Маршрутками користуюся вкрай рідко. І якби дозволяли фінанси, купила б авто, або їздила на таксі. А так – мушу їхати з ринку маршруткою. Сумки – важкі.
Неділя, 30 червня. Обідня пора. Сідаю біля ринку в маршрутку №29. Людей – небагато, але всі сидячі місця зайняті. Спокійно проходжу до кінця салону. Рюкзак – на плечах. Один пакет кладу на підлогу, притримую ногою. Другу торбу тримаю в руках.
На першому ж світлофорі – форс-мажор: водій не вписується у ширину дороги і збиває бокове скло вантажного бусу, припаркованого біля тротуару. Шофер, не затримуючись, відразу їде до зупинки, що біля автовокзалу. Кілька чоловіків у кінці салону починають озиватися: “Може, треба було спинитися? Адже той водій влетить на гривень 300 – стільки потягне нове скло…”. Водій спочатку мовчить. Потім гукає: “Я нічого не знаю, нічого не бачив…”. І відразу рушає!
Якась жінка, яка сидить збоку, зауважує: “О, все тут півгодини стоїть, а тепер так спішить. Втікає…”. Коли минаємо поворот на Острозького, та старша пані звертає увагу на мене і звертається до чоловіків: “Хлопці, а ніхто не хоче поступитися? Ви ж бачите – жінка має сумки важкі має…”.
Від сидінь, де вмостилися ШЕСТЕРО молодих чоловіків, – мовчання. Сумок у жодного з них немає. Та пані не змовкає: “А що в нас чоловіків нема???”. Справа чути якесь мугикання. Жодного поруху, який би вказував на бажання чоловіків піднятися, немає. Я в дискусію НЕ втручаюся. Жінка каже: “І вони ще дивуються, що наші дівчата за негрів та арабів заміж виходять. А кому потрібне отаке бидло???”. У відповідь – мовчання.
Після цього жінка пропонує мені віддати їй хоча б один пакет, щоб було легше триматися за поручні. Я погоджуюся і благополучно добираюся до зупинки біля стадіону. Там і виходжу… Маршрутка втікає так швидко, що я не встигаю запам’ятати її номер.