Часто задумуюся над терміном «слуги народу». Так називають обраних людьми представників у органи влади. Але щось ці «слуги» не людям стають служити, а Мамоні. Вони відчувають себе не слугами, а володарями того народу. Існує корінна вада нинішнього виборчого механізму.
Лише громади можуть і мають називатися власниками держави, бути її повними господарями. Громади мають обирати чи наймати владу, довіряти певним людям (на чітко визначений час) здійснювати управлінську місію. При поганій господарці, громади можуть оперативно провести заміну керівництва будь-якого штибу. Реформи і реформування повинні починатися з голови, а не з кишені. А коли буде право вибору, тоді й настане право оцінки, право подяки і ганьби, право гідності і покари. При цьому відзначення і осудження мають бути справедливими. Визначальною ознакою правової держави є найвища оцінка людських прав. Тоді побачить нас Європа як гідних партнерів. Чи діждемося того дня? Не знаю як за мого життя, але такий час настане. Навіть у іншому світі я буду радіти за прихід отої миті. Буду разом із своїми однодумцями гордитися за мудрість наших людей, за те, що не марними були наші наміри та діяння, що не дурно хліб їли та справи вершили, що Україна таки стала українською. Ці рядки пишуться мною в час страсного тижня, в пору смерті мого брата, на хвилях моєї передвеликодньої сповіді. А перед Господом Богом і світлою пам’яттю рідних людей – мовчати і лукавити не можна. Тому й пишу. Тому й спільно розмірковуємо.
Хіба так важко скласти списки людей, яких і близько не можна підпускати до керма влади, аби не втопили корабель наших сподівань? Скажете, що надто довгим будуть списки… І нехай, але це відкине піну й сміття, що несуть пробуджені весняні води. Врешті, це великодньо освітлить наші помисли та скине рожеві окуляри ілюзій. Доста намріялися – пора до праці приступати. Гадаю, вже пройшов час сліпої довіри до гасел «Почую кожного», «Всім поможу» і т.п. Згадайте Шевченкову молитву «І мертвим, і живим і ненародженим…». Чи не про таких горе-патріотів писав Кобзар: «Усе те бачив, і все знаю, нема ні пекла, ані раю, немає й Бога, тілько я…». А ще: «…і всі мови слов’янського люду – всі знаєте. А своєї дастьбі… Колись будем і по-своєму глаголать, як німець покаже та й до того історію нашу нам розкаже…» Табачний дим заслонив нашу минувшину, а ми мовчимо (міністр як-не-як). Філігранно зіграна «Мурка» у виконанні заступника Генерального прокурора звучала прямим підтвердженням, що ж насправді миле його слухові, але… «ніззя – власть». Скачи, враже, як пан каже!
На нинішній час все у державі можна звести у відповідний реєстр, каталог, у комп’ютерний банк інформації. Там можуть увійти списки всього населення країни, облік землі та підприємств, кількість студентів та наявних робочих місць, списки пенсіонерів, українців, росіян тощо. Все тоді стане явним та відкритим. І не потрібно буде отої триклятої бюрократичної армії, яка не дає ані жити, ані вмерти по-людськи. Для цього потрібна лише воля однієї людини, яка того забажає. Звичайно, при цьому втратиться можливість ловіння золотих рибок у каламутній воді, випливуть назовні брудні фінансові потоки, втратиться інтерес до дешевих пліток та сенсацій. Народ починає сміятися з влади, а це вже загрозливий сигнал.
Нині світ модерний, техногенний, зінтегрований, але то лише лупа у волоссі, а не розум в голові. Це стан споживацтва, а не творіння. Час вимагає не тупого споглядання, а творчої праці. Байдужість, пияцтво, продажність, брехливість, злодійство, догідництво прилипли до кожного з нас у останньому півстолітті, замінивши порядність, чесність, саможертовність, безкорисність, людську гідність, любов. У проблемах створення праведної та міцної держави влада стоїть осторонь, а іноді противиться таким діям, адже тоді для неї перекриваються потоки безмірного та позаконтрольного збагачення. Складається враження, що вона не володіє реальною ситуацією, нічого не бачить, не чує і не знає (причому, на всіх рівнях). Не відає як живуть селяни у провінції, не тямить в яких умовах перебувають пенсіонери, в’язні, вчені. І варто лише привідкрити перед ними завісу таїни як починається активна боротьба, але не з недоліками і причинами, а з тими, хто посмів розповісти людям і світові правду.
Україна поділена не лише на лівих та правих, західників та східняків, українономовних та рускоговорящіх. Вона нині штучно поділена на суддів, або тих кому можна все (керманичі) та злочинців, яких треба тримати в кулаці (люди). А ще зневага до традицій, мови та культури корінного народу переросла у озлоблену ліквідацію україномовних фільмів, телепередач, преси, пісень, шкіл, книг, інтернетпотоків. Читаю Шевченка і лячно мені – у кожному слові сьогоднішні дні. Ще раз переконуюся – історія вчить, що вона нічого не вчить
Внаслідок таких дій іржа чужинства роз’їдає молодь. Для неї Україна стає лише стартовою територією, аеродромом для польотів деінде. І не їх вина в тому, а їх біда. Вони стали зайвими, непотрібними державі. Для них немає тут ні місця праці, ні місця проживання. Для влади – вони складають небезпеку, адже це – найактивніша інтелектуальна і фізична сила, це батьки майбутнього покоління. Як же можна будувати майбутнє без виховання світогляду майбутніх громадян на рівні сім’ї, школи, вищих навчальних закладів? Ще трохи й геть зросійщимося чи англізуємося і «на нашій не своїй землі» не зостанеться власного етносу, хіба що китайські наймити та московські васали. Зрікаючись землі, ми зрікаємося роду, культури, історії. Так вже зникла не одна держава світу. Невже прийшла наша черга?
