Щоб дізнатися більше про такий інструмент як бандура і як нині живеться сучасним кобзарям, я поспілкувався з відомим бандуристом, неординарною, творчою особистістю і просто приємною людиною та моїм земляком, Дмитром Губ’яком.
(Губ’як Дмитро Васильович – бандурист, вокаліст, композитор і актор. Народився в місті Теребовля 18 березня, 1982 року. Заслужений артист України, член Національної спілки кобзарів).
– Отже, Дмитро, перше запитання прозвучить трохи банально, та все ж – на скільки важче навчитися грати на бандурі, якщо рівняти з іншими інструментами?
– Бандура розвивається в плані академічного інструменту, естрадного, сценічного, досить не давно. Століттями цей інструмент перебував в руках козаків, в руках сліпих музикантів, кобзарів, а як сучасний інструмент він розвивається навіть не повні сто років. Відповідно дуже мало було конструкторів, які працювали над розвитком інструменту, дуже мало є композиторів, дуже мало виконавців. Дійсно, на перший погляд може видатися, що на бандурі дуже просто грати. Та зрештою, на будь-якому інструменті є якісь початкові кроки, які даються досить легко, якусь пісеньку зіграти, мелодію відтворити, це не складно насправді і на бандурі, але якщо заглибитися вже в складніший репертуар, то бандура не такий простий інструмент, якщо порівнювати його, скажімо з скрипкою, фортепіано чи гітарою. Я маю деякі наукові праці з цього приводу, статті, публікації, в яких говориться, власне, про складність навчанню гри на бандурі. Тут дуже багато професійних термінів, які характеризують всю ту складність. Але для того, щоб конкурувати в техніці, в швидкості, у віртуозності, або в імпровізаційних можливостях, треба володіти музичним інструментом на значно вищому рівні ніж на інших. Треба набагато більше фізичних затрат, більше працювати, більше думати. Хоча, я не хочу сказати, що на інших інструментах думати не треба.
– Це такий суто український інструмент. А за кордоном десь грають на бандурі?
– За кордоном грають і в основному це є українська діаспора. Так склалося, що під час другої світової війни і після неї, емігрували цілими колективами. Наприклад, державна капела розділилася і половина виїхали за корон. Тобто в основному це є діаспора, але дуже багато зараз популяризується інструмент через інтернет, через якісь особисті зв’язки, тому що люди їздять виступати в різних країнах. Зараз є зацікавлення іноземців, є така тенденція. Є поляки, які цікавляться бандурою, купляють інструмент, хочуть навчитися на ньому грати. Яскравий приклад – японець, який захопився бандурою, навчився грати, співає і японські і українські пісні. Поважають бандуру і чують її не тільки українці, її знають і в Німеччині, і в Франції, Португалії, Японії, Канаді, Америці, Австралії, в Росії. Хоча таких широких шкіл, щоб от скажімо, французи ходили і вчилися гри на бандурі, такого ще немає, це одиничні випадки зацікавлення, але вони є.
– З інших ваших інтерв’ю дізнався, що ви малим ледь не випадково записалися в музичну школу. Отже, можна сказати, що апетит приходить в процесі?
– Усвідомлення того, що це саме твоє, що це твій інструмент і що це твоя життєва дорога, приходить не відразу. Звичайно, дуже важливим був перший поштовх, вибір інструменту, що саме от такий інструмент. Ну а далі були складнощі, було і бажання залишити. Але десь контроль батьків, десь почуття внутрішнього обов’язку. Та складнощі завжди зустрічаються на шляху. І вже через кілька років, вже коли були перші поїздки на гастролі разом з струсівською капелою бандуристів, поїздки на конкурси, певні перемоги, досягнення – вже тоді з’явилося відчуття, що це твоє. Бачиш як приймає тебе публіка, бачиш, що це тобі подобається, вдається і хочеться дальше продовжувати.
