Хід кожної війни визначають бойовий дух, а також забезпечення бійців технікою, зброєю, побутовими речами. Вже цілий рік українська армія фактично тримається на волонтерах, оскільки держава не в змозі, або, що ще гірше, не хоче підтримувати боєздатність Збройних Сил України, зокрема в зоні АТО.
Стверджуємо так, тому що у цьому ми пересвідчилися на власних спостереженнях.
На схід, у зону АТО нас поїхало 19 чоловік, зокрема, ротаційна група Правого сектора, чиї позивні «Сніг», «Капрал», «Блек», «Сас», «Марік», «Батя», «Білка» та волонтерська група у складі: Степан Троян, о. Євген Влох (смт. Микулинці), о. Андрій Козак (с. Заздрість Теребовлянського району), тернополяни Василь Облещук, Євген Філь, Іван Сута, Сергій Ліпянін, Богдан Рокочий, Микола Попович (Космач Івано-Франківської області), Валерій Малькін (Київ), Ярослав Футерко (Бережани), водій Борис Бознаховський (ТзОВ «Бровар»).
Виїхали ми із Микулинців 26 січня, священики благословили нас на добру дорогу і щасливе повернення.
Наша наступна зупинка – база Правого сектора. Тут залишилася боронити Україну група наших бійців. Зустрілися з побратимами – командиром роти «Гатилом», головним командиром ВО «Тризуб» ім. С. Бандери «Летуном», комбатом 5-го батальйону «Чорним». Решта наших бійців залишилася поблизу Маріуполя, де у ратних буднях гартується окрема 8 рота Правого сектора «Аратта».
За рік війни бійці Правого сектора стали визнаними і авторитетними в колі військовослужбовців ЗСУ. Набуваши військового досвіду у запеклих боях, виходячи із них з мінімальними втратами, заслужили велику повагу всього українського народу.
Вже за два дні подорожі ми прибули на передову, де за 3 км розташовані російські війська. Ворога ми бачили через оптичний приціл. З болем споглядали першу лінію оборони – покинутий місцевими жителями Маріуполь, зруйновані обстрілами російських військ оселі. Ніч ми провели у бліндажі серед побратимів. Артобстрілу цього дня не почули, адже неподалік перебувала місія ОБСЄ.
Враження переповнювали нас, насамперед вражав нескорений дух українських бійців, їх переконаність у нашій перемозі і готовність задля цього віддати своє життя.
Вони до півночі спілкувалися з нашими священиками, прагнули виговоритися, поділитись своїми проблемами, розповісти про те, що накипіло на душі. Наші побратими – вояки ЗСУ, Правого сектора – ділилися своїми думками про Іловайський котел, Донецький аеропорт, огріхи у постачанні, озброєнні та про окремих «мудрих», «жертовних» та «високопрофесійних» воєначальників.
Це була велика і щира сповідь, яка, сподіваємось, запам”ятається їм та нам на все життя. Ми прийшли до спільної думки про необхідність запровадження в армії інституту капеланства, адже спільна молитва здатна зцілювати душі, гартувати дух воїнів.
На передову ми їхали не з порожніми руками. Наші священики передали командиру розвідувального взводу грошову допомогу, яку він привселюдно розподілив поміж усіма бійцями. У нас росло переконання, що фронт потребує суттєвої допомоги. Про елементарні побутові умови та гігієну, грошове забезпечення наших захисників має подбати насамперед керівництво ЗСУ.
Маючи певний військовий досвід, ми зауважили нечітке виконання інструкцій щодо перепускного режиму на блокпостах 3-ої, 2-ої та 1-ої лінії пропуску. Це недопустимо, адже відомо, що ближче до зони АТО частіше проявляються вияви сепаратизму серед місцевого населення. Критична точка – це прифронтова смуга. Тут спостерігається вже певна відкрита форма неприязні до присутності українських військ, яка, на жаль, не отримує належної оцінки правоохоронних органів. Тому, на наше переконання, саме тут насамперед має проводитися предметна роз’яснювальна та попереджувальна робота. Слід також якнайшвидше подбати про вибори до органів місцевого самоврядування.
