На саму Покрову мені випала честь з моïм давнім знайомим Василем Конько і його товаришами тернопільськими волонтерами вирушити у далеку доргу на Східний фронт. Василь Конько здійснював уже свою дев’ятнадцяту поїздку, Андрій Гащак і Роман Михайлишин по першій, я свою четверту журналістсько-волонтерську. Зрозуміло що величезний досвід у таких справах, як волонтерські вояжі, спеціальна військова підготовка, не в останню чергу місце народження і незаперечний авторитет одразу ж зробили Василя старшим нашого невеличкого волонтерського підрозділу. Справа в тому що пан Василь Конько уродженець Східноï Украïни, а у Тернополі служив у Національній Гвардіï Украïни у 90-х, закінчував службу старшиною спец.роти.
Ïхали ми на двох автомобілях везучи на Схід багато вантажу, близько п’яти тон. Десь далеко за нами у ар’єргарді нас наганяла ще одна машина перегнаний з Європи позашляховик. Його вів на Донбас Едуард Хатмуллін, десантник запасу він взагалі по дорогам Європи і Украïни здійснював марш без напарника. Взагалі на мій погляд родина і сім’я Едуарда належить до розряду тих, що своєю щоденною волонтерською працею наближають день остаточноï перемоги досить відчутно, загалом як любий інший волонтер, відмінність лише в тому що постійно мешкаючи на Донбасі у прифронтовій зоні вони наражають себе і своïх близьких на смертельну небезпеку.
План допомоги цього разу базувався так як і у всіх інших дієвих волонтерських бригадах. У таких випадках є в якійсь точці склад-база куди прибувають усі автомобілі з вантажами. Там залишається весь вантаж, доукомлектовується, фасується на певні партіï, класифікується на предачі окремим частинам і блокпостам. Коли відбувається координована дія кількох груп волонтерів ефект набагато відчутніший. Наразі я мав змогу спостерігати і брати участь у роботі тернопільських, черкаських, і луганських волонтерів. Одразу ж після розгрузки один екіпаж на більшому транспорті повернувся додому. А машина маневреніша і швидкістніша залишилась розвозити допомогу. Залишився і я разом з паном Василем, щоби подивитись що таке наші передові пости і війська що на них стоять .
У допомозі яку ми розвозили було усе, та найголовнішим зараз звичайно є теплі речі, термобілизна, зимовий військовий одяг (спеціалізованого маскувального призначення), тактичне взуття, пічки для бліндажів (буржуйки). Хоча звичайно солдати радіють і тушкованому м’ясу, і домашнім закруткам. Цього разу ïм особливо сподобались борщові приправи що на Черкащині зі своïми подругами закручує у банки пані Ліда Сівак, ми усю дорогу ласкаво називали її “тьотя Ліда” вона педагог пенсіонер-але за покликом неспокійний волонтер. Така приправа хороша тим що вона протушена в домашніх умовах, там є все і буряк, і морква, і цибулька- “бахнув” пару черпаків в казанок додав трохи солдатськоï “тушонки” і дуже швидко в польових умовах готовий фронтовий борщ, який пахне рідною хатою. Загалом у великому переліку допомоги були: харчі, приправи, кава, чай, цукор, крупи (гречка, пшоно, рис), пічки (буржуйки), тенти, зимова польова форма (теплі штани і бушлати), овочі. Яблука, моркву, цибулю, Василь Конько купляв на Донбасівських оптових ринках це напевне раціональніше чим возити за тисячу кілометрів з Галичини. А ще ми везли індивідуальні посилки рідних до солдатів на фронт. Така передача як кажуть бійці дорогого вартує. З нетерпінням чекають вони як і в попередні рази дитячих малюнків та даруночків. У всіх частинах де ми були, я вручав бійцям надруковані портретики Тараса Шевченка, роботи нашого Тернопільського художника і політвʹязня Ярослава Омеляна.
Насамперед звичайно ми старались об’ïхати наших земляків. У Лисичанську в спеціальному батальйоні патрульної служби міліції особливого призначення “Тернопіль” ми були двічі, у Попасній на блок пості на якому ось уже багато місяців (відбулось кілька ротацій) несуть службу працівники УМВС по Тернопільській області, також. На тому пості хлопці з нашого управління є представниками усіх служб. Ігор Кучер провів нас з десяток метрів від кухні і ми вперше побачили нерозірваний після обстрілу боєприпас з оперенням (незпрацював взривач), що застряг у зламаній березі. Взагалі ïхній пост видався мені добре обладнаним у військовому відношенні, я звичайно не експерт по фортифікаціï, але все таки маю воєнкорівські навики і сякі такі військові знання. Амбразури у ïхніх вогневих точках мені показав Володимир Герасимів, саме коли ми оглядали блок пост кухарі встигли зготувати вечерю. Скажу чесно таких кнедликів я не ïв навіть у своєï бабці. Ми навіть назву придумали. Василь Конько запропонував назвати ïх Попаснянськими, а я Тернопільсько-Попаснянськими, отож тернопільські ресторатори беріть до складу меню своïх закладів.
