З Божої ласки дитина народжується непорочною. В ній закладено світлі почуття любові, доброти, благородства. Устами дитяти мовить Істина. Це відомо кожному. На старості до людей знову повертаються ілюзії дитинства. Вона прагне не втратити відчуття уваги, цінує запаси здоров’я, прагне очистити совість від содіяних гріхів, навернутися до Бога. Її душу обпікає стид, мучить сумління. Устами старця промовляють нажитий досвід і мудрість. Це така ж Істина, але вже відбита у дзеркалі часу.
Кожен прагне використати обмеженість земного життя людини по-різному: один, як за цей короткий час встигне зоставити добрі сліди; а інший, як (за цей же час) сотворити собі на грішній землі рай, хоча перші і другі відчувають поклик останнього дня: дня іспиту та істини. І не допоможуть тут ані талант, ані гроші, ані влада, ані сила. Не допомогли ж вони Леонардо да Вінчі, Стіву Джобсу, Мао Цзедуну, Йосипу Сталіну. Правда, за кожним зосталися різні сліди – де скарби, а де карби.
Не шукайте у моїх роздумах готових рішень чи порад – вони стануть плодом нашого спільного пошуку, заради святої ідеї – зберегти Україну для внуків. Не сподівайтеся, що я вам приготував рецепти для лікування. Спочатку потрібно виявити саму хворобу нинішньої України, злоякісну пухлину, метастази якої уже підкрадаються до кожного. Просто поміркуймо разом, наведімо у своїх головах лад, поскладаймо на полиці наші розхристані мрії та кривди, порадьмося, як бути далі. Бо уже висить над усіма питання, а чи буде воно, оте – «далі»? У моїх роздумах може й забагато емоцій, але уже накипіло, вже перейдено межу мовчанки, на обрії видніється край пропасті. Згідні, не згідні, сприймаєте, заперечуєте – ваша воля. Головне, не будьте байдужими до того що діється довкола вас, з вами, у ваших душах. Отож, рушаймо!
Якою була наша 20-ти літня дорога незалежності? Чому ми опинилися на ній далеко позаду місця з якого вирушили, коли інші вже ген-ген попереду? Що це: бездарне блукання в туманах, одвічна шарпанина на місці, а може якийсь чужинський Іван Сусанін свідомо веде усіх нас у глухі нетрі? Ми стаємо для світу аборегенами сучасності, напівдикою резервацією ХХІ століття. Нам добре так як є, аби не гірше. Ми боїмося змін, бо нас не раз обпікали ті, що їх провадили раніше (та й нинішні горе-реформатори). Нам стало звично втоптувати перлини вічності у багно поспішних задоволень. Дивлюся на пройдений 20-літній шлях і стає моторошно. Куди ми прийшли? Ми, панове, саме ми. Не ті, для кого кожен з нас став зайвим баластом, непотребом, перешкодою до повного царювання на захоплених землях; оті зневолювачі власного духу, для яких почуття порядності стають причинами насміху, наруги і об’єктом знищення.
Мойсей водив свій народ 40 літ пустелями, аби докорінно змінити сутність натовпу. Ми вже пройшли половину отого часового відтинку. Скажете, що змінилися? Ой, навряд чи. На певному часі й Мойсей засумнівався у правильності дій, але потім знову повів свій люд до землі обітованої, бо знав де вона, знав свою місію. Сумнів постає зараз і посеред нашого люду. А куди ми йдемо, братове? Хто ж цей наш Мойсей? Сліпих мойсейчиків – хоч греблю гати, а де отой прозірливий та праведний? Що ми змінили за 20 літ шарпанини то на захід, то на схід? Ніякої концепції, жодної ідеї, будуємо невідомо з чого невідомо що.
Хоча дещо змінили, а точніше – перефарбували циферблат на годиннику, зоставивши той самий механізм. Змінили (і то лише для передвиборних плакатів та мітингів) одяг, але з-під вишиванки знов і знову проглядує комсомольський значок. Ті ж самі виконавці, з тими самими звичками: я тобі – ти мені, давай конверт і «всьо буде путьом», заморити довідками впертих пільговиків, запроторити інакодумців за ґрати, де не існує жодних правил чи обмежень, бо я влада, а ти – ніщо… Псевдо-патріотів розмножилося, як колорадських жуків на картоплинні. З паспортами чужих держав керують нашим захистом та викраденою свободою.
