Належу до тих, яким особливо близькі ідеї ініціативної групи «Першого грудня». Вникаючи у розмірковування шановних Євгена Сверстюка, Любомира Гузара, Мирослава Поповича та інших її учасників, проймаюсь резонансом помислів й бажань доконче реалізувати вистраждані зміни у сьогоднішній Україні. Сам входжу в наш Тернопільський осередок цього інтелектуального здвигу. Опісля його останнього засідання, за участю Мирослава Мариновича, вирішив поринути спільно з вами, шановний читачу, у весняні потоки роздумів.
Хто я?
Таке питання постає переді мною щоднини. А ви ніколи не задумувалися над цим? Гадаю – пора. Настав час усвідомити свою значимість й місію у житті. Бог кожному визначив завдання, а чи виконуємо його?
Час зрозуміти, що я особисто несу відповідальність за свої дії; що духовними опорами у мене мають бути високі цінності моралі та культури. Мораль не можна відкладати на завтра. Це не штучний товар, не залежаний сир. Це наші повсякчасні кроки, помисли, дії, слова. Мораль – це стан душі та духовна зброя, а духовна шабля часто набагато гостріша сталевої. Порядність – то оцінка нашої моральності іншими. Світ дивиться на нас саме через цю призму. Чи пробував, або, принаймні, чи хотів я нарешті змінити себе? Аморальний світ тоне у гріхах, ненависті та зневазі. Чи не наповнили вони уже мою чи вашу душу? Так, хто ж я?
Якщо сподіваюсь, або прагну змінити своє життя – потрібно побачити себе духовно, відрізнити у собі праведне від омани, змінити напрям власного мислення, потреб і поступу. І то вже! Потрібно змінити форми і зміст вічної боротьби з цинізмом, фальшивістю, пасивністю. Ми повинні протидіяти обставинам, а не пристосовуватися до них. Настав час замінити сліпу покору перед владою на праведну повагу до людини-творця. Настав час вибору.
Незріле суспільство
Наступне питання, що постає перед нами: «Які ми насправді?» Не ті, яких уявляємо чи якими маємо бути, а реально. Давайте поміркуємо разом. Усі ми постійно залежні й ждемо чужих настанов, вказівок, чужої ласки. Постійно і покірно. Ми емоційні, але в межах кухні. Проявляємо свої емоції через скиглення скривдженого чи виявом помсти. Ми компромісні, але не толерантні. Наш компроміс – це догодити комусь заради власного блага. Ми депресивні й не несемо політичної відповідальності. Нам легше говорити про справедливість, аніж відстоювати свої права; ми постійно шукаємо правду, а не шукаємо істини.
Зріле суспільство збудоване із особистостей, а не з натовпу. Кожен у ньому має власну гідність, повагу до іншого, мету діянь. В ньому домінує коефіцієнт спільного зацікавлення й індивідуального самовияву та реалізації. Гадаю, що кожен буде цінувати таке суспільство, в якому держава цінує кожного. Це повинно бути аксіомою для нас. Якщо ні – покину це суспільство, або зміню владу. Це повинно стати моїм чи вашим впевненням, своєрідним закликом: «Я здатен це зробити. Я можу це зробити. Я мушу це зробити. Можу, бо знаю; здатен, бо вмію; мушу, бо відповідаю за свої дії, за своє сьогодення і майбутнє внуків».
Стан тривоги.
Людей від збайдужіння будить тривога і стрес. Головне – не заколисати усіх знову балаканиною. Тривога сьогодення у тому, що нас ведуть «не ті» й «не туди». В уряді панує дух вигоди й доцільності, замість розуму й совісті. Наш український корабель хитається у розбурханому світовому морі. Ми перебуваємо на переповненому лайнері з бездарною, ненаситною і п’яною командою. Пасивне українське суспільство покірно пливе серед стихій розбурханого ХХІ століття. Ми ждемо, що звідкись появиться новий капітан (Месія, Мойсей). Появиться, аби врятувати потрісканий човен. Його нема, а ми досі сидимо зганьблені та принижені безнадійно чекаючи чогось. А море штормить.
Нас тримають в полоні постійних негативів, що виливаються із телеекранів та газет, серед бездоріжжя й безгрошів’я, у страхові втрати роботи чи попадання в тюрму із несправедливими судами. Другий спосіб тримати нас у покорі – заманити, купити тебе, твою совість чи розум, тримати на повідках шантажу та залежності. Зараз ти маєш все, а завтра?..
