З наближенням виборів дедалі частіше лунають заклики оголосити мораторій на критику опозиції. Аргументують тим, що вони – єдиний порятунок від Януковича та застереження від перетворення України на Білорусь.
Досить часто на цю тему я сперечаюся з Олегом Медведєвим.
Очевидно, що журналіст не є співробітником опозиційного штабу, щоб приймати табу на критику опозиції.
Опозиція в житті журналіста – це учасник політичного процесу, як і влада. Якщо хочете, “клієнти” журналіста – це суспільство, а не політики. Опозиція ж насправді так само хоче прийти до влади, тобто намагається “продати” свої ідеї та обличчя виборцю, а в підсумку отримати право розподіляти бюджетний ресурс.
За логікою Олега Медведєва, в далекому 1998-му треба було не критикувати Павла Лазаренка, бо тільки він єдиний з його 100 мільйонами на антигуанському рахунку становив реальну загрозу Кучмі на виборах президента-1999.
Також очевидно, що опозиція за своєю природою має бути альтернативою владі, її контролером. З цим все погано. Я не скажу, що в Україні легко бути опозицією Януковичу. Але останні два роки для опозиції – це суцільна історія поразок.
Ви забули, як опозиція місяць тому оголошувала свою перемогу зі сходів “Українського дому”? Сьогодні не смішно про це згадувати? Якщо по-пам’яті, тоді оголосили “перемогу”, бо Литвин подав у відставку, Янукович скасував прес-конференцію, а тому закон про мови, можливо, не буде підписаний.
Що ми маємо сьогодні? Закон про мови набув чинності, Литвин залишається спікером, а єдине досягнення – це скасування прес-конференції Януковича, яка все одно відбудеться найближчими тижнями. Плюс декілька людей ходять під кримінальною справою про опір міліції. Хочу подивитися, як опозиція прийде їх захищати до суду.
Насправді, у опозиції існує єдиний спосіб не чути критику на свою адресу – це показати, що вона є кращою.
Свій унікальний шанс – один з небагатьох, який має опозиція – вона вже втратила. Ідеться про формування передвиборчих списків. Що вийшло насправді?
1. Попри обіцянку, опозиція не оприлюднила попередній список кандидатів для вивчення та аналізу суспільством – ще до висунення цих людей в депутати.
2. Опозиція, судячи з передвиборчого списку, не запропонувала жодного оновлення у політиці. Офісний планктон “Фронту змін”, масово рекрутований до списку, ми ж не будемо вважати оновленням, так?
3. Опозиція включила до списку одіозних осіб на кшталт Ігоря Скосара або мажорів на кшталт Тетяни Донець. Зробила це, знаючи наперед негативну реакцію активної частини суспільства – тієї самої частини, до якої опозиція сьогодні звертається із закликом їх не критикувати!
4. Опозиція явно тримає суспільство за неосвічених і темних осіб. Це простежується в інтерв’ю тієї ж Тетяни Донець, яке було покликано пояснити її високе місце в опозиційному списку. Ми почули історію власниці семи квартир, Porsche Cayenne та Bentley Continental про те, як вона рятувала дитячі садочки, не зрадила БЮТ в одній із районних рад і тепер одержала прохідний мандат – замість Шкіля, Гримчака і Стецьківа.
Розповідати подібні “мемуари” поколінню інтернету – це зовсім погана ідея. Якщо висловлюватися м’яко, це називається “шити в дурні”. Ми вже звикли до такого ставлення з боку “чечетових” – але ж опозиція обіцяла бути іншою, хіба не так?
Я пишу це без люті, а лише з великим сумом, тому що так само вважаю Віктора Януковича чорною сторінкою в українській історії.
І насамкінець. Я – не “противсіх”, я ходжу на всі вибори і завжди голосую “за”. Так само зроблю и 28 жовтня цього року. Але якщо Турчинов з Яценюком, Мартиненком і Донець так ставляться до мене – то як я, як виборець, маю ставитися до них?
Сергій Лещенко, УП