– Ви не тільки музикант, а ще й актор. Що привело вас до цього?
– В принципі, теж випадково. Тобто, скажімо так, я ніколи не мріяв і не уявляв себе на сцені як актор. Хоча, були на концертах і конкурсах відгуки, що присутній якийсь такий драматизм, драматичні задатки, і що варто спробувати. Але я не особливо звертав увагу, бо завжди мріяв бути бандуристом, виконавцем. Та коли переїхав до Тернополя, зустрівся з таким нашим відомим співаком, як Борис Репка. Він мене почув, побачив на сцені, йому сподобалося і він запропонував мені прослухатися в театрі, мовляв, от планується музична вистава «Наталка Полтавка» і що можна було б спробувати. Ну і для чого відмовлятися, вирішив попробувати. Було прослуховування, був директор, головний режисер, головний художник, музиканти, диригент оркестру. Прослухали і вирішили, що спробуємо. Перша роль була епізодична у «Циганці Азі» Олега Мусійчука, а вже наступною була роль Миколи у «Наталці Полтавці». Дуже запам’яталося роботою з режисером, ставив якраз Федір Стригун, дуже приємно і цікаво було працювати. Наразі, маю ще одну невеличку роль у виставі «Мазепа», також Мусійчука, граю там старого козака з бандурою. Якщо буде нагода, така можливість і далі щось виконувати на сцені як актор, то я буду тільки радий, хоча звичайно що головною сферою діяльності залишається музика, бандура, педагогічна діяльність.
– Чи часто буваєте на виступах за кордоном?
– Щоб сказати, що часто – не можу, але доводиться бувати в Польщі. Є цікаві проекти і в Польщі, і в Литві, де недавно були. Їздив у Велику Британію на декілька концертів. Трохи раніше багаторазово їздив в Німеччину, Францію, був на Корсіці, Маврикій.
– Це концерти для нашої діаспори?
– По різному. В США, наприклад, це були і концерти для діаспори і участь у міжнаціональному щорічному фестивалі у Сіетлі. Публіка загалом широка. Були концерти суто для діаспори, а були окремі майстер-класи для різних музикантів, японців, американців, ірландців і т.д. У Британії також були і для діаспори і для місцевих шанувальників мистецтва. В Франції майже виключно були виступи для французів. Їздили колективом в Німеччину, в основному це були місцеві жителі. Об’їздили багато концертів на різних рівнях, і в селах і в палацах перед урядовими делегаціями. По-різному бувало. В Польщі так само, або просто зацікавлені мистецтвом люди, або ж наприклад, були концерти в залі музичної академії в Кракові, де присутні в основному музиканти, спеціалісти, шанувальники старовинної музики. В Литві, у місті Каунас в Філармонії, виступав з симфонічним оркестром.
– Де можна почути зараз бандуру, і якщо можна, то чи є промоція таких виступів? Бо дуже рідко, скажімо, на вулиці зустрічається якась реклама.
– Сьогодні дуже багато всього відбувається і з цим складно конкурувати. От та реклама, яку ми бачимо на телебаченні, чи ці яскраві афіші, адже це дуже великі гроші. Тому дуже важко добиватися чогось. Треба мати фінансову підтримку. І відповідно, концертів таких бандурних теж не дуже багато відбувається. Наприклад, в радянському союзі ще й доплачували за запис аудіо диску. А сьогодні якщо хочеш – будь ласка, можеш виступати, але безкоштовно. А крім того треба платити за приміщення, і якщо є такі витрати, то відповідно треба старатися їх повернути, шукати спонсорів.
– Не завадила б підтримка держави.
