Інцидент стався на очах парафіян у Великий Четвер.
Несподіваний перебіг мала літургія Великого Четверга, Меса Вечері Господньої, в одній із польських парафій. Отець настоятель заявив вірним, що його присутність тут зайва, зняв орнат і столу, і пішов собі. Ага, забув додати, що перед цим, показуючи на вівтар, священик сказав:
— Якщо у цьому шматочку хліба немає Христа, то й моя присутність тут зайва.
Я особисто цього не бачив, знаю про подію тільки з переказів. Може, я щось неточно виклав, але найважливішою є суть справи. Парафіяни оніміли. Вони ж бо готувалися з нагоди Великого Четверга читати віршики, привітання і вручати квітки у День Священства. А тут настоятель їх покинув.
Тривало це приблизно дві-три хвилини. Чи це довго? Ну, залежить. Колись син запитав тата: п’ять хвилин — це довго чи мало? «Залежить, синку, — відповів тато. — П’ять хвилин у кріслі зубного лікаря це дуже довго. А п’ять хвилин у крамниці солодощів це дуже мало».
А дві-три хвилини у храмі, з якого отак вийшов священик, — це довго чи мало? Знають тільки ті, хто ті дві-три хвилини пережив. Цього, певно, достатньо довго, аби пережити шок від цієї ситуації, цей провал очікувань, цей безлад. Але їх замало, щоб усі почули те, що сказав священик: якщо у цьому шматочкові хліба немає Христа… — і щоби зрозуміли малість власної віри.
За дві-три хвилини отець-настоятель повернувся. Вдягнув столу й орнат. І сказав, що належить, аби всі зрозуміли й увірували в євхаристійну присутність Ісуса.
Страшно — перепрошую, висловлюсь отак по-краківськи — страшно мені це сподобалося. Бо ми живемо у часи, коли проповіді треба проголошувати методом Хічкока: спочатку землетрус, а потім ще сильніше. Аби пробитися зі Словом Божим крізь пісок пліток про віпів і селебріті, який забивається у вуха; щоби подолати політику, яка клеїться, ніби водорості до Ноєвого ковчегу, підлизуючись до Церкви; аби хоч на мить залишити збоку всі ті «-ізми», які насправді чи гадано загрожують спільноті віруючих, треба радикальних засобів і виразних знаків.
На завершення зроблю публічну сповідь: я згрішив! Mea culpa! Я заздрю тому священикові, що таку проповідь та й не я вигадав. Може, наступним разом йому спаде на думку якийсь інший спосіб викликати «землетрус у головах», щоби померлі (вірою) вийшли зі своїх гробів, а мої читачі увірували, що Христос воскрес, причому всерйоз, насправді, повністю і невідворотно…
о. Яцек М. Пендзівятр, Gość Niedzielny
