Ситуація, в який опинилася Україна після помаранчевого розчарування, є вкрай складною. Відчай змінився апатією. Це стало найбільшою поразкою Майдану. Байдужість завжди була мовчазною підтримкою поневолювача. Втім, поразка – набагато сильніший учитель, ніж успіх. Переосмислення своїх помилок і творення нової системи побудови країни, в якій головною складовою має стати конкретний план дій і команда, а не лідер, уможливило появу нового посполитого руху “Третя Українська Республіка”.
Ініціатори руху ще у квітні звернулися до всіх українців з пропозицією спільно розробити План побудови нової країни. Не до політиків, не до очільництва, а саме до кожного українця, який живе і терпить у цій державі.
Наше майбутнє має бути закладене в сьогоденні. Це називається Планом. Без нього ніщо у світі не може бути хорошим. Паралельно до Плану дій опозиції слід розробити Програму головних завдань майбутньої влади, коротку й зрозумілу кожному, під яку люди вийдуть на вулицю. Програма – не проти когось, а за щось конкретне. Гасла мають бути прості, стислі, чіткі й зрозумілі, як колись у більшовиків.
Без суспільного розуміння Плану неможливо сформулювати Програму змін і повернути людям втрачену віру. Якщо кожен з нас не побачить у новому Плані рішучих позитивних перемін для себе і своєї сім’ї, то всенародний бунт не переступить навіть межі кухні. Потрібно вивести пересічного громадянина з ролі статиста і вмонтувати його в суспільно-активне життя. Є мотивація – людина стає активною. Люди повинні самі відчути, що їх включили в процес. Слід докорінно змінити психологію опозиційного очільництва. Як мудро зазначив китайський філософ Лао-цзи: “Щоб вести людей за собою, іди за ними”. Інституція одноосібного лідерства має поступитися ідеології. Інакше кому потрібна дорога, яка веде до Межигір’я, а не до храму?
Після великої української ночі складно відновити віру українців, що в цій державі можна жити краще, по-людськи. Людям треба дати чіткий і зрозумілий План побудови нової країни, маршрут, яким має рухатися політик і його команда. До того ж, це убезпечить суспільство від невиправданих очікувань, через які наступає депресія. “Де помирає надія, там виникає порожнеча” (Леонардо да Вінчі). Тому План не повинен стати черговою ілюзією святкового дива.
На мою думку, в нинішній ситуації головну увагу слід зосередити на активізації громадянського суспільства. Це забезпечить всеукраїнську мобілізацію людей різних поглядів і симпатій до сил опозиції. Позапартійний громадянський всеукраїнський рух спротиву має об’єднати всі можливі рухи, громади, активістів, звичайних людей для протидії режиму Януковича.
Взаємопоступливість опозиційних лідерів в стратегічних питаннях пришвидшила б створення єдиного центру опору диктатурі – Всеукраїнського Штабу “За побудову нової держави”. За доброї волі опозиційного очільництва його можна було б визнати єдиним центром узгодження пропозицій усіх опозиційних сил, центром прийняття остаточних рішень та координації дій у відповідальні моменти. На жаль, поки-що в політико-патріотичному середовищі кожен гризе кістку в своєму кутку.
Лідерам пора дослухатися до людей. На основі думок і пропозицій простих громадян з допомогою інтелектуалів, громадських активістів, моральних авторитетів, а не політиків, треба розробити професійний План перезавантаження як опозиції, так і влади, й усієї країни в цілому. План, який став би передумовою створення широкого народного руху за побудову нової держави. Люди мають побачити в новому русі не просто опозицію, а вирішення проблем України. Тобто, проблем простої людини.
Більшість політичних ініціатив йшла з центру. Але широкого розвитку рух може набрати лише тоді, коли ініціативні групи будуть створені в областях, районах, селах. Для цього має відбутися широка популяризація і ретрансляція ідей руху. За моральну основу Плану опозиції треба взяти ініціативи групи ”Меморандум 1 Грудня”. Опрацювання та впровадження цих ініціатив, як і залучення місцевого інтелекту в областях та районах, – дасть відчутний результат. Нашим лідерам доведеться подолати свою командармівську гординю й повернутись до старих напрацьованих часів. Залучайте до громадської роботи авторитетних людей – інтелігенцію, відомих діячів, моральних авторитетів (письменників, науковців, творчу еліту, студентство тощо), усіх, кого колись називали ”совістю нації, голосом народу”. Вони незаплямовані корупцією, до них, принаймні, немає неприязні. На жаль, поки що вони не живуть на одній з нами вулиці. Але їх треба повернути у велику сім’ю. Пропоную ініціювати З’їзд інтелігенції України. Над країною нависла реальна загроза тоталітаризму.
