, а поруч – розкрита повсякденна сумка. Саме з неї вона щойно вийняла ці пам’ятні речі. Виявляється, їх жінка скрізь носить із собою уже 19 років. Так само дивовижним є те, що увесь цей час у шафі не звільняються полиці чоловіка і міліцейський мундир його висить все на тому ж місці, наче чекаючи свого господаря. Утім, справжній символ чекання – співзвучне творіння – чеканка із зображенням дівчинки, героїні «Пурпурових вітрил», яку Віктор Іванович перед поїздкою у Чорнобиль подарував дружині зі словами: «Щоб ти завжди мене чекала».

Напишіть відгук