Михайле Андрійовичу, чи можна проблему охорони довкілля вважати проблемою №1 людства? Що означає словосполучення «екологічні проблеми» сучасності для конкретної людини, українця? Як ці проблеми можна зіставити за шкалою драматичності з іншими проблемами: економічними, політичними, культурними?
Проблему довкілля сьогодні мусимо розглядати не з позиції вузького розуміння завдань охорони навколишнього середовища, а в цілому комплексі соціальних, політичних, економічних та духовних проблем. Вона в ряді нагайних проблем, пов’язаних із поняттям сталого розвитку. Світова громадськість, наукова думка, політики 179 країн у Ріо де Женейро 1992 р. прийняли фундаментальний документ «Програма дій. Порядок денний на ХХ ст.». Там особливо наголошено на тому, що ця проблематика має розглядати комплексно і системно питання охорони навколишнього природного середовища, охорони здоров’я людини, здорової економіки для всіх людей на планеті. Тому, сьогодні питання охорони не можемо розглядати суто галузево, профільно, а в тісному зв’язку зі всім комплексом виробничої діяльності. На перше місце я б поставив питання свідомості, освіченості, культури і духовності. Як документи з питань охорони навколишнього середовища, так і праці відомих науковців, наприклад, Германа Дейлі, наголошують, що проблема довкілля спровокована значною мірою економістами, але не щоб її підняти, а щоб затушувати. Бо їхня перша мета – є прибуток, ефективність виробництва. Домінує думка, що ресурси планети невичерпні, що їх можна далі експлуатувати і вести політику економічного зростання, а не розвитку, який мав би передбачати раціональне використання ресурсів і повну їх переробку у виробництві, щоб не руйнувати навколишнє середовище.
Ще один штрих треба додати щодо поняття «довкілля». Довкілля треба трактувати як середовище існування людини, спільнот, суспільства планети загалом. Це довкілля екологічне, соціальне, економічне, політичне, духовне. Якщо вирішувати це питання в плані окремого населеного пункту, району, держави чи в масштабах материків, то потрібно починати із відродження нас самих, нашої духовності, національної гідності. Тільки через такий підхід екологічну ситуацію можна поліпшити. Для конкретної людини екологічні проблеми мають означати: довкілля в Україні настільки зруйноване, що це мало б турбувати кожного. Проблему довкілля можна буде вирішити тоді, коли вона стане проблемою всіх, не тільки фахівця, але бізнесмена, політика, священика, домогосподині, дітей, які з раннього дитинства повинні її усвідомлювати.
Як сказав академік А. Пилипенко, сьогодні фактично немає склянки води, яка б не була вже випита раніше. Тобто природний цикл води, настільки активний і рухомий, що фактично споживаємо воду, яку вже не одне покоління пило. Це глибока думка. Це факт. В Україні не маємо чистої води. Надзвичайно забруднені наші рільні ґрунти, перенасичені пестицидами. Наслідком низької культури обробітку ґрунту є велика втрата гумусу. Через продукцію, вирощену на цих ґрунтах, хімікати потрапляють в наш організм. Цей цикл стосується кожної конкретної людини.
Отже, на першому місці я поставив би світогляд, освіченість і культуру поведінки, аби людина розуміла, що відбувається і знала, що їй робити. Величезна відповідальність лежить на Церкві. Священнослужителі, церковні провідники мають доносити правду про середовище, в якому ми живемо, середовище не лише природне, а й духовне, моральне, соціальне, економічне. Християнин має не лише молитися, бити поклони в церкві, сповідатись, а й по-християнськи ставитися до того довкілля яке, Господь залишив нам. Перш ніж створити людину, Бог створив світ, середовище в якому її поселив, щоб вона користала благами, а не по-споживацьки ставились до цього середовища.
У чому полягають глибинні причини екологічної кризи?
У нас і в світі загалом криза довкілля – це наслідок духовної деградації і девальвації моральних цінностей. Можливо наша бідність є цьому причиною? Намагаючись вижити, людина не має часу подумати про духовний розвиток, моральність своєї поведінки. Піде до церкви, помолиться і на цьому закінчується її духовне життя. У західноєвропейському світі трохи краща ситуація. Питанню сталого розвитку, приділяють багато уваги, зокрема що стосується практичного впровадження в життя рішень конференції в Ріо де Женейро. В Німеччині, Франції, США, Польші, Чехії та інших країнах – це основа діяльності. Кожен намагається розробити програму порятунку національного, державного середовища. Там інтелект задумався над тим, в якому середовищі живуть люди, як можна охоронити і покращити довкілля, яке вже значно зруйноване і отруєне. Там духовно-моральна риса інша. На першому плані в нас питання: «як вижити?», а там – «як заробити, напрацювати?». У нас рівень бідності високий, і тому майже немає, на жаль, турботи про ґрунт, воду, атмосферу. Головне – звести кінці з кінцями. В розвинутих країнах все оцінюють через прибуток, долар. Гонитва за прибутком, вигодами, величезними швидкостями освоєнням космосу мелітарною силою, щоб домінувати і бути по жахом для інших. Проблема охорони довкілля стала справді глобальною. У кожній країні світу вона має свою специфіку, і свої причини деградації природного середовища.
