“Кава, церква, мерчандайзинг” – назвала свою рецензію Яна Дубинянська про найуспішнішу книгу тернопільської письменниці Надійки Гербіш. Рецензія була оприлюднена 28 листопада, а про перипетії навколо всього цього процесу говорять досі. Зокрема, Ірина Славінська, яка є відомим літературним критиком зняла навіть спеціальне відео. Але про все за порядком: спочатку рецензія, а потім…

Потребую швидкої допомоги. Порадьте-но мені терміново, що би таке почитати криваве і брутальне, з матюччям і брудом, неприродним сексом і наркотиками, і бійками, і вбивствами, і щоб кровіщщі, кровіщщі!..

Жартую, звісно. Але якби вам довелося з’їсти десь кілограм навіть не шоколаду, а чогось однозначно й непереможно солодкого, на кшталт зефіру – вам теж закортіло б гірчиці, перцю і хрону, і можна без хліба.

Проти зефіру я, до речі, нічого не маю. Як і проти книжки Надійки Гербіш «Теплі історії до кави», яка на момент написання цієї рецензії перебуває в топі продажів книгарні «Є». Власне, моя мета – дослідити: як і чому?

Про Надійку Гербіш я раніше нічого не знала й не чула (взагалі-то вона блогерка-тисячниця в ЖЖ і в нас чимало спільних френдів, але якось не перетнулися). Це дало рідкісну для українського літературного критика можливість мати справу з текстами і лише з ними – гріх не скористатися.

Отже, «Теплі історії до кави», 162 сторінки суцільного позитиву коричневим шрифтом, приємним для очей. Історії – це сильно сказано, бо лише близько третини творів мають якийсь натяк на сюжет, більшість – просто статичні замальовки. «Бабусин чай з липового цвіту», «Дощове мате», «Кава від Карлсона», «Лате з ароматом блюзу», «Рістреттове божевілля», «Цукор до кави» – в меню представлені майже всі гарячі напої, хоча є й нейтрально-загальніші назви: «Зимове плетиво», «Невідправлений лист» чи «Хатинка на краю вулиці».

Це навіть не жіноча, а суто дівоча проза. Героїні – Мар’яни, Андріани, Олесі, Юстини, Марти, Терези, Лани, Віри, Софії, Зоряни тощо – іноді подорожують, зустрічаються з подругами, задивляються на вродливих незнайомців, а найчастіше печуть смаколики, загортаються у теплі пледи, п’ють каву-чай-лате-мате, пестять котиків та розмірковують про життя й кохання.

Серед героїнь відчутно превалює типаж «закоханої дружини», котра створює коханому чоловікові домашній затишок, готує сніданки, зустрічає з вечерею після роботи (хоча й сама переважно працює), гарно сервирує стіл, підтримує ніжну розмову та варить каву. Або ж він варить каву їй – то вже апофеоз тихого родинного щастя. Зрештою, всі героїні Надійки Гербіш або щасливо одружені, або незаміжні; коли одна з них у розпачі називає себе коханкою, вона має на увазі лише чоловікове захоплення роботою («Рістреттове божевілля»). До речі, тільки в цій новелі авторка дозволяє собі цнотливий натяк на подружній секс; решта сімейних пар у неї насолоджуються невиннішими задоволеннями.

У найскладніших за фабулою творах збірки героїні доводиться робити непростий життєвий вибір між роботою у столиці чи на периферії («Упіймати зірку за хвоста») чи відмовлятися від подорожі через надію на вагітність («Пелюстковий сніг»). У найтрагічніших – вона втрачає роботу («Вчителька малювання»), потерпає від нещасливого кохання («Нью-йоркська осінь»), залишається сама на Різдво («Різдвяні листи») чи навіть ледь не втрачає в автокатастрофі чоловіка і гроші («Ураган «Катріна»»). Але не переймайтеся, все те минеться. Все буде добре. В більшості ж замальовок усе добре від початку й до кінця, без жодних рухів і змін.

