Ситуація, яка склалася і продовжує розвиватися в Україні, набирає щораз загрозливіших обрисів. Уже зараз можемо спостерігати перші ознаки фундаментального розколу поміж більшістю представників влади і більшістю загалу суспільства. Усе частіше люди беруть у свої руки встановлення справедливості.
На жаль, оговтавшись після майданного шоку, політикум і чиновництво вкотре взялися за своє. Корупція, договорняки, хабарництво, здирництво, – знову процвітають. І знову «небожителі» українського владно-політичного Олімпу не звертають уваги на суспільство, над яким вони возвишуються.
А в той час у суспільстві зростають радикальні протестні настрої, які загрожують його роздерти на шматки, зробити легкою здобиччю агресивного сусіда, поставити сам народ і будь-яку немосковську форму християнства в Україні на грань фізичного зникнення.
І як це не парадоксально, ця ситуація найбільше загроз несе саме християнам України, і саме немосковські форми християнства в Україні є найбільш загроженими від московитського агресора. Хоча московитська пропаганда малює пропагандистську картину точнісінько навпаки. Християни України мали би активніше включитися у життя власної країни, оскільки саме вони і є найбільш загрожені у цій ситуації. І саме зараз – можливо, як ніколи до цього – Україна потребує реального християнського свідчення в громадському житті, економіці, політиці й обороні.
Сьогодні загрози для українського суспільства загалом і для українського християнства зокрема є багато більші, аніж це хочеться визнавати українському загалу. Напруга в суспільстві зростає. І найприкрішим та найзагрозливішим є те, що влада цього не помічає. Або бачить і нічого не робить. Чи робить, але все навиворіт. Влада показує, що вона так і не навчилася спілкуватися з власним суспільством, чути його, відповідати йому і навіть просто розуміти настрої людей.
За простими, відомими навіть студентам переддипломного студію соціальної (культурної) антропології, соціології, соціальної психології (тобто, наук які займаються вивченням людського суспільства і його поведінки) законами суспільної поведінки людини, суспільство схильне терпіти дуже багато, якщо для цього є відповідна інформаційна передумова. Якщо ж потрібний інформаційний супровід подій відсутній, то суспільство починає радикалізовуватися. А невдалий, недолугий інформаційний супровід, що не враховує специфічних потреб конкретного суспільства, тільки підсилює радикалізацію.
Якщо враховувати, що в умовах інформаційної війни противник старається «збагатити» інформаційне поле своїми інформаційними викидами, то відсутність добре продуманої інформаційної політики влади доволі скоро ставить суспільство в революційну ситуацію, яка обов’язково розв’язується у формі кривавого революційного повстання, а не просто через мирні протести. Оскільки суспільство в такій ситуації відчуває не просто якусь загрозу, а суму екзистенційних загроз індивідуумів та суспільних груп.
На превеликий жаль, українське суспільство на сьогоднішньому етапі впевнено крокує саме до такого кривавого сценарію розвитку подій. А реакції більшості владних функціонерів тільки це пришвидшують. В умовах агресії РФ такий розвиток подій своїм результатом може мати лише крах української державності. І наслідком цього краху може стати окупація з боку РФ більшої частини української території, або й усієї України.
Чи не найголовнішою причиною такого розвитку подій є невиконання новою владою елементарної вимоги справедливості, яка закладена у найглибшу сутність людського єства. Фактично сам Майдан виник після дикунського побиття міліцією студентів на київському майдані Незалежності як радикальна вимога суспільства відновити справедливість. Але навіть ця перша майданна вимога – справедливо покарати винних у побитті студентів – так і залишилась невиконаною. Також ніхто не відповів за розстріл Небесної Сотні. Кров невинних жертв усе ще стукає до сердець народу вимогою справедливо покарати катів, і безпосередніх, і замовників. «Мудрість» українських політиків у компромісному проваджені політики у цьому випадку тільки призводитиме до усе більшого наростання протестних настроїв у суспільстві. Пусті балачки про майбутнє невідворотнє покарання не тільки не заспокоюють суспільство, але й усе більше його дражнять.
Поведінка органів прокуратури, які то відкривають, то закривають кримінальні провадження, які в очах суспільства затягують розслідування резонансних справ, або їх взагалі не розслідують, здатні спровокувати хвилю кривавих самосудів. Суди відпускають резонансних підсудних на волю. Усе це підриває довіру суспільства до здатності теперішньої влади встановити хоч мінімум суспільної справедливості.
До цього додалася ще й вимога покарати відповідальних за трагічний розгром українських силовиків у секторі «Д» та під Іловайськом. Скандальні спроби командування військами перекинути відповідальність то на мобільні телефони, то на добровольчі батальйони, то на буцімто використання московитським військами ядерної зброї, – тільки усе більше неймовірно ятрять суспільну рану через безсмисленість Іловайської трагедії. В очах суспільства командування збройних сил і Міністерство оборони уже є 100%-ми винуватцями трагедії. І те, що Головнокомандувач взявся захищати їх, в очах суспільства не пом’якшило ситуації, а тільки виставило главу держави особисто відповідальним за тисячі безсмислених смертей і каліцтв, за тисячі полонених.