Нас ніби й поставлено головою до Європи, але ми постійно цафаємо назад. Ніяк не збагнемо, братове, що ми є у Європі географічно, але в кожному з нас немає її духовно. Ми ліниві, неактивні, боїмося власних бажань й ініціатив. Боїмося власної сміливості. Боїмося сусідів, боїмося самих себе. Все обсуджуємо що «вони» з нами роблять і не робимо у супротив нічогісінько. Уже задихаємося від негативу. Нам доконче потрібен позитив!
Не завтра, а вже.
Хотіти вже. Видумувати вже. Творити вже. Отримувати плоди вже. Не охати «може хоч внуки…», а діяти з метою зібрати врожай праці самим, ще за власного життя. Замінити гасла: «та що ми вдіємо, аби хоч не гірше, помаленьку якось скапараємо» реальними змінами в собі й довкола себе. Діяти вже і кожному. Суспільство із духовно лінивих особин приречене. Ми і є тим суспільством. Воно складається із кожного з нас, як храм чи руїна складається з цеглинок. Якою цеглинкою є кожний? Якою?
Ви запитаєте, а чи можливо наше депресивне й скалічене згромадження перетворити у зріле суспільство? Адже нині так мало прогресивно свідомих громадян? А що робити із п’яницями, злодіями, неробами? А як бути з обманниками, україноненависниками?
Необхідно створити умови, щоби людям праведним в Україні було добре та затишно. Тоді ви переконаєтеся, що мудрих та праведних людей у нас безмір! Дати шанс іншим зрозуміти, що твої блага в твоїх руках. Або ти приєднуєшся до свідомого товариства та виконуєш умови моральної порядності, або ж… Не любиш України – їдь куди тобі мило. Не хочеш розумом творити добро – он стілечки ям на дорогах – латай, будь добрий, під примусом. Не балаканина, а праця перевиховувала цілі покоління.
Україна ще в тумані. Ми всі, врешті, маємо знати – що саме будуємо (а можновладці в першу чергу). Ми повинні знати, що отримаємо в результаті наших старань. Повинні спільно бути переконаними в правильності вибору та діяння. Поки що Україна блудить в густому тумані солодкої омани. Слухаючи монологи правителів держави, що розсілися на різних гілках влади, мені завжди згадується народна мудрість: «німий сказав глухому, аби сліпий лисого постриг». Пора потрусити оте древо.
Омолодити гонотип нації.
Відчувати і розуміти ближнього. Не зачистоколюватися, а очистити душі від скверни. Пізнати, почути і зрозуміти ближнього. Нова Україна – це не копія колишньої козацької із новітніми гетьманськими маскарадами, це не повтор часів «розстріляного відродження» чи «шістдесятників», це не спроби нав’язати одній частині України табачниківський «руській мір», а іншій – повстанські ідеї Степана Бандери. Ми живемо в ХХІ столітті – складному, суперечливому, неоднозначному де інформаційна революція заполонила всіх.
Молоді люди вже давно вийшли із категорій минулого. Нам доконче потрібна нова переконлива ідея зрозуміла для молоді Заходу й Сходу України, яка збирає їх в світлому почутті та в потребі єднання, в почутті потрібності цій країні, в почутті власної гідності та баченні себе її господарів. Наша молодь вельми толкова та тямуща, але нині нікому не потрібна – зайва і небезпечна для захищених омонівцями владарів. Сьогодні молоді люди повинні побачити одне одного, зрозуміти хто чим живе, відчути себе дітьми одної матері. Вони мають запалитися бажанням творити країну, в якій їм не бути стидно жити. І тут знову постає питання: а якої хоче молодь України? Моделювати і творити її – справа молодих сердець, умів та рук. Вам карти в руки, юна громадо, бо плекаєте свою будучність!
Вірити.
Негідників серед нас не так вже й багато. Їх не треба боятися, а вміти дати відсіч. Для цього потрібно добре вивчити закони, а не кричати порожні гасла. Стати мудрішими за оту сіру масу, вивчитися мудро вести економіку й сільську господарку, вміти міцно будувати та вправно лікувати. Не ледачитися, пиячити і дурачитись, а творити своє завтра – це за молодими українцями. Це ваша місія і зброя.