Треба шукати й готувати людей по всій Україні. З відповідними знаннями, досвідом та мораллю. На місцях вмонтовувати в процес авторитетних і не скомпроментованих політиків, які відомі своєю порядністю та фаховістю.
Закритість опозиційних партій, які перетворилися в ЗАТи, нині доведена до абсурду. Як результат, стати їх членом активній людині давно стало немислимим. Жодної умови, жодної перепони для участі в русі! Нинішнім лідерам та їх опереточному оточенню час вийти з внутрішньої ізоляції. Не бійтеся конкуренції, живіть з усією країною, запускайте в систему свіжу активну кров, відкривайте нові обличчя – так ви станете справжніми носіями народної волі. За зразок варто взяти Народний Рух України 1989-1992 років, де не було фіксованого членства, але кожен прихильник вважав себе рухівцем.
Відсутність фільтрів збільшить рівень підтримки населення незалежно від національності, мови, віросповідання тощо. Це політики повинні нас переконувати й агітувати, а не ми їх маємо впрохувати взяти у свої команди.
Як об’єднати рухом тих, які не об’єднуються? Як змінити психологію людей, які щиро виходять на протести? Нерідко навіть хороший Майдан перетворюється на чергову українську війну “за визволення свого села”. “Своє село” звільнили – і штик в землю. Не вистачає розуміння, що завтра чиновництво знову знайде спосіб, як відібрати в них і ставок, і млинок, а їх організаторів закрити в СІЗО або ж залякати. Не варто покладати надії на якусь окрему акцію. Треба готувати ідеологію, щоб люди йшли відстоювати й захищати своє право. Не підготовлена акція – це поразка.
Щоб зробити Великий Майдан у Києві чи Межигір’ї, треба зробити багато малих майданів у районах, містах і селах по всій Україні. Щоб масштабні протести були успішними, їх навички мають накопичуватися у протестах локальних. Кожна така процедура лише збільшить вірогідність наступних Треба вичавити страх перед владою і активізувати суспільство через віру в незворотню перемогу, щоденно збільшуючи градус протесту.
За формою акції можуть бути різними – від громадських організацій по типу ”Демократичний альянс” чи “Захисники культурної спадщини” до відомих партій. Кожна з цих акцій здатна посіяти у владі розгубленість і страх. Активісти демократії “діставатимуть” владу скрізь – від загубленого села Хацапетівка до Межигір’я. При цьому непорушним залишатиметься нарощування масових протестів без насильства. На Януковича і режим треба тиснути вулицею і суспільною думкою, але не силою. Протести мають бути регульованими й одночасними. Репресивній політичній машині влади треба протиставити нашу миролюбивість. Усі акції проводити під гаслом миру й терпимості. Звірячій дикій силі протистояти розумом. Ми проти агресії. Війна, на жаль, як правило, вбиває найкращих і найрозумніших. До того ж, з обох сторін.
Ми надто погрузли в суперечках минулого. На щастя, воно нам вже не підвладне, але майбутнє залежить тільки від нас. Проте, якщо ми хочемо знати майбутнє, то маємо озиратися на минуле. В історії будь-якого народу знайдеться чимало сторінок, які були правдою. Нам не треба зрікатися своїх помилок (що вдієш – вони були), як і наших здобутків. Не вагатися, а повертати віру в помаранчеві ідеї і брати в них уроки. Зокрема, з повчальних мітингів перейти до діалогів політиків та людей. Не просто мітинг, а зустріч запитань і відповідей. Між людьми й політиками має бути встановлений зв’язок. Як ідеї опозиції донести до людей і отримати від них зворотній сигнал? Треба йти не в обласні центри, а в райони, міста, села.
Нинішня опозиція представляє доволі високий інтелектуальний ресурс. Його треба культивувати. Опозиція має повернутися до людей. Через зустрічі, прийоми громадян, регулярне ознайомлення з їх проблемами, через ЗМІ і особисте спілкування. Не обминати гострих проблемних питань. Бути відкритими і публічними, розмовляти доброзичливою і професійною, але простою мовою. Як Ісус Христос на базарі в Єрусалимі. Високі гасла стають зрозумілими, якщо вони зрозумілі для простих людей.
Віктор ЛИТВИНЧУК, академік Академії будівництва України, член Всеукраїнського товариства політв’язнів і репресованих