Стилістика текстів теж суто дівоча, із надміром прикметників та прислівників: «гарячий запашний напій тоненькою цівочкою заструменів у посудини»; «теплі ковдроподушкові обійми такі спокусливі»; «було якось насправді відчутно страшно» тощо. Авторка по-школярському називає героїню (по черзі з іменем) «дівчина» чи «жінка», подекуди присутні тавтології, «яки» і «щоки», іноді невиправдані лапки, а також багатозначні, з великої літери, Ніщо, Щось та, ясна річ, Він  – традиційні дівочі хвороби стилю, загалом вправного і грамотного.

Надійка уважна до деталей, особливо гардеробних та кулінарних. «Дівчина хутенько скинула халат, надягла теплий плетений светрик і теплі штани, закутала горло шарфом, накинула дощовик, узула кольорові гумачки й зникла за дверима» («Дощова зустріч»); «жінка йшла до хати, виносила з кухні зварені яйця, золотисті підсмажені тости, нарізану кружальцями ковбасу, домашній сир у великій глиняній мисці, масло й абрикосове повидло» («Пелюстковий сніг»; там героїня ще багато чого винесе до кінця абзацу, але цитувати вже несила).

При цьому, скажімо, про соціальний статус чи заняття героїнь та їхніх чоловіків читач не знає майже нічого (винятки – тематичні оповідання: «Матушка» про молоду дружину священика чи «Учителька малювання». Хоча й тут цей момент подано суто орнаментально: «Олеся була чудовим педагогом і безмежно любила свою роботу. Проте була бідною і мала обмаль одягу, а такого в провінційній школі не пробачали»). З жодної з новел ми не дізнаємося навіть про колір очей героїні; що ж до внутрішнього світу (правильно, це ж набагато важливіше за місце роботи або очі!), то він в усіх Олесь, Март і Андріан абсолютно ідентичний: сповнений кохання, ніжності, любові до ближнього та непереборного оптимізму.

До речі, найцікавіша новела у збірці – «Ритуал» – написана з чоловічого погляду (це не єдина спроба, але друга, «Невідправлений лист», про закоханого хлопця-продавця кави, геть непереконлива). Версія реальності від чоловіка, який навчився варити дружині каву, аби вона лише мовчала вранці («інколи хвалила, інколи мурчала, як удоволена кицька, але головне – не ставила своїх безглуздих питань»), в той час, як дружина, нічого не підозрюючи, «смакувала його коханням щоранку», – нарешті ставить під сумнів міцність та щирість світу всепереможного щастя, створеного Надійкою Гербіш. Але, маю підозру, це вийшло в молодої письменниці несвідомо.

Час окреслити магістральну ідею книжки (боюся, я б не втрималася од великих літер: Родинні Цінності, Кохання, Затишок, Бог тощо), але авторка піддалася спокусі пококетувати з читачем, виклавши заодно свій авторський маніфест відкритим текстом. Героїня замальовки «Пікнік у передвесняний день» (безіменна – до речі, оповідь від першої особи вдається Надійці краще, ніж від третьої) читає книжку: «там пишуть про простих людей, які, незважаючи ні на що, облаштовують собі красиве й щасливе життя (…) узагалі, там стільки дрібних рецептів простого і тим справжнішого щастя, що їх можна вибирати по намистині й писати підручник з радості. Й домагатися, щоби по ньому неодмінно викладали в усіх школах – і обов’язково затяті оптимісти». Що ж то за книжку читає героїня?!..

Тут можна було би поставити крапку. Звісно, після фінального абзацу про те, як скучили наші читачі за позитивом, оптимізмом і простими рецептами щастя в сучасній українській літературі, яка останнім часом тільки й пропонує секс, наркотики, насильство, матюччя і «кровіщщу». Ясна річ, у цьому напрямі справді варто шукати коріння успіху «Теплих історій». Але тільки цього явно недостатньо – принаймні, моєму внутрішньому Станіславському.