Негідники стають сильнішими від нашого безсилля. Просто, вони з’єднані в кулак, а ми – розпорошені, роздроблені, розсварені. Тому нас легко придусити, примусити, застрашити. Ми лише доказуємо один одному безгрішну правоту особистих ідей, а не хочемо почути про достоїнства інших чи власні огріхи. Поміж нами немає духовного цементу, тому й споруда державності розвалюється раз за разом. Отим цементом має бути не політична доцільність, а моральні принципи та християнські чесноти.
Ми невпевнені й самотні, а від того стаємо зневіреними. Ми не шукаємо істину, а носимося кожен із своєю правдою. Тим самим ми сіємо поміж іншими зерна відчаю, збайдужіння, апатії. Тому ще однією опорою нашого утвердження є віра. Віра в Бога, в ідею, в себе. Повірмо, і воно здійсниться! Ми маємо чим пишатися і в минулому і нині. Нам не можна терпіти, коли з людей роблять бидло, вважають повними ідіотами, нікчемами, нічим. Терпець не буває безкінечним, він у певний час обривається. І це повинні почути та зрозуміти ті, що біля керма влади.
Прийшла пора.
Кожен народ вирізняється з-поміж інших своєю історією, культурою, мовою. Якщо «наші воріженьки» хочуть зробити з нас наймитів, рабів та прислуг для «великого та могучого», то вони й переписують історію, зросійщують нашу культуру, винищують мову. А ми? А ми смиренно приймаємо це й ждемо на Боже змилування. Господь вже дав нам шанс та вибір, і не один раз.
Не треба пірнати глибоко в історію: нині, щойно, в цю мить. Що ти, я, він зробили для захисту свого народу? Що? Знову нарікаємо на сусідів, жидів, москалів… Так України, братове, нам ніколи не бачити. Українців праведних, чистих й мудрих нізвідки не привезуть. Ми маємо ними стати. Ми повинні самі обрати за орієнтири та спосіб життя – дотримання моральних оздоб. Ми маємо очиститися від жлобства, користолюбства, догідництва, улестивості, бажання купити чи продати свободу, честь, порядність. Ми повинні самі вчитися і навчитися бути господарями у своєму домі, а не віддавати його постійно в оренду прийшлим.
Лежачи на дивані, повчаючи та нарікаючи на всіх – України не побудуєш. Ви згідні? Якщо не хочемо завтра лежати на табірних нарах у Сибірі – діймо нині. Красен проповідник не викладом, а власним прикладом. Стань ним – звертаюсь до себе. Стань ним – звертаюсь до вас. І хай поряд з кожним постане нова десятка інших. Лише у з’єднанні вийде з туманива сьогодення світлий материк України. Тоді нас побачить світ.
Боротьба «проти когось» чи «за щось»?
Отих «проти» і далі зростатиме навкруги, як бур’янів на городі. Так згубило своє життя у намарній борні не одне покоління. Що я хочу? Що ми бажаємо? Яка наша головна мета? Ми будуємо те, що придумали (уявили). А що ми хочемо? Від масштабу уяви та нашого хисту залежить сама будова. Будуй світ довкола і в собі. Творити своє краще за інших. Не заставляти купувати українську продукцію, співати українських пісень, друкувати українські книжки, а сотворювати їх такими, що не лише ми, а й весь світ застигнув від подиву і поспішив придбати їх, почути їх, почитати їх. Не нарікати на Україну, а творити її – ось поклик нашого часу.
Ми так часто говоримо про національну ідею, що вже заплуталися остаточно у своїх словах. Нація – поняття динамічне, і воно не повинно бути гальмом. Воно має бути колесом руху вперед.
А ще, потрібно любити. Любити минувшину й майбутність, рідних і незнайомих, любити й нести відповідальність за інших, за сказане і зроблене. Не гнівайтеся, але за сьогоднішню нікчемну владу несемо відповідальність ми. Кожен з нас сам не втямив, не допоміг розібратися іншим, не став на захист вкраденого чи купленого голосу. Так, це нелегко, навіть нестерпно нелегко, але цьому треба вчитися.
На жаль ще ані я, ані ви не стали такими. Це гірка правда. Час робити висновки і міняти дуже багато у своєму житті. Корупція квітне не лише від того, що хтось бере, а й від того, що хтось дає, що таким чином хоче змастити, проскочити, обійти щось. А чи багато з нас ставало у мить скрути на захист когось, на захист його, а не власної правоти? Дайте мені відповідь. Заперечте, чи спростуйте хибність моїх думок – думок вголос.
Олег Герман