Протиріччя месиджів, які надходять від високопосадовців, сприяє більшій дезорієнтації суспільства та його розколу на «віруючих» урядові або президентові та на «невіруючих». А боротьба політиків та високопосадовців за народну довіру, яка часто-густо ведеться способом дискредитації політичних опонентів, лише цей розкол поглиблює.
Суспільно безвідповідальні заяви деяких військових очільників, спрямовані проти добровольчих батальйонів та волонтерського руху, – це пряма загроза розгортання конфлікту поміж громадянським суспільством і державною машиною.
А в умовах передвиборчої війни всіх проти всіх, усе це може з холодного конфлікту доволі легко перерости в гарячий конфлікт реальної громадянської війни. Доволі тривожними дзвониками для суспільства і політикуму уже стали «сміттєва» люстрація і спроби встановлення нових палаток на Майдані в Києві. А стандартна балаканина пропрезидентського табору та частини проводу військовиків про сяких-таких «диванних бійців і стратегів» вказує лише на те, що у них немає елементарного розуміння того, яку реакцію в суспільстві здатні викликати такого штибу нерозумні мантри.
Окремо у цьому комплексі небезпек стоїть питання УПЦ МП. Попри бажання українського політикуму, українське суспільство не має відповідної зрілості, щоб вирішити це питання. Останні конфлікти громадськості з цією конфесією свідчать про наростання суспільного несприйняття не самого її існування в українському суспільному просторі, а власне антиукраїнської й одночасно проросійської агітації окремих її священнослужителів на місцях. В умовах московитської агресії та українського військового програшу цілком реально, що певні суспільні групи можуть зробити з цієї релігійної організації цапа-відбувайла. І тоді дійсно може виникнути громадянський конфлікт з релігійним забарвленням, як цього прагне московитський режим. Відсутність відповідного реагування спецслужб на вияви антидержавної агітації під покровом релігії може спровокувати серію самосудів, а тим самим – релігійний конфлікт.
Усе це потребує відповідного швидкого реагування на ситуацію, яка усе більше загострюється. І тут потрібні не лише максимальні зусилля у проведенні реформ, без яких і саме існування держави опиниться під загрозою, але й відповідної інформаційної кампанії, яка враховує реальні, а не комусь бажані настрої суспільства.
Замість цього ми чуємо ураган слів і взаємних звинувачень між політикумом, який навіть після Майдану не зрозумів, що його герметична ізольованість від суспільства, його спроби маніпулювання суспільною думкою у теперішньому українському суспільстві викликають тільки спротив і зростання недовіри.
Серйозним зовнішньополітичним програшем світить і відсутність системної державної інформаційної політики, спрямованої на західного реципієнта інформації. Українська держава так і не спромоглася створити хоча б один англомовний телеканал, завданням, якого би було інформування закордонного глядача про реалії українського життя. Створений приватним капіталом такий канал існує, і це – «Ukraine Today». До тепер справа інформування західного загалу про правдивий характер подій в Україні лежить на плечах волонтерів, приватного капіталу та УГКЦ. І все це відбувається без жодної координації. Хоча водночас Московія веде добре продуману, добре злагоджену антиукраїнську пропагандистську кампанію на Заході.
У самій ж Україні, чиє суспільство уже є жертвою московитської інформаційної війни, держава не те що не провадить інформаційної кампанії, а радше, веде антикампанію: сповнені протиріч заяви політиків й чиновників, неправдиве і невчасне інформування суспільства, взаємні звинуваченні поміж політиками проукраїнського політичного табору, дурнуваті звинувачення на адресу так званої «диванної сотні», – усе це виразом повної суспільної безвідповідальності речників і креаторів державної інформаційної політики.
Ситуація, насправді, складається дуже і дуже загрозливо. Оскільки найближчим часом не слід передбачати адекватної інформаційної державної політики, можемо очікувати зріст напруги в українському суспільстві, яка загрожуватиме реальним, а не віртуальним вибухом незадоволення в українському суспільстві. В умовах московитської агресії та економічної кризи будь-яке повстання чи хвиля серйозних протестів здатні просто розвалити державу Україну і викликати окупацію її теренів московитами.
І тільки повністю неадекватна людина може твердити, що московитська окупація не несе прямої загрози українському християнству. Історія і події на окупованих зараз РФ українських теренах вказують тільки на одне: російська окупація українських територій – пряма загроза існуванню будь-яких форм немосковського християнства.
І якщо зараз, коли йдеться про фізичне існування нашого народу, ми, християни, не змінимо цієї ситуації – молитвами, інформаційною боротьбою, громадською активністю, будемо теж відповідальні за власний геноцид, який нам влаштують московити.
о. Орест-Дмитро Вільчинський
