Блаженніший Любомир (Гузар) за п`ять місяців святкуватиме своє 80-річчя. Його Блаженство є фактично незрячим, останнім часом погіршився і слух. Проте дух недавнього очільника Української греко-католицької церкви його не підводить. Як і почуття гумору. Архиєпископ зауважує, що через стан здоров`я не може познайомитися з кандидатами, що балотуються по його округу. “Прийшли б до мене, принесли б вже по кілограму цукру чи що”, – каже він. Інший жарт – більш тонкий. На репліку авторки цих рядків, що ніколи ще нові вибори Верховної Ради не знаменували собою докорінних змін, а сам парламент не був генератором перетворень, наш візаві відповідає так: “Шкода. Законодавча влада – то велика сила. Як Мойсей, котрому Господь дав 10 заповідей”. Власне, довкола виборів оберталася добра половина нашої розмови. А друга частина бесіди сягала речей більш абстрактних, проте від того не менш важливих – щастя, свободи, надії. Завершуючи вступ, слід додати, що Його Блаженство, котрий залишив посаду очільника УГКЦ 1,5 роки тому, користується у преси не меншим “попитом”, ніж до того. “Обозреватель” вдячний за нагоду вкотре зустрітися з цією непересічною людиною. (Лексику і стилістику Бл. Любомира ми зберігаємо).
– Блаженніший, почну з питання, яке не можу не поставити. Воно торкається діяльності групи “1 грудня”, до якої входите ви. Думаю, можу “розписатись” за більшість наших громадян, якщо скажу, як прихильно поставилася громада до подібної ідеї і з якою пошаною всі зустріли вашу присутність в групі. Проте так тривало доти, доки секретаріат “1 грудня” не очолив Іван Васюник. Відтак почалися розмови про те, що він намагається продати ваш “клуб інтелектуалів” то Турчинову, то Яценюку. Скажіть, чи є бодай якась сфера життя, де політики не здатні все спотворити?
– Я чув те, про що ви кажете, але не знаю, звідки це взялося і яка тому є підстава. Я не спостеріг у нашій праці жодного політичного впливу. Тут скидається на те, що хтось щось має проти нашої групи або проти особисто пана Васюника. Ми не намагаємося стати якимсь колосальним політичним рухом, радше навпаки. Ми не проти влади і не проти опозиції, а стараємося діяти так, щоб нас не використали. Бо є на світі багато речей, якими можна зловживати. Є спроби створити нам альтернативу, але тут нема чим перейматися.
– Ви тепер, після відставки, почуваєтесь більш розкутим в оцінці подій?
– Я пішов, бо вже був і не молодим і не надто сильним. Поза щоденною відповідальністю я здобув собі більший простір часу, щоби застановлятися над багатьма речами. Поки був на посту, то не мав можливості послухати радіо, більше поспілкуватися з людьми. Тепер є час, але меншають сили. Зрозуміло, що пенсіонер має більшу свободу (сміється).
– Ви згадали радіо і спілкування з людьми. Це і є ваші джерела, з яких ви черпаєте інформацію? А телебачення? Ток-шоу не цікавитесь?
– Ні. Як я не бачу, то нащо мені слухати телевізійні програми? Десь те саме я можу почути і по радіо. Тим паче, що наше телебачення не може втішатися великим пошанівком у людей.
– Як і більшість політиків. Що ви думаєте з приводу загального розчарування – всіх і у всьому?
– Я можу казати лише про те, що чув від людей. Нарід є справді розчарований у політиках. Я знаю певних осіб, які заслуговують на повагу. Можливо, вони не є аж такими блискучими, але з ними варто поговорити. Щоправда, їх дуже мало. Дійсно, є поважна кадрова криза серед політиків.
– Це можна було б вважати здебільшого їхньою проблемою, якби більшість співвітчизників не перебувала у пригніченому стані…
– Це справді так. Люди розчаровані, пригноблені і не бачать постатей чи груп, які б їх підтримували. Зрозуміло, що кожна постать має своїх прихильників, але ж ми говоримо загалом… Хоч тут я покликаюсь на те, що чую з другої руки – над цим і рефлексую.
– Гріх відчаю зарахований хритиянством до смертних гріхів. Тут йдеться про це саме чи про інше?