Колишні чорні воронкú замінили заки. Шкірянки перешили у чорні бушлати, а замість будьонівок нап’яли модерні шоломи. І повзає ота чорна саранча по святій землі, валить з ніг, в’яже, калічить. У їх руках всі форми утиску: влада сили і сила влади. Вони довкола. Вони вже поруч з вами. Вони вже стоять під моїми дверима та ненависно погрожують через телефонну слухавку. Стару брехню та незмінну оману прикрили синьо-жовтим полотнищем.
Будете дорікати, що я не патріот? Дорікайте, але тоді, прошу вас, спростуйте сказане іншими фактами. Де вони? Заперечте та конкретними прикладами покажіть, як покращився ваш добробут, як збагатилася наша культура, як очистилася від бруду українська мова, як стало легше (за словами Миколи Яновича) жити в Україні? Покажіть, і я зміню свою думку. Якщо один псевдо-писар отримує за книги (переповнені плагіатом) гонорар, що більший сумарного гонорару всіх письменників України, то я чогось не тямлю в математиці. Автор книг споконвічно був авторитетом, а в даному випадку про це не йдеться…
Я не хочу й натяку кинути, що всі в Україні такі нікудишні та нехарапутні. Мабуть саме через споконвічну толерантність та терпіння ми зберегли квітучу країну, якою нагородив нас Господь. Маю власні пересвідчення, що й на Донеччині є вельми щирі українці, що навіть через асфальт сучасного космополітизму надалі пробиватиметься паростки нашої культури, нашої мови, нашої історії. Українство незнищенне! Але…
До кого я апелюю? До кого мій тихий голос у пустелі споживацтва? Чи ви самі не збагнули? Чи не крається ваше серце від несправедливості й затоптаної гідності? Чи не нуртувала у вас пробуджена енергія надій потоками РУХу, який, на жаль, перетворився у мізерні струмки партійок? Чи не посвітліло серце переживання за долю Майдану, який (як не прикро) став лише платформою для сходження по наших головах зі сцени довіри нової знаті. Монета має два боки: з одного герб, а з іншого – ціна. І стояли на сцені оті псевдо-герої з такими монетами та повернули їх до нас гербом. Бачите, які ми праведні! Стояли, а самі дивилися на зворотній бік монет. Коли ж прийшлося до справи, замість скерувати енергію пробудженої гідності на побудови омріяної держави, стали чубитися. Від тих іскор й згоріли пробуджені сподівання. Перетоптали політики гідність людську, біжучи навипередки до тронів. І не слухали й не чули нікого. Писала колись Леся Українка про «глухонімі часи», напевно що про нас писала.
Які ж панують порушення моральних принципів у нинішній Україні? Обман став основою державного будівництва впродовж усіх 20 літ незалежності. А ще паперова чума. Візьму навіть дещо зі своєї праці. Приходиться давати відповіді на службові листи, які поступають з різних інстанцій. Ось, до прикладу: Президент спосилає до освітян свій новий Указ. Адміністрація Президента чимборшій перемінює в тексті слова місцями та засіває паперами всю Україну. Міністерство освіти видає майже аналогічне розпорядження (знову з певними словесними перестановками та змінами термінів відповідей і формами таблиць). Подальша трансформація триває уже на рівні обласного управління освіти. Не відстає від нього й міське управління, яке вп’яте переформатовує владну думку «височайших», але із своїми змінами й уточненнями дат. Тому мені приходиться видумувати п’ять різних варіантів відповідей на одне й те ж питання, причому (у більшості) абсолютно нікому не потрібних. Скільки ж то нервів, часу та паперів переводиться. Ліси вирубують на паперову видимість величної звитяги та успіхів, за якими порожнє словоблудство. От вам і приклад шкідливого впливу бюрократії на екологію.
А таких клерків з подібними паперовими потоками у кожній організації десятки, а то й сотні. Нагромаджена на всіх рівнях омана стає потьомкінським селом для рапортів і звітів. Таку імітацію праці треба доконче і негайно зупинити. Зупинити вольовим рішення найвищих посадових осіб. Невже це не розуміють «нагорі»? Брехня, як короста спаралізувала державу. Твориться видимість роботи якої немає. Жодних поступів до кращого, а лише їх ілюзорна видимість. Король голий, панове! Бракує лише того, хто врешті зголосить правду. Чому ж ми не називаємо злодія злодієм, а брехуна брехуном? Допоки у нас пануватиме загравання й страх перед вищестоящими? Вони нині на коні, але завтра прийдеться злізати з нього. Нині Україна перейшла від «чорнобильської зони» до своєрідної «зони безчинства» світового виміру. Руки ж опозиційних псевдо-борців за справедливість зайняті древками кольорових партійних стягів й не доходять до реальних справ. На жаль, не бачу зараз жодної партії, що пропонує конкретну програму виходу із комплексної кризи. Не бачу безкорисного лідера, який би хотів збудувати міцну та справедливу державу. Владні й опозиційні політики перетворилися у штатних учасників різних телешоу. Їм ніколи займатися державницькими питаннями, бо передача за передачею, студія за студією, та й ще на Канари треба пару разів заскочити. Нинішний час в політикумі породив безликих «язикомахів».
