Поки ми тут сидимо за столиками і п’ємо ранкову каву, десь там іде війна. Ми співчуваємо, хвилюємося, влаштовуємо благодійні концерти. Це все гарно та добре. Але ти тепер там. І коли я про це думаю, то мені хочеться розтрощити усю ту концертну апаратуру, бо я задихаюся серед пісень.
Ти там. А я жалібно тулюся до телефону, в якому щойно звучав твій голос – рівний і спокійний. Я по-дурному мовчу, бо не знаю, що повинні говорити тому, хто там, на війні. Зрештою, що я про неї знаю? Тільки те, що писав Ремарк. На східному фронті без змін?
Ти питаєш, як минув мій день, а я знову по-дурному мовчу, бо мені соромно, говорити, що я сьогодні прокинулася, вийшла в ранкове місто, за своїм улюбленим столиком пила своє улюблене какао. Я готувала обід, говорила з подругами по телефону про війну і нинішнього президента, їла виноград. Мені соромно за це. Бо ти там. І я нічого не знаю про те, що ти там їси чи не їси.
Передачі, збори, теплі листи військовим. То все було так гарно і патетично, доки ти не опинився там. А тепер я сиджу і не знаю, що робити.
Ти шлеш мені великі і добрі електронні листи. Я плачу і шлю коротенькі відповіді, що зі мною усе гаразд. Це неправильно! Я мала би надсилати тобі довгі-предовгі листи. А ти мав би відписувати, що все добре і ти живий.
Ті всі дурнуваті книжки та фільми про розлуку. Що вони знають, ті автори про справжню розлуку! Що вони тямлять! Розлука – це не коли хтось кудись їде у відрядження, розлука – це не тоді, коли хтось когось кидає. Розлука – це війна. Розлука – це коли боїшся тобі зателефонувати, бо куля може вистежити тебе, коли ти говоритимеш, що сумуєш за мною. Розлука – це коли стоїш під автобусом і ковтаєш сльози у відповідь на твоє «па-па». Розлука – це коли не маєш права на істерики, крики сльози. Я маю єдине право – чекати і молити Бога, аби не… Я навіть не можу молити Бога вголос, аби порятував тебе від… Я так боюсь цього слова.
Вечорами розпитуєш про сусідів, спільних знайомих. Ковтаючи сльози, розповідаю тобі останні плітки. Обережно питаю, а як там, на війні, ти холодно відповідаєш, що так само, як і на будь-якій роботі.
Війна стає роботою…
Мені страшно…
Бо це неправильно! Це зовсім неправильно! Я маю тебе щодня проводжати на роботу тут, народжувати тобі дітей та годувати вечерями.
Але я нічого цього не кажу. Просто «добраніч», просто «солодких снів», просто…
Просто ніч, в яку я вкотре не сплю.
Тут теплі ночі. А чи не холодно тобі там?
Тут літо. А що там, за димом та пострілами?
Тут медовий виноград з тонкою шкіркою та прозорими судинками. А чи надійно захищене там твоє серце?
Тут…
Повертайся!
Тут боляче, страшно і моторошно без тебе.
Повертайся!
Тут хвилини немов смердюча китайська жуйка.
Повертайся!
Не до мене. Не до стиснутих до болю вуст.
Байдуже до кого. Просто повертайся.
Будь ласка.
Повертайся. Зі щитом. Не на щиті. Нам інакше не можна.
Фоторепортаж із похорону героя з Чернелова-Руського