Надійку Гербіш уже називають винятком та феноменом: мовляв, нічого подібного в нашій літературі ще не було. Ви просто не знаєте, де шукати. Величезна кількість отаких наївних дівочих творів надходить на юнацькі літературні конкурси різного рівня, іноді друкується в регіональних ЗМІ або в антологіях за підсумками конкурсів. Потім ці наївні, позитивні та закохані дівчата з літератури зникають – заміж виходять, чи що? А коли залишаються, то змінюються настільки, що починають соромитися отих ранніх спроб.

І тепер мені доводиться робити те, чого критикам у нас не пробачають: ретельніше придивитися до особистості авторки і навіть більшою мірою – до видавництва.

Надійка Гербіш, у ЖЖ та на фейсбуку hudozhnytsya, виявилася значно цікавішою за її тексти. У свої юні роки (1987 р.н.) вона встигла не лише вийти заміж і поселитися в затишному будиночку з видом на Збаразький замок, а й попрацювати вчителькою і телеведучою, синхронною перекладачкою і журналісткою, перекласти мемуари Буша, написати програму мотиваційних семінарів для підлітків, об’їхати півсвіту, а ще вона – фотограф і редактор у кількох видавництвах, зокрема – головна редакторка українських проектів у «Брайт Стар Паблішинг», де й вийшла її книжка.

До речі, ви раніше чули про це видавництво? Я – ні. «Брайт Стар Паблішинг», як можна дізнатися з їхнього сайту та сторінки на фейсбуці, позиціонує себе як християнське видавництво. Серед його авторів відомі у відповідних колах церковні діячі (приміром, Сандей Аделаджа), серед новинок – згадані мемуари Буша та біографія Стіва Джобса. І тепер-от Надійка Гербіш. До речі, прихожанка й активна діячка євангелістської церкви «Осанна», про це теж можна прочитати на її блозі. А «Теплі історії до кави» вже здобули приз «Християнська книжка року» в Будапешті. Ви чули раніше про цю відзнаку? Я – ні.

Не продовжуватиму, бо ризикую впасти в нетолерантність та образити чиїсь релігійні почуття. Одне я знаю точно: отакі церковні громади створюють навколо себе окремий світ, про механізми існування якого я не маю зеленого поняття. Церква – дозволю собі кілька великих літер – це завжди Структура. І Ресурс. Саме цієї структури й цього ресурсу не вистачає більшості наших видавців, аби спробувати повторити успіх авторського проекту «Надійка Гербіш».

На своєму блозі письменниця розповідає, як роздавала мейлом інтерв’ю ще до виходу книжки, а в день, коли «Теплі історії» побачили світ, до її домівки у тернопольській області приїздила знімальна група з «1+1». Це не розголос навколо книжки (розголосом прошу вважати оцю рецензію, за яку меня заплатять стандартний літакцентівський гонорар), це називається «інформаційна підтримка», зроблена вчасно і грамотно, чого в нас не вміє майже ніхто. А потім – численні презентації, пріоритетні викладки в книгарнях (принаймні у мережі «Є», де книжка і очолює рейтинг продажів): промо-кампанія «Теплих історій» влаштована на рівні, який можуть собі дозволити одиниці з наших видавців. І, боюся, жоден не ризикне вкластися таким чином у письменника-початківця.

А щодо оптимізму і щастя… Так, цей товар справді має неабиякий попит. На нашому мистецькому ринку існує абсолютний аналог Надійці Гербіш: це художниця (милий збіг з Надійчиним ніком) Євгенія Гапчинська – «постачальник щастя», як звучить її рекламний слоган. Якщо ви раптом досі не бачили її картин, вийдіть до будь-якої сувенірної ятки у довільній точці України – тепер вони є і на магнітиках для холодильника! Щастя всім, і ніхто не піде ображений… але, ясна річ, не задаром.