– Що таке відчай? Стан, коли люди не бачать розв`язки. Тут треба бути обережним. Брак надії є, але говорити про гріх тут, може, й забагато. Хотілось би, звичайно, щоб люди мали більше довіри – не до самих себе, а до Бога. Люди вірять, але якою є консістенція тої віри? Не варто бачити все аж надто темно. Люди моляться, мабуть, не для того, аби відбути обряд, а тому, що мають поняття про те, що Господь Бог дбає про них і не є далеко. Молитва це добре розкриває, а ще слова “…як Бог дасть” – отже, й у них люди покладаються на Бога, та чи достатньо у них такого довір`я? Хоча і говорити про відчай як про заперечення Божого провидіння я також не можу.
– Що особисто у вас викликає найбільше розчарування?
– Боже милий, я не можу сказати про себе, що я – розчарований! Я вже старий чоловік і так багато в житті бачив… Ситуація у нас складна, але… Я, так би мовити, і не сподівався дуже великих позитивів. Я приїхав в Україну, коли вона була іще совєтська і постсовєтська… Богу дякувати за те, що зроблено на сьогодні. Не можна сказати, що зовсім нічого не зроблено. Я мав свої мрії, але їх ще треба ідентифікувати з реальністю. Я б хотів, звісно, щоб наша держава була і вільною, і демократичною, ми іще до цього не дійшли, і я цього свідомий. Але я сподіваюся, що все це прийде. Є все таки добрі люди, котрі щось хочуть зробити.
– Ірина Бекешкіна, соціолог, нещодавно акцентувала на тому, що у 2004-му половина країни була розчарована обранням Віктора Ющенка – в той самий час, коли інша частина святкувала перемогу. На початку 2010-го ці “половини” помінялись місцями, і та, що раділа, занурилась у сум та розчарування, а інша, навпаки, відчувала піднесення та надію. Ну а наприкінці 2012-го вже взагалі ніхто ні у що не вірить…
– Люди сподівалися… Приблизно так, як і у 1991-1992 роках… Яка тоді була ейфорія! Тепер, здавалось, вже все на своїх місцях. Але знаєте, чого нам забракло? Праці. Люди думали, що нова влада їм все забезпечить. А це виходить якось по-совєтськи. Коли партія і держава все мусила забезпечити. Але так не буває. Ми не вспіли виховати таких індивідуумів, які краще б повели загальну справу. Ось так і сьогодні: ми надіємось, що хтось щось нам дасть. А нам ніхто нічого не дає, навпаки відбирають…
– Ви під словом “праця” маєте на увазі контроль?
– Людську діяльність в цілому. От мені казали, що за совєтської влади у Львові були дуже добре вичищені тротуари, а нині того нема. Чому? Мені то незрозуміло. Ніхто не старається сповнити свої обов`язки. Хто має щось робити – хай робить. Хто має контролювати – хай контролює. Але цього нема. І контролю теж нема. Німеччина була повністю розбита війною після Другої Світової, але дивіться, як швидко вона стала на ноги, бо всі взялися до праці. А ми 20 років не працюємо і дивуємося, що в нас нічого нема.
– Як простимулювати таку працю?
– Не знаю… Тут суцільний промах влади, починаючи від найменшої, локальної. Чого у містах ніхто не перевіряє чистоти вулиць, усунення снігу? Як ідете взимку дорогою, то як по Північному полюсу – повно льоду та снігу…
– Якби ви могли на день чи на довший термін помінятися місцями с президентом України, якими б були ваші перші кроки?
– Я такими фантазіями не займаюся, бо ніхто один всьому ради не дасть. Треба, щоб усе суспільство взялося до роботи. Одна людина може створити багато проблем, але одна людина не здатна їх усі вирішити. Навіть така персона, як де Голль, котрий мав колосальний авторитет у своїй країні, не зміг французів витягти з усіх їхніх клопотів… Чи я був би ліпший, ніж хтось другий? (Сміється). Не знаю, може, був би гірший з усіх…
– Ми поговорили про владу, про надії, тепер давайте поговоримо про щастя. Я знову згадаю свою розмову з Бекешкіною, яка зауважувала, що споживацькі пріоритети у нас – на рівні Європи, а от зарплатня – азійська. Застрягнувши між Сходом та Заходом, українська нація почувається вельми нещасливою. Що б ви з цього приводу порадили?