На круглому столі ініціаторів «Першого грудня» було проголошено чимало мудрих порад. Один із духовних лідерів України Любомир Гузар сказав, що треба доконче змінити напрям руху, бо ми забрели в закуток цивілізації. Потрібно, врешті, робити те, що дає успіх, а не намарно базікати та самовихвалятися. Доста спихати біди на «попередників», пора й самим відповідати за власні помилки. Іван Дзюба наголошував, що речі треба називати своїми іменами без жодних загравань і масок. Мирослав Попович звернув увагу на потребу бачити й аналізувати державницький процес як зверху (влада) так і знизу (народ). Лише такий підхід розкриє справжню картину життя і допоможе випрати хибні рішення. Євген Сверстюк наголошував на загрозі свободи слова та фальшуванні української історії пропагандистами «рускаво міра», на потребі розмежування понять моральності й аморальності у політиці. Влада, яка поєднала в собі людей, що ненавидять все українське, людей духовно скалічених і сліпих, крадіїв та обманників, людей, які й близько не стояли біля витоків чи процесів боротьби за незалежність (а тепер хочуть вчить інших) повинна схаменутися. Не треба вказувати тим, хто здобував звільнення та боровся за соборність країни як їм треба правильно жити у незалежній державі. Це вже повний абсурд. Нинішня влада гуманітарних невігласів та економічних калік вибрала шлях відгородження себе від людей високими парканами, зверхнім ставленням, чорним воїнством. Верховна Рада перетворилася в цирк під куполом, який обгороджено непроникними парканами, де за одним помахом руки визначається думка більшості, а 50 осіб (тим же помахом руки) перетворюються у 250. Казка стає дійсністю.
Згадаймо, як грає вправна футбольна команда. Кожен гравець – майстер своєї справи, але гра результативна, коли всі разом шляхом взаєморозуміння творять спільну перемогу. У такій справі має бути надійний капітан та мудрий тренер. Без цього – команди немає, а отже і нема здобутків. Так і влада. Вона повинна бути (за словами Ігоря Юхновського) порядною у ставленнях поміж собою, поміж собою та світом, у ставленні до людей, які її надали право вести лише чесну гру.
Є ще одне поняття – скромність, про яку взагалі говорити нині вельми важко. Був я, оце недавно, у Конче-Заспі поблизу величезного маєтку (куди там колишнім панам до нинішніх «слуг народу»). На глухих воротах табличка «Приймальня народного депутата України» (чомусь без прізвища), а поряд ще одна: «Осторожно – злая собака». Коли ж у браму в’їхав «скромний» Мерседес, за чорними шибами якого вдалося розгледіти господаря (даруйте – «народного обранця»), я зрозумів – друга табличка є більш точною. Правда мої роздуми дуже швидко обірвав поважний офіцер, який пояснив на «общепонятном язикє», що тут нема місця для черні. Що це – насміх над людьми, зневага до них, презирство до простолюддя? Яку Україну вони будують? Для кого?
Скажете – це всім давно відомо. То чому ж мовчимо? Чому не вичавимо отих чиряків з нашого тіла. Такі ж палаци є не лише у Києві, а у кожному обласному чи районному центру (відповідного меншого габариту). Так само зневажливо дивляться на вас у кожній конторі повелителі «нового життя». Вони стали незалежними від совісті, а ми – незалежними від людських прав. Дивна «незалежність», якщо не сказати міцніше. Ой, не за таку волю України молоді хлопці голови клали у лісах й байраках та своїми могилами засівали сибірські мерзлоти. Не за таку…
Прийшла пора завершувати свої роздуми. Нам доконче потрібно повернути своїх героїв. Ми маємо знати, в чому наші ідеали, ідеї, прагнення. Для нас повинен бути ясний шлях поступу та з ким йти цією дорогою, а з ким вирушати не варто. Не забувати славні сторінки минулого, але вперто і впевнено будувати день завтрашній. Не принижувати Україну та все українське на кожному кроці, а цінувати й возвеличувати, не топтати священні могили, а пам’ятати й вчитися у історії, не іронізувати з ближніх та незнайомих, а допомогти їм спізнати істину та правду. Вкотре хочу просити кожного з нас скинути окуляри збайдужіння, зневіри та озлоблення. Україна вічна! Вона переживе ці хворобливі часи, аби очистись від бруду та нечисті. Ось побачите. Так буде! Україна іде своєю страсною дорогою, але ця дорога веде до Воскресіння. Сприймайте мене за наївного романтика, позахмарного поета, будь-кого, але я вірю: вірю в людей, вірю в мій край, вірю в Божу справедливість. Вірую, тому й не мовчу.
Олег Герман – заслужений діяч мистецтв України, поет і науковець.