Він ніколи не був фантастичним дріблером. Більше того, його ігрову манеру називали примітивною. Проте в офіційних матчах різного рівня у складі тернопільскої Ниви Яворський забив 152 голи й за цим показником матиме рівних ще нескоро.
Місцева публіка боготворила Яву і в зворотньому її не міг переконати ніхто. Ще більш неоднозначно сприймають тренерські й селекціонерські здібності Ігоря Яворського. З ним на чолі рідна Нива сягла найвищої в історії вершини — сьомого місця в українській еліті. Він може похизуватися тим, що двічі поспіль як тренер переграв київське Динамо. Але кажуть, що на зорі тренерської діяльності Яворський давав непомірні здоров’ю гравців навантаження і цим загубив кар’єри декого з талановитих підопічних. Є версія, що виліт Карпат у 2004-му — то плоди його селекційної роботи.
Та різне кажуть. Але всі певні в одному: Яворський — непересічна футбольна особистість зі сформованою власною думкою й доволі категоричним поглядом на речі. Власне, таким він постав і в розмові з кореспондентом Обозревателя. Відповідей на неприємні питання про “договірняки”, “відкатні трансфери” й “ціну питання” не уникав, хоча іноді й прямо зазначав, що розкритися до кінця не дозволяє корпоративна етика.
— Ігоре Петровичу, нещодавно презентували реконструйований тернопільский стадіон. Ця арена асоціюється виключно з Нивою, однак на відео під час відкриття було що завгодно, тільки не та команда, в якій ви грали. Не здивувалися?
— Справа не в голах, а в цій арені. Вона оновлена, керівники і будівельники зробили все належним чином. Після Львова наш стадіон, мабуть, другий на Західній Україні. А голи прийдуть. Будуть інші забивати. Наше завдання — оновити Ниву й зробити так, щоб вона вийшла до першої ліги. Зараз при такій інфраструктурі ми це зробити здатні. Губернатор і мер міста підтримують цю позицію. Треба сісти й обговорити деталі. Наш стадіон заслуговує на те, щоб на нього приходило 10-15 тисяч глядачів щоматчу.
— Ви говорите, наче особа, яка причетна до клубу. Виходить, не дарма чутки ведуть вас на посаду тренера Ниви?
— Я до клубу не причетний, а всього лиш відповідаю за розвиток Федерації футболу Тернопільської області, за зв’язки з професійними командами. Хочеться, щоб наша команда достойно виступала в другій лізі. Не сумніваюся, що з нового сезону це реально.
— Нещодавно гравці Ниви через тривалу заборгованість по виплаті зарплати хотіли не вийти на домашній матч з Прикарпаттям. Кажуть, що вмовити футболістів вдалося саме вам…
— Не сказав би, що щось вирішував. Просто хлопців попросив по-людськи. Зі мною був заступник губернатора, Автанділ Мдінарадзе. Ми з Автанділом Мамійовичем практично життя віддали на цьому футбольному полі, не вийшли б футболісти тоді — сьогодні команди вже не було б. А життя ж змінюється. Зараз футболістам виплатили заробітну плату, вони мають кошти на виїзди. Може, з часом, дасть Бог, покращиться ще більше.
— Коли Олег Блохін вперше побував на оновленому НСК “Олімпійський”, він сказав, що то вже не його стадіон. Оновлений тернопільський стадіон залишається вашим?
— Я не можу сказати так, як Блохін. Це футбольне поле яким було, таким і є, в цих воротах стоять ті самі люди. Приємно, що нові трибуни, чистенькі акуратні роздягальні. Але для футболіста й тренера головне — футбольне поле. На цьому стадіоні все рідне й пам’ятне. Пригадую матч з київським Динамо в 1995-му, де ми перемогли (1:0), де я подав, а Олег Ящук забив головою. То був мій прощальний матч. Ніхто не вірив, що прощальним можна зробити офіційний матч з київським Динамо. Мені говорили, що отримаєш 5:0 й буде тобі прощальний матч. Пам’ятаю літо 1996-го, коли президентом клубу був Володимир Коваль, команда перебувала в критичній ситуації й ми обіграли (1:0) Таврію. Я в самому кінці матчу забив у “дев’ятку” єдиний гол. Тоді покійний Володимир Пантелійович зі своєю лисиною стояв за ворітьми…
Багато було гарних голів, але такі запам’ятовуються назавжди. А ще те, скільки приходило вболівальників. Після того прощального матчу свого пальто з ґудзиками досі не можу знайти. На поле футбольне вибігла ціла торсида й це пальто було порване на шмаття. Виділю також два матчі з Шахтарем. В 1995-му ми переграли гірників в першому турі на виїзді (4:2) й Олег Ящук зробив хет-трик. А в 1994-му змушені були перегравати домашній поєдинок з донеччанами(Шахтар після поразки (1:2) подав протест на суддівство матчу — авт.). Я був категорично проти перегравання, бо розумів, як важко переграти Шахтар два рази поспіль. Але тим не менш ми перемогли гірників й вдруге — (2:0). Глядач був у захваті.