Тепер трохи про дороги. Безпосередньо в районі розташування наших частин асфальтове покриття, як на якій ділянці, є нормальне а є сильно побите війною (чого не скажеш про заводи Фірташа і Ахметова, їх жодна куля не зачепила). Саме на такій ділянці на об’ïзді Лисичанська ми на великій швидкості (проходили “зеленку”) втратили від удару на вибоïні заднє ліве колесо і більше трьох кілометрів ïхали майже на самому диску. Потім коли міняли побите колесо на “запаску” повз нас пройшов рейсовий атобус з Росіï (Воронеж-Донецьк дивна все таки ця “гібридна війна”…), майже усі пасажири з перекошеними обличчями читали на одному з наших “бусів” табличку “Тернопіль-Слов’янськ”. Василь міняючи разом Андрієм і Романом колесо посміхнувся і сказав: -А нехай читають, зрештою це наш своєрідний пропуск на украïнських постах і бійцям моральна підтримка, усі бачать Західна Украïна з Донбасом !
У самому Лисичанську куди ми приïхали усунувши пошкодження, була радісна зустріч з хлопцями з батальйону “Тернопіль”, а ще з такими ж як і ми волонтерами з Тернопільськоï самооборони Юрієм Моргуном, Миколою Мамчуром ну і звичайно із св’ящеником отцем Іваном Гунею вони також перебували на Сході з допомогою, а кілька днів згодом ми зустрілись під Дебальцево з тернопільськими автомайданівцями. В другий наш приïзд в батальйон “Тернопіль” ми зустрілись вже і з командиром Володимиром Катруком. Радість фронтових зустрічей важко передати, краще скажу що в батальйоні “Тернопіль” ми скуштували знатного борщу. Потім була загальна фотографія бійці у повному спорядженні (якраз готувались на операційний вихід по боєвому) і комбат дозволив мені зробити кілька кадрів. Вони для мене, як для архівіста-історика особливо цінні.
Дебальцево, скільки раз за останній тиждень перед поïздкою я чув назву цього населеного пункту по телебаченню. Постійні обстріли незважаючи на режим припинення вогню, загиблий старшого віку танкіст Пунда Віктор з Підволочиського району (перед самим відʹïздом я робив фоторепортаж з похорону ), і ось дорога дорога до Дебальцево, розбитий міст на якому інженери поставили військовий проïзд. Перед самим мостом пам’ятна зустріч у одного з бійців блок посту на Покрови було день народження, ми йому привезли подарунок. Саме бійці цього блок посту врятували в одній з попередніх поïздок Василя Конька, більше п’яти кілометрів над його машиною висів у русі російський безпілотник, згодом міг бути артилерійський залп. Тільки хлопці з цього блок посту почали стріляти на бойовий курс літального апарату, він відстав. За імпровізованим столом іменинника, вітаємо бійця із Покровою, і його особистим свʹятковим днем, в тості зачіпаю тему козацтва і Дня слави Украïнськоï зброї, стоячи вшановуєм пам’ять усіх полеглих упродовж віків, і цього року украïнських воїв. Завершуєм здравицею, славноï памяті гетьману Петру Конашевичу-Сагайдачному що з вогнем і мечем шастав в околицях Москви. І ось зосереджено Василь вдивляється в “дорогу життя” до Дебальцево швидкість не менше 140 км/год. це єдиний захист від снайперів, адже “бронежелетів” намаємо ні я ні він, а ця дорога в “бутилкове горло” єдина для логістики наших військ на Дебальцівському виступі. 128-ма окрема гвардійська гірсько-піхотна Туркестансько-Закарпатська двічі Червонопрапорна бригада Сухопутних військ Збройних Сил України , позиціï серйозно обладнані все таки гірські стрілки і в Африці гірські стрілки, зустрів нас Тарас Пастух, а мені двічі приємно, адже він пластун, і я пластун традиційне “СКОБ” і радості немає меж. Одного погляду мені достатньо щоб побачити-Тарас змінився, переді мною серйозний розвідник тільки посмішка пластунсько-тернопільська, а погляд людини яка ходила на бойові виходи в тил противника зосереджено-вдумливий, я такий пригадую у своїх побратимів УНСОвців, а ще у воïнів “афганців “. В розташування його роти ïдемо на БМП, ззаду наш ˮбусˮ, гуркіт двигуна бойовоï машини трохи заважає нам перегукуватись, тому Тарас більше посміхається. Розвідники гірсько-піхотноï, хлопці гостинні і веселі, в них попробували спражньоï козацькоï рибноï юшки, розгрузили наше авто з вантажами допомоги, і назад в дорогу до бази де розташований наш основний склад. Там завдяки мамі Едуарда, пані Ніні і сестрі Олені мали майже домашній затишок який можливий у прифронтовій зоні. На зворотніх рейсах від частин до бази заïзджали на ринки у містечках, де вони вже працюють і купляли нашим бійцям оптом моркву, цибулю. Попадали і в складні ситуаціï, дорожних вказівників на другорядних дорогах майже немає. Один раз виïхали аж в глибинку до якогось інтернату для людей з особливими вадами, далі полем дороги майже не було, зате ідеальна “зеленка” для роботи розвідувально-диверсійних груп противника. Та “чуйка спецназівця” Василя не підвела, ми виïхали на пост наших з того боку звідки “сепарські” позиціï, “полтавчани” ( а блок пост був ïхнім) навіть пресмикнули затвори своïх АКМів, щеб пак зі сторони поля йде машина у ній двоє у військовій формі без знаків розпізнання, в останій момент Василь скомандував мені :-табличка “, і я перевернув наш пропуск “Тернопіль-Слов’янськ” лицевою стороною на лобове скло.