– Так, підтримка потрібна. Є різні проекти, різні співаки і всіх треба підтримати, але все таки як-не-як, такий інструмент як бандура є унікальним. Мало який народ може похвалитися інструментом, якого в інших народів нема. Бо у всіх є подібні, є сопілки, є якісь духові, є цимбали, а бандура є дійсно унікальною. І взагалі, кобзарство, як явище, зіграло вагому роль в розвитку української культури, навіть в історичному розвитку. Тому, думаю, варто було б більше звертати увагу на такі колективи, як струсівська капела бандуристів «Кобзар». Адже це величезний колектив, який розлетітися може за один день, а на створення такого треба роки.
– Та все ж, є якась хоча б мінімальна підтримка чи все відбувається на приватній ініціативі?
– Ні, підтримка є, є і розуміння. Наприклад, я організовував двічі в Кременці такий регіональний фестиваль-конкурс кобзарського мистецтва «Кобзарська Ватра» імені Костя Місевича, і звичайно що була підтримка й обласного управління культури і методичного центру, тобто розуміння звичайно що є, але можливості обмежені, тому складно. Треба поступово робити свою справу, намагатися популяризувати інструмент, хоча складно, як вже говорив, конкурувати з телебаченням, радіо, інтернетом, адже нині не потрібно виходити з дому для того, щоб почути чи побачити щось. Та все таки живе спілкування є дуже цікавим, бо можна фальшиво заспівати ноту, можна зіграти не ту ноту, але якщо йде енергетика від сцени і якщо вона десь відбивається і знаходить резонанс в залу, в глядача – воно набагато тепліше і це дуже цікаво насправді. Не даремно люди йдуть на рок-концерти для того щоб відчути енергетику, драйв. Це все можливо і в бандури. Просто є певна ситуація, з якою треба рахуватися, з якою треба боротися.
– Яким чином організовуються бандуристи в Україні, нашій області? Є якісь фестивалі кобзарів, тощо?
– В першу чергу треба сказати, що існує сьогодні національна спілка кобзарів. Керує нею народний артист Володимир Єсипок. Ну і відповідно вони координують, створюють, проводять різні конкурси, фестивалі. Та й попри те відбуваються також і свої. В Тернополі час-від-часу проводиться всеукраїнський фестиваль-конкурс імені Зиновія Штокалка «Срібні струни», є фестиваль «Кобза». Будучи в Кременці організовував фестиваль імені Кості Місевича. Є якісь регіональні фестивалі і в Рівному і в Львові. Практично в кожній області десь на базі навчальних закладів щось таке проводиться. Також щось робиться і на державному рівні. От нещодавно, десь рік чи два тому, проводився всеукраїнський фестиваль імені Остапа Вересая, де були такі свого роду відбори, комісія їздила по цілій Україні, по регіонах, прослуховувала і потім відбувся в національній опері в Києві гала-концерт з врученням нагород, почесних звань. Так що щось потрошки-потрошки та й відбувається.
– В багатьох іноземних оркестрах присутні українці. Не таємниця, що наші талановиті, зокрема, музиканти, часто можуть краще проявити себе за кордоном. Не хотіли б спробувати себе десь там?
– Бажання реалізувати себе – мабуть найголовніше, чи тут чи там. В мене були пропозиції їхати за кордон навчатися і в перспективі працювати вокалістом, оперним співаком. Та якщо брати бандуру, то тут складніше, бо за кордоном працювати з такою спеціальністю складно. Тут вже доведеться шукати щось інше, а бандуру залишати хіба як хобі. А якщо є бажання щось шукати нове, якісь нові шляхи, то мені здається – все ж таки варто залишатися в Україні, тому що тут є школи, тут вона викладається на всіх рівнях навчальних закладів. Там довелося б просто співати чи взагалі шукати якусь іншу спеціальність. Я цього не хотів і відмовився зрештою від цієї можливості. Я відкритий для співпраці в якихось гастрольних турах з музичними формаціями в Європі чи світі. Та загалом, завжди хотілося бути тут.
– Є такий мандрівний бандурист Остап Кіндрачук. Чи не виникало бажання влітку побути ось таким вуличним музикантом?