— Ігор Покидько (нині суддя, а колись — оборонець Ниви) колись казав, що коли команда в 80-ті — на почтку 90-х програвала, футболісти соромилися на наступний день вийти на люди…
— В цьому контексті пригадую матч з Волинню в 1996-му. Ми програли вдома 1:2. А Волинь же тоді була на вильоті. Я чотири години не міг вийти зі стадіону. Люди просто було озлоблені й чекали нас перед виходом. Нам було прикро, бо ми старалися, але програли. Можливо, поступилися тому, що результат на нас не тиснув, команда спокійно зайняла достойне сьоме місце. Волині ж треба було кров з носа виграти. Вони краще налаштувалися й перемогли. Фанати обступили вихід і не йшли годинами, кричали різні фрази. Цей матч буду пам’ятати все життя.
— Мені чомусь згадується також матч проти запорізького Металурга, домашні (1:6)…
— Буває такий нонсенс, коли команда добре грає і так програє. То був якраз той випадок. Ось Баварія програла в фіналі Кубка Німеччини Борусії (2:5).
— Ви отримували від уболівальників подарунки?
— Після згадуваного прощального матчу мені подарували футболку з побажаннями від багатьох фанатів. Вона висить в мене вдома й понині. Дарунок був вже після того, як тисячі людей підкидали вгору й не знав, чи піймають, коли буду опускатися (сміється). А взагалі, подарунків було багато — годинники й таке інше. Люди, може, за останнє купували й дарували. Це приємно, бо вони нас любили. Зрештою, ми теж завжди ставилися до вболівальників з повагою. Сьогодні дивлюся на деяких футболістів в Прем’єр-лізі й дивуюся, бо футбол для людей. До людей треба підходити — без різниці, виграв чи програв. Це твій вболівальник, він тебе любить.
— З тих людей, які причетні до Ниви, погане про вас сказала лише одна людина — Леонід Буряк. Він пригадував той час, коли ви виступали за рівненський Верес, який боровся за виживання з тернополянами. Мовляв, перед грою Вереса в останньому турі у Львові ви особисто ходили по квартирах гравців Карпат з проханням здати матч…
— Коли команда на вильоті, то це нонсенс, щоб футболіст ходив по квартирах. Можете собі уявити, що я, головний тренер Ниви, й хтось ходив би по моїх футболістах? По-перше, це нереально. По-друге, були тренери. Ходили вони чи ні, вирішували якісь питання — не знаю. Моя справа була — грати. А те, що Леонід Йосипович говорив — це його право. Я нікуди не ходив і зі з жодним футболістом львівських Карпат ніколи в той час не спілкувався. Керівники на своєму рівні щось вирішувати могли, але нам про це також ніхто нічого не говорив. Можете собі уявити, що приходить тренер і каже: “Ми вирішуємо гру?” Це неможливо, бо тоді команда буде деморалізованою, вона не буде грати, а буде чекати, що футболіст чужої команди самі собі заб’є гол.
— Але в ті часи був клондайк тих матчів, які ми називаємо “дивними”…
— В кожному чемпіонаті є дивні матчі. І в Італії, і в Англії. Тому й постраждав Ювентус.
— Які матчі такого штибу згадаєте ви?
— Не буду брехати — в договірних матчах грав. Особисто рішення не приймав, але коли був футболістом, приходив один з керівників і просив: “Ігоре, або не грай, або не викладайся”. Зазвичай намагався в таких матчах не грати. Або хворів, або видумував ще щось. Конкретизувати не буду, бо підставлю тих людей, з якими понині зберігаю добрі стосунки.