Спостерігалося і те, що подекуди середній командний склад військовиків професійно більш підготовлений, ніж керівний. Були свідками недостатньої підготовки бійців ЗСУ, яких одразу після вишколів направляють у зону АТО. Тому слід посилити теоретичну, а ще більше практичну підготовку, яка має бути максимально наближеною до бойових умов. На жаль, і військово-технічне забезпечення явно недостатнє для виконання завдань на полі бою. Були свідками, коли місцева влада була нездатною забезпечити ефективне керування в населених пунктах, прилеглих до зони АТО. Трапляються подекуди випадки саботажу та корупції.
Як мовиться, зло породжує ще більше зло. Проте, кожна війна має свій початок і свій кінець. Однак, і після її завершення залишаються глибокі рани: загублені людські життя, поранені мирні жителі, зруйновані домівки, екологічна катастрофа. А ще залишаються значні заміновані території, які можуть призвести до нових людських втрат. Тому про вирішення цього комплексу проблем слід подбати вже сьогодні.
Відомо, що нині боєздатність української армії значною мірою тримається на допомозі волонтерськими організаціями та органами місцевого самоврядування. Зокрема, у цій поїздці священики Микулинецького деканату УГКЦ передали нашим воякам одяг, обігрівальні пристрої, тепловізор, генератори, біноклі, продукти харчування та теплий одяг. Хочу назвати й інших благодійників. Церковна місія «Віфлеєм» (Леся Дубілевська) передала продукти харчування, шкарпетки, Наталія Колодій – маскувальні халати, ТОО НСЖУ – книги «Тарас Шевченко у пам’яті поколінь», ТОО Української спілки ветеранів Афганістану – «Підручник бійця територіальної оборони», Микола Письменний – шкарпетки.
Керівник «Бровара» Степан Троян від колективу передав бійцям тепловізори, каски, бронежилети, радіостанції «Оріон», одяг та продукти харчування. Монахи Колодіївського монастиря (Підволочиський район) передали розвідвзводу ЗСУ, яким командує наш земляк «Кеп», – автомобіль УАЗ.
Користуючись нагодою, висловлюю щиру вдячність представникам влади та підприємцям, які допомогли нам у цій поїздці пальним: Іванові Крисаку, Василю Ясиновському, Олегові Боберському, Олегові Фарині, Михайлові Ратушняку, Петрові Ландяку та Олегові Караванському.
На передовій ми стали свідками зворушливої історії. Командир розвідгрупи «Кеп», повернувшись з Іспанії, на війну пішов разом із сином. Обоє вважають своїм обов’язком захищати Батьківщину. «Мене в цій війні, каже він, обурює не стільки агресія Путіна, а бездіяльність та зрадливість наших головнокомандувачів. Зараз вони домовляються з Кремлем, не усвідомлюючи, що чинять лише гірше. Якби ми раніше пішли в активний наступ, а під Іловайськом нас не зрадили деякі наші генерали, ми уже б закінчили війну. Тепер це зробити дуже важко. Та все ж я вдячний долі, бо мені довелось зустріти багато чудових людей, які тепер мені – як сім’я. Мене вразило, як місцеві жителі, ризикуючи життям, вивозили на власних автомобілях поранених бійців із зони бойових дій. Для мене – це найвищий вияв соборності нашої держави».
Поїздка в зону АТО збагатила нас певним досвідом. На наш погляд, сьогодні терміново потрібно вносити зміни до військових статутів. Цим можна уникнути багатьох помилок та зайвих втрат. Недопустимо, скажімо, щоб працівники СБУ проводили перевірку з тим, щоб бійці мали не більше чотирьох магазинів до автомата, а також вилучали військові трофеї.
Переконалися і в тому, що так звана російська гуманітарна допомога – це наслідок безхребетної, а іноді й злочинної політики української влади. І ще одне. Громадська думка вимагає, щоб політики, депутати різних рівнів та їхні повнолітні діти мають, так би мовити, понюхати пороху, побувати на передовій, відчути на власному досвіді умови, в яких живуть і несуть ратну службу справжні захисники України.
Євген Філь, «Афганець».