Існують фундаментальні істини, які не можуть переступати ні депутати, які приймають закони, ні ті, хто відпочивають. Чи можемо розцінювати згубну поведінку щодо довкілля як порушення Божого порядку, як особовий та суспільний гріх?
Безумовно ми повинні це вважати гріхом, і на цьому зобов’язана наголошувати Церква. Будь-яка поведінка, що згубно впливає на довкілля – це плід невихованості, низької культури, недбальства, нехлюйства людей, які залишають після себе бруд, зірвані квіти, понівечені дерева. Всі зелені зони навколо міста перетворені у смітники. Візьмімо Стрийський парк. Туди йдуть ніби інтелігенти, інженери, студенти ВНЗ з пляшками в руках і залишають після себе купу сміття. Це передовсім ознака глибокої духовної убогості і деградації.
У нашій державі закони, юридичні норми, які це мають регулювати, не функціонують. Як можемо говорити про законність, якщо в законотворчому органі грубе порушення закону, коли є 50-100 депутатів у залі, набирають 300 голосів. Це ганебно. Це зневага нас – виборців. Депутати мають величезні зарплати, пільги, і щоб вони не працювали у Верховній Раді і не дбали за те, які закони будуть прийняті і як вони мають функціонувати!? Що ще говорити? Хіба ще про те, як різні чиновники, представники Кабінету міністрів, депутати різних рівнів захоплюють землі в національних парках, зелених зонах, захисних смугах, будують дачі, оточені височезними мурами. Оце та глибочезна патологія в суспільних стосунках, в юридичному середовищі, нігілізм, глибоке ігнорування норм поведінки і закону. І в наслідку маємо те, що маємо.
Хто має відігравати головну роль в оздоровленні людини від екологічного гріха, хвороби, патології? В який спосіб може відбуватися співпраця у лікуванні довкілля і превентивних заходах щодо його збереження між владою, бізнесом і Церквою? Чи взагалі така співпраця є можлива? Який їх мав би бути внесок?
Я б навіть сказав не лише, що співпраця можлива, вона – обов’язкова.
Але Церква відділена від держави…
Відділена – не означає, що християнське виховання, мораль перестає діяти, коли людина виходить за поріг церкви. Це виховання духовності, культури, свідомості, вболівання і уникнення гріха перед Богом, коли мовимо про її поведінку і вплив на умови життя інших, на природне середовище, в якому живе.
Перша і найбільша відповідальність у сфері охорони природи, у сфері раціонального використання природних ресурсів і виховання освічених людей лежить на інтелігенції. Бо інтелігенція – це люди, які мають освіту, які глибоко розуміють основні питання життя, які є фахівцями й усвідомлюють проблему системно. Це та інтелігенція, яка має визначати, кого виберуть у керівні органи. Це люди, які мають виходити не з міркуваннь якнайбільше накопичити для себе, але, як народні обранці, повинні думати про те, що треба зробити для народу. Страшна трагедія нашої нації – це знищення української інтелігенції Російською і Радянською імперіями. Інтелігенція завжди працювала над тим, щоб дати людям розуміння того, що вони роблять на планеті. Все те, що давало людям духовне розуміння того, що відбувається, воно руйнувалося. Легше керувати людьми, які позбавлені розуміння. Мільйони людей української інтелігенції знищено. І ми дивуємося, чому за стільки часу незалежності не можемо вирватися з кризи економічної, політичної, соціальної та екологічної. Та тому, що не маємо інтелігенції, яка б справді пішла в керівні органи і вела за собою людей, піднімала їх культуру, освіченість і рятувала державу. Це справа майбутнього. Скільки в нас партій і громадських організацій? А плоди їхньої діяльності мізерні, а то й шкідливі, бо вони між собою борються, а не за справу. Якщо хочемо мати міцну державу, збережене довкілля і нормальні міжлюдські стосунки, то і в цих партіях, громадських організаціях має працювати інтелігенція, а не любителі, які йдуть туди задля своїх амбіцій. Тому перша причина наших негараздів – безлика, безвідповідальна, безініціативна і нерішуча інтелігенція, яку маємо зараз. Мене дивує і захоплює те, як у Західних країнах тільки трохи защемлять права чи інтереси людей, відразу сотні тисяч піднімаються на демонстрації і протести. Ми, на щастя, зібралися раз на Майдані, а далі що, всі мовчать, стогнуть, одні перед другими нарікають, а активної дії немає. Треба щоби народ, суверен, якому належить функція народовладдя в себе вдома, виконував цю функцію, а не обирав депутатів за гроші чи гречану крупу у Верховну Раду, і нехай вони собі там щось балаганять, а ми будемо собі тут «порпатися», виживати. Зруйнована структура нашого громадянського життя, потребує відродження.
