Історія 29-річної Віри Фещук, незвичайної дівчини з невеликого села Залісці Шумського району на Тернопільщині, переконує нас, що дива трапляються частіше, ніж ми сміємо про них мріяти.
Вона з’явилася на світ без рук, та ще й одна ніжка була коротшою за іншу. Але Віра, ніби виправдовуючи своє ім’я, не замкнулася на цих вадах, а навчилася всьому, що видається багатьом фантастикою: прати за допомогою ніг, прасувати, готувати їсти, грядки полоти, навіть вишивати. А недавно в її життя прийшло і взаємне кохання. Наприкінці жовтня Віра стала на весільний рушник з Петром Омельчуком, з яким виросли по сусідству.
Віра народилася у простій сільській родині. Матір Антоніна працювала дояркою на фермі, батько Петро – механізатором. Її появи на світ з нетерпінням очікували, хоч і була п’ятою дитиною в сім’ї. Але після пологів радість подружжя змішалася з болем. Вони були шоковані: «Чому так сталося?». Інші діти повністю здорові. Не було ніяких проблем під час вагітності і з Вірою. Медики пропонували Фещукам відмовитися від немовляти, переконували, що дівчинка не зможе ходити і навряд чи доживе до п’яти років. Але вони навіть чути не хотіли про те, щоб віддати малятко у чужі руки.
І Віра всім песимістам на зло після трьох років почала робити перші кроки, а в сім батьки записали її до першого класу. Щоправда, школу дівчина не відвідувала – не пристосовані наші парти для таких дітей, як вона. Вчителі приходили до неї додому, дивуючись, як можна за допомогою ніг так каліграфічно писати. Отримавши атестат лише з відмінними оцінками, Віра хотіла продовжувати освіту, але, на жаль, в нашій країні умови для цього не створено. Проте не втрачала ні волі до життя, ні часу і навчалася самостійно. Завдяки наполегливості й оптимізму освоїла все те, що й люди без обмежених можливостей, ба навіть більше, адже творити картини на полотні зможе далеко не кожен. Вишиває дівчина з семи років. Спочатку було важко тримати пальцями ніг тоненьку голку, але дуже швидко навчилася робити і це. Зараз її рушниками, серветками, подушками милуються у Києві та Закарпатті, Німеччині та США.
А ще Віра захоплюється мистецтвом макіяжу. Можливо, комусь у це важко повірити, та навчилася віртуозно підмальовувати не лише себе, але й подружок. Минулого року одна з косметичних компаній, дізнавшись про такий талант цієї унікальної дівчини, запросила її на курси візажистів у Київ, а згодом влаштувала перший Вірин майстер-клас, на якому присутні аплодували їй стоячи.
Про сокровенну мрію дівчини – створити сім’ю – знали лише найближчі. До слова, у Віри завжди було багато друзів, яких приваблюють її компанійський характер, щирість і доброта. З Петром Омельчуком зналися з дитинства. Хлопець молодший від неї, але рано подорослішав, втративши батька. Дівчина довго не наважувалася прийняти залицяння сусіда, але іскорка, яка проскочила між ними, не зникла, а з часом лише розгорілася сильніше. Цього літа Петро прислав сватів, через місяць вони розписалися, а наприкінці жовтня зіграли гучне весілля.
На їхнє вінчання у храмі зійшлося півсела. Оскільки Віра не могла тримати свічу, за неї це робили маленькі племінниці. Бути присутніми на весіллі хотіли й репортери – і наші, й російські, – але наречена відмовила. «Не хочу влаштовувати з цього дня шоу», – тактовно пояснила, запросивши приїжджати після весілля.
Молоді оселилися у Віриних батьків. Дівчина звикає до нового прізвища – Омельчук, облаштовує затишок у новому сімейному гніздечку. На жаль, у селі постійної роботи для молодих немає. Петро ледь не зі шкільної парти почав їздити на заробітки на будови. На моє запитання про подальші плани дівчина відповіла, що далеко не загадує, аби здоров’я було. «У дитинстві мої ровесники просили у листах до святого Миколая цукерки й іграшки, а я хотіла, щоб виросли руки. Звісно, цього не сталося, але Господь послав мені інші дари. Завжди намагаюся всім серцем і душею вірити у те, що все буде добре», – зауважила вона.
Звичайно, не все у житті Віри просто, та вона не втрачає оптимізму. За кожним її досягненням – нелегка праця, тому вміє цінувати те, що має. А найбільшим своїм подарунком вважає людей, які допомагають їй вірити у себе. Є у неї ще одна заповітна мрія – відкрити салон краси, щоб допомагати дівчатам і жінкам відчути себе неповторними. «Бог любить нас такими, якими ми є. Але інколи ми занадто концентруємося на своїх вадах, порівнюємо зі звичними стандартами, і це заважає нам розкритися та бути щасливими», – переконана Віра.
Зараз пара проводить свій медовий місяць у Києві, де має друзів. На вулицях столиці Петро ні на крок не відходить від коханої, яка біля високого хлопця нагадує мініатюрну Дюймовочку. Невдовзі вони повернуться додому, до звичних розмірених буднів. Хочеться, аби Господь щедро обдарував це молоде подружжя щастям і довгими роками життя.
Антоніна Брик, Західна інформаційна корпорація