А Надійка Гербіш, за її зізнанням, саме зараз у стислі терміни готує нову книжку – «Шоколадні історії». Бо ж треба встигнути до сезону різдвяних подарунків.
Яна Дубинянська, Літакцент

Iryna Slavinska у Фейсбуці зробила таку нотатку

я думала про історію зі звинуваченнями Nadiyka Gerbish у нібито якомусь такому впливі на ЗМІ для кращої інформаційної підтримки книжки “Теплі історії до кави”… вкупі з конспіративними історіями про зв’язок Надійки та Аделаджі…ну і так далі, за рецензією Яна Дубинянская… одним словом, читайте на ЛітАкценті.

Так от, висновки мої такі: схоже на те, що людина елементарно медійно грамотна, котр

Про Яну Дубинянську, Надійку Гербіш і нашу дійсність

Ми іноді забуваємо, що дійсність – не одновимірна й навіть не дво-, а тому часто не вміємо дивитися на ту чи іншу ситуацію з різних кутів і площин. Сумно спостерігати за нашим літпроцесом, у якому все виключно чорно-біле.

На фоні цього влаштувати в українській літературі скандал – елементарно. Зупинюся на найсвіжішому з них, що його спричинила рецензія Яни Дубинянської на книжку Надійки Гербіш «Теплі історії до кави».

Коли молодий автор із першою книжкою потрапляє в топи книгарень – це подія (а для нас — мегаподія!). Звісно, той, у кого пульсує жилка критика, прагне з’ясувати: що це може означати? що такого запропонував автор? який рецепт успіху заховано за всім цим? яка якість пропонованих текстів? тощо. Власне, хто як гаразд, той так і відповідає. Яна Дубинянська у згаданій рецензії запропонувала власний погляд, свої висновки й рецепти. Але (!), повертаючись до того, що дійсність багатовимірна, мені дуже сумно спостерігати за всім, що (насправді — очікувано й від того набридло) відбулося далі: образливі коментарі (і на адресу Яни, і на адресу Надійки, і на адресу редакторів сайту, і на адресу інших коментаторів) до матеріалу і — апогей дискусії — сварки у мережі Facebook. Я знаю висновок, що залишиться після всього цього, коли каламуть осяде: «”ЛітАкцент” не любить Надійку Гербіш»…

Проте саме такий розвиток ситуації — направду тупиковий, усі ми за ним спостерігали вже сотню разів. Бризкання слиною, вправляння в дотепності, перекручення фактажу й фокусування на вирваній із контексту думці ще жодного разу не виявилося конструктивними.

Звісно, можна закинути багато чого книжці «Теплі історії до кави», а також Яні щодо її рецензії (починаючи з того, що вона, виявляється, заздрить авторці, і завершуючи тим, що рецензентка (це ж треба!), мала на увазі всесвітню змову). Кому цікаві всі деталі — будь ласка, переходьте на Facebook.

А можна — продовжити розмову. Наприклад, розглянути дане видання в його сементі: адже це в нас така книжка виявилася першою, а ми, як завжди, неготові до її адекватного обговорення. Можна поміркувати, чому сучасний читач потребує саме такого штибу літератури. Врешті, повернутися до балачки про критерії високої літератури й чік-літу.

Даруйте за нагадування, але навіть найкритичніша стаття на «ЛітАкценті» — це не вирок і не признання в нелюбові. Це — привід. Привід до подальшої розмови. Ще раз перепрошую – цього разу за порівняння, але коли влітку електронна версія книжки «50 відтінків сірого» Е.Л.Джеймс побила всі рекорди продажів на Амазоні – то критики провідних світових видань взялися з’ясосувати не стосунки, чіпляючись за фрази одне одного, а причини такої ситуації. І вони не обмежились одним матеріалом. І навіть двома-трьома не обмежилися.

Мені хочеться вірити, що колись ми будемо здатні до різностороннього обговорення. Яна розмову розпочала. Та чи здатен хтось із тих, хто вже два дні жбурляє в неї та одне в одного камінням, до стриманого й фахового продовження бесіди?
Літакцент