Український культурний центр у Парижі рідко коли дозволяє собі екстравагантні ініціативи. Виставки, концерти, перегляди фільмів, літературні вечори… Камерно та безконфліктно, з розрахунком на звичну аудиторію.
Поза тим, з кожного правила є виняток. Відступом від стандарту 5 липня стала конференція тернопільського підприємця Тараса Демкури під назвою “Економічна співпраця мiж Україною та Францією – можливості започаткувати свою справу без фінансового ризику в період економічної кризи та глобалізації”.
«Наша ідея – об’єднати українську спільноту в економiчнi проекти, щоб у подальшому всі мали фінансову можливість долучатися до рiзноманiтних соціальних, культурних ініціатив »,- пообіцяв у запрошенні Тарас Демкура. Цікавих до розширення своїх фінансових горизонтів назбиралося осіб з тридцять.
Коли уродженець Тернопільської області розпочав свій виступ російською, і то — в приміщенні Українського культурно-інформаційного центру при Посольстві України — кілька чоловік демонстративно піднялися й вийшли. “Хіба російську мову має просувати в Парижі наша дипломатична установа?” – казали люди, виходячи з зали.
“Було враження, ніби повернувся в 90-ті роки, – поділився думками з Тиждень.ua один з французьких українців, який пішов з половини лекції. – Піраміда Amway- чарівна казка, втілення американської мрії. Реально за цією схемою заробляють одиниці, хоч працюють десятки тисяч”.
Сапфірові директори, рубінові директори, співдиректори… Чому б і ні, якщо йдеться про дорослих та правоспроможних громадян, які можуть погодитися на співпрацю або від неї відмовитися? Мережевий маркетинг не заборонений, хоча судових позовів від податківців та незадоволених покупців більш ніж достатньо.
“Їхні товари не кращі й не дешевші за інші, – розповів знайомий тернополянин. – Тарас Демкура знаний в області як мільйонер та спонсор виставок та конкурсів. Ясно, що податків платить менше, ніж ті, хто працює через крамниці.” Минулого року пан Демкура виступив одним із українських спонсорів виставки робіт Іоганна Пінзеля у паризькому Луврі. Зокрема, він видав друком альбом з роботами скульптора, де не забув розмістити і власне фото.
А тепер ось попросив посольство України про приятельську послугу : позичити приміщення культурного центру під розмову з потенційними дистрибютерами мережі Amway. Чому б ні? Постукайте, і вам відчинять. “Сповідую в житті принцип: свій до свого по своє”, – зізнався Тарас Демкура в одному з інтерв’ю тернопільській пресі. Тут як раз все зрозуміло.
Але не ясно інше. Чому культурний центр, який є власністю держави Україна та утримується коштом платників податків, пропонує парижанам відверто комерційну акцію? Чому в п”ятницю ввечері центр не знайшов іншого способу привернути увагу до української культури, як просувати, російською мовою, можливість заробітків у царині мережевого маркетингу? Чому сам інститут меценацтва в Україні, з шляхетної справи, перероджується на непрозорий обмін послугами: між тими, хто має гроші, та тими, хто має владу?
У Парижі не бракує кав’ярень та ділових клубів, де заможний український бізнесмен міг би здійснити переговори з потенційними партнерами. Тому — дипломату – дипломатове, а бізнесмену — бізнесове. Бо якщо вже Український культурний центр, “з метою налагоджування контактів з російськомовною діаспорою”, переходить на російську, чого дивуватися, що за двадцять років незалежності Україна так і не здобула в Західній Європі власного, впізнаваного іміджу.