Недавно стрілися з Михайлом Маслієм. Втішений, бо завершує підготовку трьохтомника про світочів української пісні. І подумалося мені – от би цікавою вийшла мапа України із портретів відомих співаків. «Не вийде, – сумно відповів Михайло, – бо вони квітами густо забуянять на одному вигоні держави, а на іншому… дрібненько родить. Не відаю, що далі буде?» Із тим питанням розійшлися у різні сторони.
Ще в полоні почутого заглядаю на філіжанку кави до прадавнього «Пінгвіна», а там поміж газет, як лелека серед гнізда – Василь Ященко істину вишукує. Підсідаю до нього з думкою переповісти про нещодавню зустріч, а на випередки лунає: «Збираюся, Олеже, на Донбас. Хочу на власні вуха почути думки тамтешніх людей. Поїду, та назбираю отих перлів словесних та жаргончиків, якими пояснять мені, «забандереному фашисту», якої хочуть «свободниє парні» України. Хочу чути без вичищення їхню розмову, з усіма словесними бурячниками. Що ж далі думають робити?»
Після двох думок – побачилася вже мені придумана мапа України, як розлоге поле, на якому і квітам, і бур’янам місце виділено. Правда, групуються вони по окремих грядках чи вигонах, а де чого більше – самі догадуєтеся. І хто кого здолає, яким постане ота родима нивка для наших потомків? Що жде на рідне співоче слово: ніжна пісня чи брудна лайка?
«Що ж далі?» – перепитують один у одного пасажири маршруток і електричок? Та й ви мені поставите це ж запитання. А я хочу тепер запитати нас усіх: «А чи не було вже чогось подібного у історії?» Може ми, як погані учні, погано вчимо уроки прожитого та не робимо із цього висновків? Нелегко чути правду про себе. Не раз потрапляємо у полон власних ілюзій та підмінюємо реалії на вимисли. Дивимося на себе із середини. Зоставляємо із пережитого лише приємне нам та витираємо з пам’яті прикрі спогади чи власні огріхи. Нам все здається, що ми «най-най-най»… А насправді?
Відсіваємо для свого самозадоволення зроблені промахи, помилки, неправедні наміри чи діяння. Нам видається, що таким чином освячуємося, освітлюємося і стаємо кращими. А реально? Варто оцінити ситуацію збоку й усе побачиться дещо іншим. Це нагадує випадки, коли нехарапутні господарі взимку виносять сміття із власної домівки на засніжені узбіччя доріг, вважаючи, що таким чином очищують свої подвір’я та облагороджують особисту суть. Але приходить весна, сніги тануть і… усе тайне постає наяву.
Подібне трапляється у житті кожного народу, коли політики, заради власних амбіцій, прагнуть витерти, забути або викинути на смітник з минувшини певні події чи постаті, переписати сторінки буття, які їх не задовольняють. Час, як непідкупний суддя, виносить свій вердикт і ставить усе на місця. Ховаючи промахи у питаннях державотворення ми приречені повторювати їх знову й знову.
Варто проаналізувати етапи становлення української держави у далечі княжих дружин, в часи козаччини, за днів УНР, у пору розвалу СРСР, в мить помаранчевої революції чи майданового утвердження гідності – й перед нами постає панорама прикрих повторів та змарнованих можливостей. Колесо історії з прадавньої до новітньої історії України раз-за-разом заскакує на одну й ту ж спицю помилок. Історія вчить, що вона нічого не вчить.
Своїми недолугими діями та впертістю, одвічними припізненнями та розбратом, політичною короткозорістю й відсутністю стратегічної програми вкотре опиняємося перед одними й тими ж проблемами. Тарас Шевченко із жалем та обуренням писав: «Доборолась Україна до самого краю…» Двісті літ минуло, а проблема залишається: втрачений Крим, зросійщений Схід, загроза Соборності держави. Де ж основні причини, чи не було чогось подібного у минулому, чим це грозить у майбутньому? Хочеться, аби для читача оці драматичні сторінки були позаду, але на дану пору це гірка правда.
Де починати пошуки причин? Серед «воріженьків» та ненависних сусідів, прикрих збігів та незручних обставин. Так, це незаперечний факт й квітнева повінь «зелених чоловічків» 2014-го року в Україні підтверджує його. Але вагома причини є ще й в іншому? Згадайте про «засмічених» господарів. Можливо, прийшов таки час поглянути на себе збоку? Щоби краще зрозуміти яка велична і складна, яка мила серцю і хвора наша сучасна держава необхідно
оцінити ситуацію із зовні. Не з позиції солодкого ура-патріотизму, не на догоду якомусь партійному вождеві чи блоку, а крізь призму реальності та гіркої суті.
Настав період зрілості, коли варто зоставити дитячі забавки із творення піщаних замків, а почати розбудову власного дому: міцного, надійного, справедливого і чесного. Не перефарбовувати циферблат старого годинника, не підфарбовувати затоптану траву, не вишукувати нового Президента, який підмете ваш під’їзд, який посадить у дворі квіти, який не дозволить невігласам перепаскудити мальованими кривуляками стіни вашого дому, який відучить вас матюкатися та смітити.
Не усім сьогодні приємно усвідомлювати та читати про складний політичний каламбур, про хиткість позицій державних мужів за часів УНР чи ЗУНР, але так було. Це своєрідна засторога та холодний душ для гарячих голів недалекоглядних політиканів сучасності, які студентів-крутян замінили юними курсантами. Перечитавши та зіставивши події 1917-1918 років з подіями 2013-2014 років ми побачимо фантастичний збіг та вразливу драму. Тому, чи не варто перед запитанням «Що буде?» навипередки поставити інші: «Що було?» і «Чим завершилося?» Поставити, аби застерегти від драматичного фіналу.