— Ви відзначали вагому роль в житті тої Ниви, яка грала в вищій лізі, Автанділа Мдінарадзе. Але то ж при ньому команду заполонили грузинські легіонери. Є всі підстави вважати, що саме тоді Нива почала деградувати остаточно й втратила не лише гру, а й прихильників…
— Я так би не сказав. В тій команді грало приблизно десять футболістів з Грузії. Причому то були гравці, яких неможливо не згадати і забути. Брати Автанділ і Таріел Капанадзе були лідерами команди. Автанділ Ґвіанідзе, Каха Дгебуадзе, Автанділ Сихарулідзе — то були футболісти, які виступали не грали по блату. Вони виходили на поле, забивали голи, приносили радість вболівальникам.
Окрім того, Автанділ Мамійович тоді був віце-президентом Професійної футбольної ліги. Через те й судді тоді до нас ставилися трошки по-іншому. Президентом клубу був Володимир Мариновський, віце-президентом — Олександр Кривий. Вони, як і Мдінарадзе, регулярно вкладали в Ниву власні кошти. Звичайно, не завжди буває гладко. Можливо, коли я пішов, якісь моменти були. Я не можу судити. За той час, коли Ниву очолював я, ці троє людей свої обов’язки виконували досить добросовісно. Знаю багато випадків, коли Мариновський зі своєї кишені давав гроші і футболістам, і працівникам на базі. При покупці Віталія Первака Кривий вийняв потрібну суму з власної кишені. Деякі футболісти прийшли в команду завдяки проплаті наших віце-президентів.
— Але тих грошей не вистачало?
— Звичайно. Ниві важко конкурувати з сучасними клубами Прем’єр-ліги. Там бюджети не менше десяти мільйонів доларів. В Тернопільській області такі гроші знайти дуже важко. Припустимо, мільйон-мільйон двісті доларів, для того, щоб грати в першій лізі, займати там достойне місце – то реально. Якщо один господар, який вирощує помідори, утримує Кримтеплицю, то в нашій сільськогосподарській це також можливо.
— Тобто, про Прем’єр-лігу Ниві в найближчих років 15 думати не варто?
— Зараз так. Можливо, з часом, коли з’являться хороші бізнесмени, щось зміниться.
— В ті часи, коли ви в союзному чемпіонаті грали за друголігову Ниву, на її матчі завжди збирався повний стадіон. Нинішня команда вже поверталася до першої ліги, однак стадіон одначе був напівпорожнім. Гадаєте, причина в тому, що ця команда не варта уваги чи люди переситилися від високоякісного футболу по телебаченню?
— Та зачекайте! Можна сказати, що то нонсенс, коли команда грає в другій лізі і займає третє місце з кінця, а на її матчі приходить три-чотири тисячі глядачів. В першій лізі стільки людей не приходить, коли команда нагорі турнірної таблиці. Ось матчі ужгородського Закарпаття відвідує півтори-дві тисячі. Переконаний, якби Нива посідала перші місця, на трибунах було б не менше десяти тисяч людей. Тернопіль — місто, де люблять футбол.
— Після того, як ви попрацювали тренером у Нивою, ваша кар’єра розвивалася стрімко, однак в один момент після співпраці з донецьким Металургом настав ступор. Чому?
— Я задовлений тим, як розвивался моя тренерська кар’єра. Працював спершу у донецькому Металургу, потім у запорізькому, далі — знову в донецькому. Не завжди був головним тренером, але, приміром в запоріжжі разом з Сергієм Ященком ми вивели Металург до фіналу Кубка України, пробилися до єврокубків. Мали шанси перемогти в Кубку УЄФА Олімпіакос, але після (1:1) на виїзді поступилися (0:1) вдома. Успішною, на мій погляд, була й співпраця з Львовом. Поки я був головним тренером у 2009-му, команда при мені була на другої місці в першій лізі, однак президент клубу сказав, що в нього є певні фінансові проблеми і нам краще розлучитися. Все тому, що я сказав, що працюю лише за умови, що команда ставить перед собою серйозне завдання.
— Своє майбутнє бачите як тренер?
