З Тернополя – міста, до якого я ставлюся по-сусідському, тобто цілком небайдуже – пишуть, що тамтешні музиканти переклали українською пісню Газманова «Господа офицеры» й тепер щовечора не без успіху виконують її в ресторані «Оскар». До того ж не просто так виконують, а ще й присвячують бійцям АТО. Прочитавши цю новину, я, перш ніж брудно вилаятися, поставив собі суто технічне запитання, як такий ориґінал узагалі можливо перекласти. «Господа офицеры»? Що робити перекладачеві з цим клятим і безнадійним російськомовним анапестом?
Виявляється, все просто, хоч і не зовсім геніально: «Офіцери панове». Втім якщо по-чесному, то не тільки не зовсім геніально, а просто-таки дуже зле. Проте для Тернополя та його оскароносних ресторанів, напевно, цілком зійде. І сходить. Як приказували мої власні «господа офицеры» в Садгірській учебці, «потянет для сельской местности». Так і «Офіцери панове» потягне. А чого ж – головне, що бійцям АТО присвячено. Такий собі раптовий зашкал патріотизму.
Як це назвати? Поневоленим розумом? Але про розум краще ні слова. Тоді як? Стійкою ментальною залежністю? Але як із такою перемогти у боротьбі за її, залежності, протилежність – за незалежність? Як (умовно кажучи) визволити Донбас, не визволивши передусім власної свідомості?
Тобто не тільки тернопільські лабухи вперто намагаються, ще раз умовно кажучи, перекладати Газманова. І хіба не президент Порошенко у котрійсь зі своїх промов назвав усе це нинішнє випробування «Вітчизняною війною»? І хіба не лідер «Правого сектору» назвав його ж «нашою Великою Вітчизняною»?
(Тут принагідно згадаю, як корифей мовознавства професор Олекса Горбач ненавидів це слово – «вітчизняний». «Це ж їхнє “отечественный”, – обурювався він. – Розумієте, що таким робом вони накидають нам цілі блоки свого мислення!»).
Журналісти й активісти, депутати і блоґери, спікери і спічрайтери, в уніформах і по-цивільному. Саме вони своїми висловами формують найважливішу компоненту цієї війни – смислову. Тож який у чорта мінстець підказує їм порівнювати «кіборгів» із «захисниками Брестської фортеці»? Донецьке летовище називати «нашим будинком Павлова»? Останню транспортну артерію, що з’єднувала Дебальцеве з українськими територіями – «дорогой жизни»? І що невдовзі (хай Бог милує) писатимуть про Маріуполь – «наш блокадний Ленінград»? І де виникне «наша Курська дуга»?
Зізнаюся щиро – зауважив. І зауважив я таке: щойно в нас якусь місцину з чимось таким патріотично-радянсько-російським порівняють, як ми її програємо. То, може, обережніше з усіма цими сталінградами-ленінградами й іншими фетишами? Може, в цьому якась недобра закономірність?
У тій війні, «Великій Вітчизняній», скажуть мені на це, українці ж також воювали. І що суттєво – також гинули. І всі її героїчні символи нам, українцям, також належать.
Усе це так, відповім я, дєди такі ваєвалі. Але от чи ті символи (а вони ще й здебільшого пропаґандистські фейки) справді на нашому боці? Чи варто за них досі хапатися? Вистачило ж розуму (чи й інстинкту) відвернутися від георгіївської стрічки, весело обізвавши її колорадською! І перейти на відзначення європейського Дня Миру 8 травня замість сталінського 9-го. І навіть 23 лютого рядові громадяни вже, кажуть, не так активно випивали й закушували, вшановуючи «захисників отечества» по «вітчизняних» офісах.
Звичайно, ми дорослішаємо. У цьому процесі з нами відбувається багато всього. Трапляються помилки, а бувають і злочини. От і польські журналісти у свіжій, ще навіть не виданій, книжці про «до і після» Майдану діляться своїм, м’яко кажучи, здивуванням: начальник Генерального штабу передає їм свою візитівку, а там серед інших даних – його електронна пошта на… rambler.ru
Залишається з усіх сил сподіватися, що товариш генерал насправді електронною поштою не користується. Інакше слід було б знову зацитувати так часто нині цитоване: «Це гірше, ніж злочин, – це помилка».
Юрій Андрухович
