Про таких людей, як Наталія Логінова з Рівного, кажуть: шило не дає спокійно жити. Начитавшись пригодницької літератури, вона записалася до парашутного клубу. І навіть не підозрювала, що миттєве захоплення стане улюбленою роботою, адже серйозно займалася малюванням.
До клубу парашутистів Наталія прийшла, коли їй було шістнадцять. Сміється, що дуже вже хотілося їй з’ясувати, чи тримають спортсмени того парашута, коли стрибають.
– Пам’ятаю, як страшенно хвилювалася перед першим стрибком. Забилася в кінець літака, чекаю своєї черги, тремчу… Коли ж стрибнула, була впевнена, що парашут не відкриється, потім здавалося, що зависла у повітрі, не опускаюся на землю, – ділиться враженнями пані Наталя. – Та відчувши твердь, знову захотіла повторити стрибок. Такий шалений адреналін!
Згодом юнацьке захоплення переросло у сенс життя. Навіть працюючи вчителем, не переставала стрибати. Врешті-решт, звільнившись зі школи, влаштувалася тренером до того ж таки клубу парашутистів. Про що, за словами Наталії, зовсім не шкодує, адже впевнена, що все це тільки на краще. Сьогодні Наталія Логінова тренує цілу групу юних парашутистів.
– У кожному з них я ніби бачу частинку себе молодої, – каже пані Наталя. – Такі ж амбіції, погляди на світ довкола… Звичайно, іноді душа рветься, коли дивишся на цих дітей перед стрибком, адже часто страх висоти переростає в істерики, сльози, бувало, що в останню мить відмовляються падати вниз. Але, на мою думку, хай краще стрибають, аніж «збирають» на вулиці згубні звички.
Марія МАРТИНЮК,
м. Рівне