Яка, на Вашу думку, може бути роль Церкви в цьому? Чи можемо говорити про місію Церкви і у цьому питанні як дієву екологічну совість суспільства, яка не лише повинна дорікати за безвідповідальне, недбайливе і часто свавільне ставлення до навколишнього середовища чиновникам, компаніям та окремим людям, але й також сама повинна виходити з конкретними ініціативами, проектами у цій справі?
Маємо дуже складну багатоконфесійну ситуацію в Україні. Конфронтації між конфесіями перешкоджають цій справі. Теперішня ненормальна релігійна ситуація не дає Церкві зайняти ту фундаментальну позицію у відродженні духовності, культури і формування громадянського суспільства і впливати на всі ці події, про які Ви згадали. Є багато звернень від синоду УГКЦ, від Блаженнішого Любомира (Гузара) до влади, Президента, з різних питань пов’язаних із політикою і духовністю. Ця робота мусить бути кардинально поліпшена. Для цього потрібно мати відповідну базу у середовищі Церкви. Мовлю про інтелектуалів, які глибоко розуміють проблеми, віддані цій справі і від Церкви починають впливати на громаду і на керівництво держави. Ситуація щодо кадрів, які працюють в УГКЦ за 20 років її відродження значно поліпшилася, але ще не маємо тієї, яка була до війни. Тоді священик на селі був першою особою, яка впливала на загальну культуру, свідомість людей, працюючи на різних рівнях духовно-просвітницької та організаційної роботи. Сьогодні цього не маємо. Залишилося ставлення до священика з тим упередженням, яке десятиліттями культивував комуністичний режим. Скільки ще спротиву щодо викладання християнської моралі у школах. Наша діяльність мусить бути радикальніша, відважніша. Прикладом цього є постать патріарха Йосифа Сліпого, людини яка мала величезний гарт, величезну духовну силу. Дуже бракує відваги в нашому церковному середовищі, серед наших єрархів, вони все роблять дуже делікатно по-західноєвропейському. Робота церкви має бути потужною, починаючи від священників у селах і дéканів, до владик і найвищого керівництва УГКЦ.
Отже, не може бути індиферентності, не достатньо лише на День землі сказати декілька слів проповіді і все, без якоїсь системної планомірної екологічної церковної програми на рік?
Безумовно, я не раз казав, можете мене вважати атеїстом, але в сучасних умовах лише молитвою ситуацію не виправимо. Очевидно, дуже потрібна віра, молитва, сповідь, причастя. Все це потужні засоби підняття духовно-морального рівня людини і її розуміння цінності природного середовища і гріха проти нього. Водночас потрібна потужна, часом навіть силова акція (силова не кулаком, а розумом), аби впливати на державне керівництво, на місцеву владу і, безумовно, на свідомість і духовну культуру наших парафіян.
Чи можемо сказати, що християнська віра мусить бути підґрунтям для серйозних конкретних суспільно-християнських акцій у справі охорони довкілля?
Так, саме на основі християнської моралі треба відроджувати, формувати і творити з нашого громадянина господаря на своїй землі. Аби він розумів, чому Бог вдихнув йому душу, свою духовну силу, якою він має керуватись у своєму житті, керуватися засадами нашої віри. На цьому зрештою мають базуватися всі сфери його діяльності. Будь-які господарські питання – чи обробіток ґрунту, чи вивезення сміття – все це має виходити саме з християнської духовно-моральної позиції.
Щодо християнської віри як фундаменту у справі збереження довкілля, то не маємо іншої віри, яка б могла таким фундаментом бути. «Комуністична віра», яка руйнувала людську духовність десятиліттями, залишила після себе величезну тьму бездуховних людей, для яких головним критерієм є не сумління чи людська гідність, а прибуток, збагачення, побудоване на злодійстві та обмані. Християнська віра – критерій, яким маємо користуватися безперервно. Вона була, є і залишиться проводирем та орієнтиром, фундаментом, на якому мають будуватися всі виміри нашого життя.
