Був я вчора в театрі. Александр Дюма-син “Дама з камеліями”. Приходжу – а на моїх місцях невинно сидять гості нашого міста. По розмові я зрозумів, що вони з-поза меж Галичини. Вносити розкол між регіонами України я не мав наміру – тож спокійно сів собі на вільні місця позаду гостей. Подумав: хай мені ця толерантність зарахується десь-там. Як виявилось, небеса послали мені справжнє випробування. Я не про гру акторів.
Це була пара передпенсійного віку. Російськомовні. Явно люмпенізовані.
Він – низькорослий чоловік, жилавий, тугий, із глибоко поораним лицем і чорним брудом під нігтями. Було спекотно, але чоловік був у махеровому светрі на гудзики. Волосся його було дещо скуйовджене і не надто свіже.
Вона – жіночка в тілі, одягнута в синтетичну блузку з люрексом, із двома золотими зубами спереду. Чорна спідниця тісно облягала віолончельні стегна. Основна прикмета цієї гості – несамовито неприродній начос, який нагадував збиту білкову піну, яка поволі всідалася до кінця вистави. Втім, саме цей начос привчив мене бачити сцену під якісно новими ракурсами – або збоку, або знизу по діагоналі.
Відчувалося, що для цих людей похід у театр – це знаменна подія, оскільки рівень їхнього адреналіну виплюскувався назовні. Коли вже починало гаснути світло в залі, чоловік таки встиг зробити фотографію мобільним телефоном на тлі сценічних декорацій. Збудження – як у дитини, яка потрапила в Діснейленд.
На першій чи другій мізансцені жіночка з люрексом не потягнулся до своєї сумочки вимкнути телефон. Довго мружилася, намагаючись прочитати дрібний шрифт і сфокусувати свій зір на кнопці “off”. Нарешті телефон було знерухомлено з коментарем: “Ну шо ж такое-то…”. Я припустив, що в цієї пари один телефон на двох. Бо пізніше, в антракті, чоловік із жінчиного телефона робив дзвінок комусь дуже допитливому, кого цікавили переважно ціни на цигарки та алкоголь у Львові.
Тільки-но все заспокоїлось – як жіночка згадала, що в неї приготовані смоктальні цукерки. Вона знову полізла до сумочки і в третій чи четвертій кишенці таки намацала їх. Це стало зрозуміло по виразному шелестінню обгортки. Витягнувши три (чому три?) цукерки, жіночка турботливо передала їх своєму супутникові. Який не одразу второпав, що від нього хочуть у темноті, тож жіночці довелося надавати стусанів ліктем. Чоловік нарешті зрозумів, що не існує футболу без пива, а театру без смоктальних цукерків – і простягнув руку. Одна цукерка впала під ноги. Гість нашого міста почав нишпороти по підлозі в пошуках.
Половина глядацького ряду подумала, що чоловікові стало погано, тому не я один утратив сюжетну лінію п’єси. Увага була прикута до згорбленої постаті гостя з Донбасу, якому фатально не вдавалося знайти на підлозі цукерку. Пошуки супроводжувалися кряхтінням, невербальним невдоволенням і зітханням. Нарешті цукерка була знайдена зусиллями глядачів на передньому ряді. Щире й братське “Спасибо” пролунало в момент, коли головна героїня мало не знепритомніла під час трагічної сцени. Тож коли пролунали оплески, я їх подумки переадресував глядачам із переднього ряду.
Потім почалося розгортування цукерок. Як на зло, завод-виробник не врахував фактору театральної тиші. Обгортка ніяк не хотіла відриватися від смоктальної цукерки. Проте коли і жінка в люрексі, і чоловік якось таки віддерли обгортку, почалася церемонія передачі цих самих шелестливих обгорток назад. Жінка по-домашньому зіжмакала обидві обгортки з характерним звуком, який уже нікого не здивував. І сховала до сумочки . В третю чи четверту кишеньку.
І гості нашого міста почали смоктати. Синхронно і злагоджено. Наполегливо і ритмічно. Прицмокування в момент перекладання цукерки з однієї щоки в другу видавало блаженне задоволення від твору Александра Дюми-сина.
Далі почалися коментарі на вушко один одному. На фразі служанки Наніни: “Панна Нішетта економить нам 1000 франків на рік” чоловік почав допитуватися в своєї супутниці: “А сколько это будет в рублях?”. Очевидно, це питання розвеселило не лише мене, тож жіночка з люрексом не втрималася від приглушеного сміху. Чоловік збагнув, що муза гумору відвідала його прямо тут і зараз. Він вловив кураж. Фактично кожна поява нового героя супроводжувалася дотепним (на думку жіночки з люрексом) коментарем чоловіка на вушко. Ім’я Нішетта отримало кілька варіантів влучного римування, найпристойніше з яких – Свєтта. Коли відбулося знайомство Маргарити та Армана Дюваля, чоловік саркастично видав: “А що она вопше в нем нашла”. Коли Маргариті, яка задихалася, служанка Наніна декілька разів приносила горняточко з ліками, чоловік із непідробною радістю повідомляв: “Они там себе коньячок дергают. Там влезает 70 грамм”. Решти я не розчув. Але, судячи з траєкторії руху грудей жіночки вверх-вниз, це було неабияк смішно.
Антракт. Посмоктавши цукерки, гості нашого міста вирішили вивчити асортимент театрального буфету. Повернулися з сухариками. Я завмер в очікуванні другої дії спектаклю.
Захоплені подіями на сцені, чоловік і жінка заповзялися розривати пакетики з сухариками. Як і у випадку з цукерками, завод-виробник занадто відповідально підійшов до запайки верхнього шва. Чоловік вирішив здутий повітрям пакет затиснути між двома ногами, і в такий спосіб дістатися до сухариків. Це йому вдалося не зразу. Після двох-трох сеансів наполегливого шарудіння пролунав специфічний викид повітря. Наші носи почав лоскотати запах сухариків, нашпигованих підсилювачами смаку й аромату. Слина почала підходити цілому ряду глядачів, оскільки запах сухариків, таких запашних і злегка жирних, почав витісняти враження від спектаклю. Я згадав, що не встиг як слід пообідати, і твір Дюми-сина мені видався занадто довгим.
Хоча театр – вічний. З насолодою він і вона почали дуже тихо, щоби, боронь Боже, ніхто не почув, хрумтіти сухариками. Глядачі чули, як з особливою обережністю гості нашого міста спочатку розмочують сухарик у роті, потім акуратно й філігранно розкусують кожен із них. І так – ціла пачка. З почерговим частуванням один одного.
З такими пригодами п’єса підійшла до заключної, найбільш драматичної частини, де хвора Маргарита готується помирати в розлуці з коханим Арманом Дювалем. Сцена почалася з того, що друг Маргарити на імя Гастон веселив смертельно хвору героїню розповідями про те, як гарно він учора погуляв допізна та як сьогодні вранці йому важко. У тексті Дюми-сина навряд чи були слова “похмілля” та “бодун” – однак саме на цій темі гості нашого міста дуже живописно включилися в п’єсу. Чи не вперше за весь вечір чоловік засміявся, згадуючи, мабуть, свою важку голову не в один десяток ранків. Жінка, мабуть, теж мала подібний досвід. Їхній гарний та ейфорійний настрій тривав навіть до тієї миті, коли приречена Маргарита ридала на сцені: “Я хочу жити!”
Спектакль закінчився гучними аплодисментами гостей нашого міста, які прекрасно провели вечір.
І тут я зрозумів: ось що стається, коли единая страна розповсюджується на культурну столицю України.
Остап Дроздов, gazeta.ua