– Тут я можу тільки повернутись до тієї самої пісеньки: треба працювати. Всім. Не так, щоб одні – ті, хто при владі – благоденствували, а інші, прості люди, працювали. Ні, старатися треба усім. Аби кожен сповняв те, що треба, ми би почували задоволення… Бо що таке щастя? Щастя – то є надто суб`єктивна річ, але воно є певним задоволенням… Знову повернуся до свого, може, й смішного прикладу. Якби я вийшов і побачив чисто заметену дорогу, без авт, що стоять на тротуарі, то, напевно, відчув би задоволення, особливо, якби й сам частинку труду до того доклав, скажімо, позамітав би вулицю перед своєю хатою.
– А як щастя пов`язане зі свободою? І чи є ми вільні?
– Я вам поставлю питання навзаєм: а чи українська нація хоче бути вільною?
– Та хто як, вочевидь.
– Бо бути вільним означає бути відповідальним. От йдуть вибори… А люди продаються, і продаються легко, легко йдуть на те, щоб покласти собі в кишеню якихось зайвих пару гривень і забрати пару кілограмів чогось поживного… Але чи думають вони про те, що при цьому продають свою свободу?.. Я думаю, що багато людей хоче бути вільними, але свобода – то є дуже велике поняття, і не виключно політичне. Бути вільним, розуміти свою людську гідність у всій повноті і намагатися жити згідно із цим – то є велике завдання. Є люди, які справді цього бажають і йдуть до цього. Але треба відрізняти їх від тих, хто хоче не свободи, а сваволі, тобто можливості робити все, що заманеться.
Для справжньої свободи людей ще треба виховувати, а наша сьогоднішня трагедія в тому, що такого виховання нема, бо свобода не дається просто так, за неї ще треба боротися і своє власне лінивство долати… Політики цим не захоплені – щоб виховувати інших на вільних людей. Радше вони хочуть того, аби люди їм не перешкоджати. Бо їхнє мислення таке: якщо я багатий – мені все можна. Багата людина спричинила аварію – її не судять. А якщо вона і потрапила до суду – її не засудили… Багата людина їде, куди хоче, їсть, що хоче, робить, що хоче… Люди хочуть багатства, але не заради справжньої свободи, а задля того, аби робити, що заманеться. Бути багатим не є зле, не є гріхом, але багатство вимагає людської зрілості, бо бути багатим і свобідним – то не є така вже проста справа.
– Блаженніший, чи ви вже визначились, за кого кандидатів свого округу голосуватимите?
– Ні ще. Студіюю це питання. Але навіть якби визначився, я б вам не сказав.
– Розумію. Тоді останнє питання: що б ви порадили зараз тим, хто буде обирати і хто буде обраним?
– Найперше, нехай люди подумають над тим, що це значить – бути обраним. Не тільки добре заробляти, а й служити людям. Ні, ми не повинні жаліти доброї платні нашим депутатам – нехай будуть добре оплачуваними, але нехай стовідсотково оправдують ті гроші, які вони дістали. Скільки ми вже маємо тих законів… Я все сміюся з того, як міняли час – три рази туди і назад. Це один разючий примір, а є й багато інших, коли закони робляться без належної праці… Нехай кожен дуже добре думає, бо пролізти до Ради він пролізе, але потім доведеться відповідати. І то не перед людьми, а перед Богом.
Ті ж, хто має обирати, також нехай думають. Люди б обирали значно відповідальніше, якби самі краще працювали. Якби добре розуміли себе самих і те, чим є можливість розбудовувати за допомогою виборів свою державність, своє суспільство. Чому так багато фальсифікацій на виборах? Бо люди не застановляються над певними речами. А якби всі підійшли до виборів серйозно та чесно, все виглядало б інакше. Але для цього треба почати дуже серйозно думати. Про себе, про інших, про відповідальність перед Богом. Тоді наші вибори будуть кращими, ніж деінде. Це є цілковито можливим. Треба лише цього дуже хотіти і здійснювати це.
Розмовляла Наталія Лебідь
obozrevatel.com