Як можна дієво покращити стан довкілля в Україні? Які пріоритетні і найнагальніші напрямки роботи для об’єднаних зусиль влади, бізнесу в найближчі 5, 10, 20 років?
Дуже складне запитання, тому що його треба розглядати на всіх рівнях організації: – від села, міста до області і держави. Фундаментальним документом, який лежить в основі діяльності всіх держав, є «Програма дій. Порядок денний на ХХІ ст.». Якщо говорити про Україну, то тут дуже дивна, дика ситуація. Як можна вирішити це питання, якщо не маємо у керівництві компетентних, грамотних патріотів, які мали б ці справи вирішувати? Минуло 18 років після Ріо, а в Україні досі нема прийнятої ні концепції сталого розвитку, ні стратегії, ні програми. В Європейських державах це давно працює. Академія наук, наш інститут, я в цьому брав участь, три роки тому розробили концепцію сталого розвитку, фундаментальний документ, над яким працювало чотири профільних, фахових інститути. Але досі він не прийнятий до розгляду на державному рівні. Тепер ось читаю «Стратегію екологічної політики в Україні», яку підготував депутат Верховної Ради Валерій Коновалюк. У цьому документі на 34 сторінки, нема ні поняття, що таке стратегія, ні самої стратегії, і нема економічної політики взагалі. У попередніх документах були пропозиції, що треба зробити в різних галузях: в сільському господарстві, транспорті, промисловості тощо. Кожний розробляв той напрямок, у якому спеціалізується, чи то агрономія, чи транспортна сфера, чи лісове господарство. У цих 34 сторінках «Стратегії» зібрано лише різноманітні завдання у різних галузях, які потрібно виконати. І це «Стратегія екологічної політики»? Часто розробляють закони люди, які в цьому абсолютно не орієнтуються. Ще один приклад. Колись близько 10 депутатів подали до розгляду Верховної Ради «Лісовий кодекс». Серед них не було жодного фахівця, який би розумів, що таке ліс і як в ньому треба вести господарку.
Ідея сталого розвитку – база. В «Порядку денному на ХХІ ст.» детально розписані всі сфери діяльності людства, що треба зроби, щоб забезпечити умови збереження довкілля, ресурсів, економіки і здоров’я людей. Це головна теза в цьому документі. Там детально визначено, що мають робити науковці, фермери, бізнесмени, школярі, працівники лісового господарства тощо. Це фундаментальний документ, де зібрана думка декількох поколінь ХХ ст. В Україні ж досі не маємо зрушень. Тому найперше потрібно прийняти концепцію і стратегічну програму сталого розвитку, де було б зафіксовано все, що потрібно зробити в Україні загалом – головні орієнтири. Далі це мають робити на рівні областей, районів, міст і сіл. Кожна громада має забезпечити збереження чистої води, лісів, ґрунтів. Все має проникнути метою збереження довкілля – від села до держави, від держави до села. Щоб забезпечити реалізацію цієї програми, потрібно мати розумний керівний орган.
Це стосується також духовно-просвітницької робити на різних рівнях – від дошкільного віку і далі. Думка про збереження довкілля має пронизувати всю господарку країни, всі окремі суспільно-господарські ланки, освітньо-педагогічні установи, церкви, щоб підносити свідомість, культуру і духовність громадянина, який мав би забезпечити реалізацію програми сталого розвитку, а відтак, нормальне середовище свого життя і діяльності, впродовж наступних десятиліть.
Михайло ГОЛУБЕЦЬ
(м. Львів)
Почесний директор Інституту екології Карпат НАНУ,
доктор біологічних наук, професор, академік НАН України
Розмовляв Віктор ЖУКОВСЬКИЙ
Михайло Голубець – заслужений діяч науки і техніки України, лауреат Державної премії України в галузі науки і техніки України. Закінчив Львівський сільськогосподарський інститут, інженер лісового господарства (1953). Працював у науково-дослідному Інституті землеробства і тваринництва західних районів України, Державному природознавчому музеї НАН України (1962/74), керівником Львівського відділення Інституту ботаніки ім. М.Г.Холодного НАНУ (1974/91), директором Інституту екології Карпат НАНУ (1991–2007), професором кафедри морфології та систематики рослин Львівського державного університету ім. Івана Франка (1975/95).
Народний депутат України першого скликання (1990/94), учасник Біловезької зустрічі глав держав Республіки Білорусь, РРФСР та України (1991). Автор понад 450 наукових праць, серед яких 17 монографій із проблем екології, геоботаніки, лісознавства, геосоціосистемології, середовищезнавства, охорони природи.