– Такий варіант я вже випробовував. Кожному доводиться десь підзаробляти в студентські роки, тоді їздив в Німеччину, є таке місто Байроль, відомий музичний центр. Там влітку, такий фестивальний час, багато музикантів грають на вулиці і так заробляють. Я теж кілька років таким займався. В принципі це не проблема, але в Україні, чесно кажучи, чомусь цього не практикував. Я хотів би, скажімо, в Тернополі, як потепліє, попрактикувати такі відкриті сцени в місті, в різних його точках, де міг би сольно виступити, або в якомусь ансамблі, чи наприклад показати той же ансамбль бандуристів, який є в нашому навчальному закладі. І робити це навіть не так щоб для заробітку, а просто для популяризації, для широкого загалу, щоб люди, які йдуть по вулиці просто по своїх справах, почули музику.
– Думаю, що ставитеся позитивно, та все одно запитаю – як відноситеся до рок-колективів, що експериментують з бандурою?
– Я звичайно що позитивно ставлюся. В мене теж такі є свого роду експерименти і вони втілені в аудіо диску «Співа душа, бринить струна». Там є бандура, аранжування я робив сам. Українські народні пісні з елементами року, джазу, з сучасними ритмами. Така більш нова форма ансамблю, є перкусія, ударні інструменти, гітара, електро-гітара, мелодичні інструменти. Думаю, це також один з варіантів розвитку в подальшому бандурного мистецтва. Це цікаво, адже бандура має широкі можливості і кожен тут може знайти якусь свою грань, свій напрямок. То може бути і рок музика, і джаз. В мене є запис з ВовоюзіЛьвова. В одній з його композицій я підписував бандуру. Записував також партію бандури для Аннички. Естрадного плану співачка з домішками джазових елементів, відома в Львові і серед діаспори.
– Коли готувався до інтерв’я – слухав трохи вашої музики і дуже сподобалася пісня, яку чув раніше у виконанні Чубая, Піккардійської Терції. Пісня «Над морем» на вірш Павличка і музику Івасюка. Як виникла ідея заграти її?
– Під час навчання в консерваторії ми готували до днів Івасюка його твори. Багато його речей є відомими, у всіх на слуху, а «Над морем» – один з творів, які є дуже гарними, філософськими, але в основному не відомі для загалу. Зробив аранжування і виконали його, а пізніше записали на диск для того, щоб зберегти для себе і слухачів.
– Мені дуже подобається композиція «Фіалки», яка вражає своєю глибиною. Це ваша авторська композиція?
– Так. Радий що сподобалося. Цей твір я написав коли був ще в юнацькому віці. Тоді дуже багато писав різної музики, й пісні й інструментальні твори. І одним з таких творів якраз і стала «Фіалки». Якесь було таке юне натхнення від нашого Тернополя, від весни і ось так воно трансформувалося.
– А зараз пишете музику?
– Зараз в основному займаюся аранжуванням для різних колективів, різних оркестрових інструментів, капел бандуристів, для сольного виконання, естрадних колективів. А щодо суто композиційного, то якось воно вже пройшло.
– Які плани на найближче майбутнє?
Є в мене пропозиції і запрошення в Польщу на концерти з колективом старовинної музики. Є пропозиція виступів у Львові і Києві під час Євро 2012 з львівським колективом. Зараз хотів би видати збірку-посібник для капел бандуристів, куди ввійдуть багато із моїх аранжувань. Є плани для популяризації бандури, хочеться організувати безкоштовні концерти в музичних школах Тернополя і області, щоб і познайомитися з молодим поколінням бандуристів і показати, що сам вмію на сьогодні. Можливо навіть в школах загальнооствітніх, якщо домовимося про такі концерти. Це звичайно, не є якийсь такий фінансовий проект, але без цього теж не можна. Треба щось намагатися робити.
– Дмитро, дякую за те, що знайшли час поспілкуватися.
– Дякую і вам.
Спілкувався Володимир Молодій