Шлях, який привід до відчуження південно-східних земель України вимощений великою кількістю помилок та хибних рішень, які уже мали місце у нашій історії майже сто років тому. Паралелі подій у Києві на початку минулого й теперішнього століть, революційний романтизм студентства та бунт трудящого люду, активна позиція письменства та боязливість політичних лідерів наведе вас, шановний читачу, на багато роздумів та узагальнень.
Протиборства у мовних питаннях, утиски та цензура преси, масове творення громадських об’єднань та ініціативних груп моральних авторитетів – це уже пережиті Україною сторінки її становлення. «Кожне нове – добре забуте старе» гласить народна мудрість. Деградована й розвалена армія, зруйнована фінансова система, матеріальне зубожіння громадян, засіяна депресія, невпевненість й розбуджений при цьому патріотичний дух, постають відображенням у історичному дзеркалі часу.
Царська, більшовицька й сучасна путінська Росія не змінили поглядів про Україну, як про ласий і невіддільний шматок Великої Імперії. Для нинішнього керманича РФ Запорізька Січ вже переіменувалася в Новоросію. Кремлівський світогляд базується не на духовному, мистецькому та науковому фундаменті Київської Русі, а на монгольському болоті й войовничих інстинктах завойовників і зневолювачів.
Історію своєї країни варто ретельно прочитати усім політичним лідерам та державним мужам сучасної України, аби очистити свої погляди від туманів ідеалізму, розмаїтих утопічних ідей. Прийняти це, як гіркі ліки від власної короткозорості в історичній перспективі, побачити як промінь, що висвічує на історичні дорозі можливі вибоїни та несподівані повороти. Варто довідатися більше фактів із життя М.Грушевського, С.Петлюри, В.Винниченка, аби не робити подібних їм помилок – вельми небезпечною для досягнення історичного успіху є ідеалізація політичних та державних діячів. Винесення на хвилі народного пробудження певних політичних постатей і відсторонення ними від результатів боротьби самого народу привело і в 1918 році і у 2014 році до драматичних результатів.
Варто ознайомитися з документами, виступами і статтями тогочасних політичних та державних діячів, у яких розкриваються механізми і характер складних процесів та пошук неоднозначних рішень, які не завжди були продуманими та доцільними, а, радше, поспішними й дріб’язковими в порівнянні з потребами часу. Чи не подібне стається із теперішніми законами та указами помайданівської влади.
Особливої уваги застосовує вивчення питань творенню і реформуванню військової доктрини та збройних сил, вишколу командного складу, підготовці й утвердженню доленосних актів та універсалів. Також відчувається паралель реакції кремлівської влади на тодішні самостійницькі державницькі кроки Києва з погляду сьогоднішніх подій. Путін боїться вільної та чесної влади в Україні, бо росіяни захочуть створити щось подібне, а це для новітнього самодержця Всія Русі – повне фіско. Вартує уваги також розгляд реакцій інших світових держав на кризові явища в українському житті та підтвердження того, що свою хату потрібно будувати власними руками й розумом, а не сподіватися на чужинську поміч й розуміння.
Українолюбці та москвофіли, ліві та праві крила української звитяги, автономісти й самостійники – ніби тінь чи промінь минулого на день нинішній. Демократи, злякавшись власної відваги, опинилися у розгубі перед розбудженим народом. Вони виявилися не готовими, не здатними а чи не відповідними їх гідності. Соціалісти та націоналісти, одномовці та двоязичники – уже були, а ми й досі граємо виставу у театрі абсурду. Граємо за старою партитурою на струнах фальші, страждання й крові.
Вельми часто сподіваємося на владу, не усвідомлюючи, що вона відображає усіх нас в дзеркалі літ. Вона буде кращою, чеснішою та мудрішою лише тоді, коли самі станемо такими. І це знову знайшло підтвердження в сучасних державних та урядових інституціях. У троянському коні федералізації на українські землі привозять чужинських зброярів. Привозять, аби ті зосталися тут назавше. І все це наяву…
Батьки вчили нас простих істин: «Ще не час радіти перемозі, бо до неї досягнуть лише наступні покоління…. Вони провинилися, ми провинилася, а Господь все бачить!!! Найскоріше зрадити може друг чи товариш тому, що він про тебе знає все…» Можливо у цих роздумах наших родичів й захована відповідь на питання: «Що ж далі?»
* * *
Прости мене, тату, що знову тривожу…
Ти гаснув, а всі: «Нас багато!!!» Хоча…
«Що ж далі?» – питав. Вже без тебе проходжу
по колу новому і… плаче свіча.
Літ десять як ти відійшов, а сьогодні
гримить: «До кінця!..» У який уже раз…
І хресну дорогу небесної сотні
вже, дехто, старається вкрасти від нас…
Прости мене, тату, все надто не свіже –
забув справедливість заляканий світ:
то нас вибирають для танків й принижень,
то ми вибираємо меншу із бід
з двадцятки, що тужиться за орденами,
а нам навіває стуманені сни…
А може душа твоя тут, поміж нами,
розбуджує кожного вітром весни?
До рук беру слів моїх боєприпаси
й виходжу на честі святі рубежі.
Мій тату Михайле, і батьку Тарасе,
і Отче Небесний – що ж далі, скажіть?
Олег Герман –
заслужений діяч мистецтв України, поет.