Але, дякуючи Господу, не все так вже й печально у нашому домі. Зійшлося ж бо одинадцятеро небайдужих особистостей і заторкнули струну «Першого грудня», створили ініціативну групу, провели перше засідання круглого столу. Маю за честь знати багатьох із них особисто. Це воістину правдиві сини нашої землі, люди, які власним здоров’ям та табірними літами здобули звання будителів духу, які знають якою має бути Україна, які творили її праобраз і нині закликають народ почути їх голоси. Ми часто скаржимося що в Україні немає справжніх героїв. Ось вони – перед вами. Вони не прислужники якихось партій чи спонсорів. Вони понад ними, бо несуть до людей поклик Божий. Але…Чи почують їх люди? Чи усвідомимо цю геніальну простоту ми з вами?
Ідея морального прозріння вже давно витає над Україною. Нині, коли духовні цінності нівельовані, коли питання моралі розчавлені чоботом насильництва та зневаги, питання духовного очищення стали особливо актуальним. Ми, як не важко признатися, впродовж двох десятиліть не піднімалися до сонячних висот, а сповзали у провалля пітьми. Маємо усвідомити свої помилки без оправдань чи нарікань на когось. Нині ти Президент, а завтра – звичайний громадянин. Нині ти начальник, а завтра сторож. Нині ти «крутий мажор», а завтра немічний каліка. Усі ми рівні перед Богом і лише йому дано право судити чи винагороджувати когось. Земні божки, які зараз заполонили українську землю та влаштовують наругу над людськими правами згинуть як сніги весною. Так збудований світ і його не зміниш розпорядженнями будь-якого Прем’єра чи Указами жодного Президента. Тут навіть Конституційний суд безсилий. Я пишу ці рядки, бо відчув смак свободи. Нам вона доконче потрібна, але за неї треба боротися, її треба відстоювати, врешті – оберігати. Майдан був праобразом якими маємо бути, але, на жаль, не став реалізацією задуманого. Нам потрібно створити державу, у якій хочеться жити, яку будуть поважати, імена Президентів якої стануть взірцем управлінського мистецтва.
Не хочу протиставляти когось комусь та казати, що ті ангели, а оті – демони. На жаль, лише передвиборні ангели знову розпочинають польоти над нашими домівками. Хто ж, все таки, відповідатиме за 20-ти літні хиби? Безкарність породжує вседозволеність, причому, остання росте у геометричній прогресії. Не потрібні жодні судилища, подібні до нині творених (не лише над опозицією). Є суд совісті, громадянський осуд. Кожний має проявити своє моральне ставлення до хама, невігласа, українофоба. Не подати руку підлій людині – це теж громадянський поступок. Кожному з нас прийдеться за все нести відповідь, і багатьом провладним дикунам теж. Спочатку перед сумлінням, перед ріднею, людьми, а потім перед Богом. Дорогá (у ціновому вимірі) наша владо! Ви не вічні. Ви, просто, духовно сліпе знаряддя в руках злочинців. Прозрійте, очистіть душі в сповіді перед світом. Ще є час на спокуту.
Кожна людина робить вибір, але якщо навіть й хибний, то кожен може виправити свій невдалий крок. Коли ж ви перші кроки у політиці починаєте із покупки голосів для виборів, то ви вже на гріховному шляху. З обману та ненависті ще ніхто ніколи нічого не сотворив, адже будують тільки любов та надія. Бог вірить у кожного і дає шанс.
Це ж про таких як ви говорив з хреста Ісус: «Не відають, що діють…» Подумайте добре та пригадайте Шевченкове: «Схаменіться! Будьте люди, бо лихо вам буде. Розкуються незабаром заковані люди…»
Олег Герман – заслужений діяч мистецтв України, поет і науковець.