Найважчим був останній рейс на Новотрïцьке і Волноваху, ми вже ïхали вчотирьох Едуард Хатмуллін, Василь Конько, Ліда Сівак, і я, траса на Волноваху (Донецьк-Маріуполь) подекуди проходить в безпосередній близькості від “сепарських” позицій, в місцевості де ми ïхали до земляків “тьоті Ліди” в одній з танкових частин ми вискочили ген-ген у перед. На перехресті з розбитою заправкою вигулькнув камуфльований позашляковик “Тундра” в кузові сошник з крупнокаліберним кулеметом опізнавальних знаків нема, час пізній 21.30 добре що волонтери зі спецназівським минулим, і з честю вийшли з ситуаціï, різко розвернулись і пішли назад… Доïхавши до наших танкістів ледве перевели дух. Знову швидка розгрузка, почався обстріл наших позицій, а нам ще “летіти” до Волновахи там стоïть батальйон “Черкаси”. Командир танкістів не міг повірити що ми привезли теплі бушлати:-Что я должен сделать и где расписаться, дорогие волонтёры если бы не Вы… у людини чуть сльози на очах не стоять. Та Едік комадує по машинах і “волонтерський спецназ” на повній швидкості покидає позиціï танкістів. За блок постом перед Волновахою чуть не вискочили на заміновану ділянку дороги добре що нас вчасно спинили військові, нічого не поробиш “передова” диктує своï умови, Василь Конько розказував мені що в одну з поïздок таки був заïхав на міне поле, але місцевий житель вчасно сказав про це і він заднім ходом по своєму сліду виïхав назад. В батальйоні “Черкаси” розвантажувались вже при світлі бойових ліхтарів, вночі, а ще “пиляти” назад до бази, по територіï де ймовірно можуть бути рзвідгрупи противника. На зворотньому шляху Едуард прекрасно орієнтується він ж місцевий, прибули о третій ночі.
Дорога додому на Тернопіль все одно лежала через Дебальцево і Попасну заïхали попрощатись з земляками, беремо ще з собою назад з зони АТО бійця в коротку відпустку додому. До Харкова, я з ним по черзі сплю в кузові, бо в кабіні ще “тьотя Ліда” з Черкас, ïï підвозимо до півдороги між Києвом і Черкасами. Василь на постах ДПС на запитання:-що везете, жартує “сепара в кузове”, а там я сплю…На пості перед Харковом коротке прощання з нашим бійцем, дарую йому на пам’ять своï тактичні окуляри фірми bolle сотню гривень на дорогу, солдату знадобиться, сам колись молодим служив, і здалека вертався додому. Тому без питань запихаю йому в кишеню. Перед Києвом попрощались з “тотьою Лідою”.
Дома своï турботи, моя дружина Мирослава потрапила в ДТП поки я був на Сході, прооперували ïï в Тернопільській першій міській лікарні. Лікарю Ігорю Салію і усій операційній бригаді мій воєнкорівський респект і повага, а також подяка усьому травматологічному відділенню.
P.S. Зі своïм попутником солдатом, що ми підвозили до Харкова зустрівся в нашій Тернопільській міській лікарні, він з сусідньоï області, його родич теж лежить в травматологіï…
“Бог нас водить, Він наш генерал…”-стара солдатська поговірка, зустріч була несподівана але дуже радісна. А Василь Конько готує машину на новий рейд, 29 жовтня стартує знову. Там за лінією зони АТО справжні украïнські воïни ! Обов’язково ще поïду до них, та трохи згодом, коли дружина поправиться. А таким людям як украïнські волонтери я низько вклоняюсь.
Ігор Крочак, військовий історик (Дебальцево-Попасна-Волноваха-Тернопіль) фото автора.