— Так, бо я до цього звик, це моя професія. Не уявляю життя без футболу. Мої друзі кажуть, щоб займався бізнесом, але я можу займатися хіба що бізнесом футбольним, бо в цій справі я розбираюся і знаю, як і що треба робити. Я люблю футбол, люблю, коли моя команда перемагає, коли повні трибуні людей, коли за нас переживають. Це моє життя.
— Футбольний бізнес — це те, чим ви займалися в Карпатах? Існує думка, що проведене Маркевичем, вами і Бабінчуком комплектування команди призвело до вильоту команди в першу лігу в 2004-му…
— Давайте так. Візьмімо Сергія Ковальчука. Ми його купили за 300 тисяч, а продали за два мільйони в московський Спартак. Андрія Чернова ми взяли за 90 тисяч, а в Арсенал продали, якщо мені не зраджує пам’ять, за 400 тисяч. Ми знайшли Олексія Іванова і теж дорожче продали його в Арсенал. Вважаю, що добрим було й придбання словака Фратнтішека Ґанца. Так, не заграв ще один словак, оборонець Петр Суковскі, який грав за збірну Словаччини й за Кошице в Лізі чемпіонів. Але як не заграв? В Маріуполі Суковскі зламали ногу. Це була наша помилка. Але як можна назвати помилкою перелом ноги? Тому, вважаю, що штаб селекціонерів працював досить достойно. Всі футболісти, яких ми запросили, грали в стартовому складі і команда займала сьоме місце. А сьогодні радіємо, коли Карпати на п’ятому місці і пробиваються до Ліги Європи. Тоді сьоме місце вважалося невдачею. Але причина проста — в Карпатах намітилася зміна поколінь. Мирон Маркевич працював прекрасно.
— Тобто, коли кажуть, що ви, як і Маркевич, після роботи в Карпатах безповоротно побили горшки з Петром Димінським, то це неправда?
— Я з Петром Петровичем зустрічався і розмовляв місяць тому. Ми в прекрасних стосунках. Я з ним ніяких горшків не бив. До Карпат у мене прекрасні почуття, регулярно їжджу на різні турніри й граю за ветеранів львівського клубу, з багатьма з них дружу. Люди мають язик і можуть ним молоти, що схочуть. Щоб щось говорити, потрібно бути всередині команди. Можу сказати одне: при Мироні Богдановичі була прекрасна команда.
Потім, коли до Львова прийшов серб Іван Ґолац, він взяв мене у свій тренерський штаб. Коли йшов Ґолац — теж вважав за потрібне піти, бо така в нас тренерська доля. Йде головний тренер — йде помічник. Хоча всі думали, якщо піде іноземець, Яворський залишиться. Я зробив цей крок, хоча він дався мені важко. Але мусів його зробити не як тренер, а як людина. Я був в прекрасних стосунках з Ґолацом, ми понині зідзвонюмося, він приїжджає до нас у гості, зокрема, в Тернопіль. Ми дружимо з його родиною. Треба найперше залишатися людьми. Тренерська доля — одне, людські стосунки — інше. Мені не соромно за свою кар’єру, не соромно, що я працював з тими тренерами. Я зажди ставився до них з повагою і вони так само ставилися до мене.
— Ігоре Петровичу, зараз можна створювати боєздатні команди, які могли б боротися за місце в єврокубках, з одних українців?
— Можна. Але для цього треба всіх українців зібрати в одну команду. Наразі вони розкидані — в Шахтарі, Динамо, Металісті, в Карпатах. Можна назбирати дві-три команди хороших команди. Але це все.
— Колись дитячі школи працювали краще. Наприклад, Нива бере з Харкова Шищенка чи з Одеси Тутиченка або Пархоменка й це відразу лідери команди. Зараз такого нема навіть близько…
— Потрібен час, аби нинішня молодь змужніла. Ось Горяїнов стоїть у воротах? Прекрасний воротарі справа не в роках. Ми в Ниві мали прекрасних молодих футболістів, вихованців тернопільского футболу Ящука, Шпака, Демидюка, були Сушко, Грегуль, Тутиченко. Завжди одного-двох продавали, натомість брали в команду трьох-чотирьох молодих. Терпіли, працювали з ними кожен день. Це важка праця, але рано чи пізно все одно повернемося до того підходу.