Середина вересня. Їдемо автобусом до села. Збоку двоє маленьких хлопчиків років 3-4-ох. В кожного у руках пістолети й на весь салон звучать дзвіночки їх світлих голосів. «Навіщо вам зброя?» – перепитую. «Знищити Путіна!» – гукають навперебій. «А хто ж такий Путін?» «Кащеюка!» – відповідає менший та наводить через шибку свого пістоля на схід. «Ні, – каже інший, – Путін ху…ло!» Всі якось знітились та до маленьких: «Та хто ж вас таке навчив?!» Випалили дуетом: «Тато!» Ніхто не знав, що відповісти дітям, а за шибою автобуса пропливав величезний передвиборчий плакат із написом «Переможемо!»
Почалося. Знову телепростір заполонили «найпатріотичніші патріоти». Доконче «шустрять», аби переконати нас, що лиш вони вміють, знають і можуть. Пригляньтеся довкола скілечки біґ-бордів понатикували, понаклеювали, поначіпляли оті осінні солов’ї України. Виготовлення та розміщення трьох таких рекламних щитів рівне вартості бронежилета, який порятує комусь життя. Скажу інакше: три біґ-борди оголюють й так беззбройних наших дітей. Цілий цвинтар безіменних українських вояків зостанеться після отих виборчих баталій. Але, осліплені владною звитягою знані-перезнані нами борці, цього не хочуть розуміти. Схаменітесь, допоки не пізно! Скільки ж можна калічити заповіді Господні? Подумайте, врешті, про свої душі, може завтра прийдеться з ними розлучитись, бо за вікном – війна.
А тепер приглянемось краще до отих «горе-патріотів». Уже більше двадцяти літ три четверті з них мали реальну нагоду зробити те, чим всі роки затуманювали нам голови. Мали можливість, але… В чому річ? Давайте запитаємо у самих «героїв». Якщо ти так й не спромігся втілити проголошуване, то шукай, шановний, причини у собі, а не нарікай знову на «не путьовий народ». Цей народ нині постав на захист своєї землі, своєї історії, своєї майбутності, а ви, «дорогесенькі» наші депутати та кандидатчики й далі показово чубитеся, аби опісля, за рюмкою кави, поділити навар від «боротьби за правду». Таки коренем слова «депутат» є «пута» – самі путаються й нас запутують. А ще – лицемірство. Від їх фальшивої борні за мир скоро каменя на камені не зостанеться.
Словом, якщо у вас ніяк не виходить, то ви або не знаєте, або не вмієте, або не хочете нічого робити. Вдивімося у перелік «новопропонованих верховних трудяг»: Тігіпко, Кінах, Шуфрич… Як послухаєш останнього – дивуєшся, чому йому ще досі за «особливі заслуги» не дали звання Героя України… А від миролюбних прокламацій Мирошниченка, аж сльози на очі навертаються. Та все про людей, та все про Бога – обидва одним «миром» мазані. Партію Регіонів (ПР) перехрестив Юрій в Партію Розвитку України (ПРУ) й далі пре по людських кістках до «благодєствія», як у найстрахітливішій казці.
Ото б зібрати нарваних до захисту Батьківщини кандидатиків на 450 парламентських крісел у спеціальний «Виборчий батальйон», а командувати ним поставити Семенченка чи Яроша – може б хоч якийсь толк був. Кличкові лише люди довірили столицю, так він, за плечима Президента, теж тиснеться в депутати. Та й інші «парляментські класики» не пасуть задніх. То Пинзеник спливає із економічного багна, то Юлія Володимирівна ніяк не заспокоїться, то Колєсніков на потягах колесить зі своєю братією підкупляти мажоритарників. Та чи є у вас якесь сумління, порохняві ви наші? Вже так, на мою думку, шиби у своїх оселях замазали сріблом, що нічого, крім себе, не бачите. Помийте шкла, шановні, а не волайте, що світ брудний.
Світ змінився й нині ви заслоняєте дорогу тим, хто знає, вміє і зробить. Послухайте, що мовить та як пропонують вирішити проблеми «Самопоміч» чи інші молоді громади. Замість вас, прості люди армію одягають й озброюють; замість вас, вирішують свої житейські проблеми та клопоти. Не заважайте нам, а то, як мій сусід каже: «Опять кримінальне управлєніє вивішує патрети і списки головних злодюг України». Може він і має рацію? Тому – зійдіть краще зі шляху самі, поки вас не змела історія. Дайте дорогу молодим і правдивим патріотам отчого краю. Ваш час вичерпався. Беріть (за порадою Ляшка) ґралі та садіть (за «совєтом» Азірова) молоду капусту на городах – хоч якийсь толк буде.
А ще хочу зачепити те, що особливо болюче сприймається у час трагічних випробувань нашого народу. Люди бідніють, ресурси вичерпуються, нерви на межі зриву у кожного. В такій ситуації багато з нас йде шукати порятунок у храмах, в молитві, в розмові з Богом. І у сповненій запахом ладану Світлиці духу ми часто зустрічаємося з священиками, які вміють почути поклик вашого серця. З таким я недавно спілкувався у Маріуполі. Отець Ростислав у своєму помешканні обладнав найбільшу кімнату під церковну каплицю. Тут він веде щоденні й недільні служби, вислуховує і сповідає, вінчає і хрестить дітей. Як греко-католик – несе свого хреста смиренно і благородно.
Та не все, на жаль, так чисто на обріях духовних. Корупція та споживацтво запустили свої щупальця і в святая-святих. Появилися чітко визначені тарифи, такси фінансових стосунків поміж отцями та мирянами, незалежно від конфесій та віросповідання. Часом слухає благородні заклики до пожертв серед пастви на озброєння армії й взнаєш потім, що сам отець ані копійки не кинув на таке благодіяння. Одначе, він не попустить ані гривни за надані вам послуги з нагоди днів радості чи печалі. Так і хочеться запитати їх: «Яку ж таксу Ісус виставляв за зцілення, за повернення зору, за воскресіння з мертвих?» А нині – з бідної хати пеня на палати? Щось тут не те, що мете, а те, що віє.
Духовна місія не тільки в тому, аби файну машину купити та розкішно набивати на цвинтарі кишені у поминальну неділю? Хто ж має бути в найперших лавах борців супроти корупції, як не ви? Хто в дітях має плекати любов до Бога, України, родини? Прикладом для мирян повинні стати ваша жертовність, ваше життя, а не завчений текст проповіді. Не можна одночасно крокувати до Бога і в противний бік. Коли у предовгій вервечці до привезеного Хреста та Ікони я слухав у Катедральному Соборі спів молодих семінаристів, надія на краще все ж поверталась.
Неділя. Вечоріє. Йдемо вулицею Сагайдачного. «Молода Просвіта» виспівує під гітари розмаїтих пісень: веселих, гострих, рідних серцю. І люди співають з ними. І малеча підстрибує під енергійні ритми. І сам Іван Франко, у обіймах дівчат та хлопців, долучається до світлого хору та гучно й суворо підтягує: «Не пора, не пора, не пора…» А понад ним, у високості, пролетіла осіння зірка. Я таки встиг загадати бажання. Хай воно якнайшвидше збудеться. Це наше спільне бажання.
Олег Герман – заслужений діяч мистецтв України, поет
