Перша смерть “авторитета”

До цього на Івано-Франківщині вже лунали вибухи та стрілянина, які супроводжувалися випадковими жертвами, але досі в жодному випадку це не призводило до смерті когось із визнаних кримінальних лідерів. Хоча слова «кілер» і «заказ» широко вживали поряд із новоствореними фразеологізмами «вибити борги» та «поставити на щьотчик». Власне, замовлене вбивство було останнім арґументом у тодішніх безконечних суперечках за «бабки», коли розв’язати «непонятки» вже не допомагали ні «тьорки», ні «сходки», ні «стрєлки».

Часи і звичаї

…До початку 1990-х, коли на теренах колишнього Радянського Союзу почався переділ сфер впливу між кримінальними угрупованнями, бандитизму на Галичині офіційно майже не було. Як пояснює колишній слідчий, а нині адвокат Володимир Бандура, на Івано-Франківщині кримінальні справи за статтею Кримінального кодексу «бандитизм» порушували вкрай неохоче, бо востаннє бандитами на Західній Україні радянська влада називала в 1940-1950-ті роки боївки УПА. Тому інформація про появу нових галицьких банд неодмінно асоціювалася б із відродженням національно-визвольного руху. Тож найчастіше злочини, які скоювали озброєні бандити, слідчі кваліфікували як групові розбої.

Але типовою ознакою «хвацьких дев’яностих» були рекетирські бригади, які наживалися за рахунок найперших комерсантів з іще «радянським» підприємницьким стажем. У 1970-1980-х роках таких людей називали “цеховиками”, бо найчастіше вони організовували підпільні цехи з виготовлення якоїсь дефіцитної у той час продукції. Умільці бралися за все, що мало попит: від дешевих робочих рукавиць до дорогих хутряних шуб.

Під час «перестройки», оголошеної Горбачовим 1985 року, більша частина тіньового бізнесу леґалізувалася, створюючи перші кооперативи. І рекетири також почали брати данину з новітніх комерсантів майже офіційно. Кримінальний «дах» («криша») стала обов’язковою умовою ведення вдалого бізнесу. Кмітливіші бізнесмени переймали бандитські звички, щоби протистояти «бєзпредєлу», спілкувалися тим самим сленґом, хизувалися випадковими чи навіть вигаданими відсидками чи судимостями (здебільшого за хуліганство).

Разом із тим, наживши певний капітал, кримінальні лідери почали вкладати гроші в цілком леґальні сфери бізнесу, фігуруючи серед засновників перших приватних фірм в Івано-Франківську.

З такого середовища зрештою викристалізувався образ «нового українця» – напівкримінальника і напівкомерсанта. Усі ці люди дбали про авторитет для себе та про нових бійців для своїх бригад, створюючи напівлегальні гуртки бойових мистецтв чи фінансово підтримуючи цілком офіційні секції боксу, вільної боротьби чи дзюдо.

Оскільки більшість рекетирських бригад формувалась із колишніх спортсменів, то й вигляд тодішнього бригадного бійця був відповідний: спортивні штани, кросівки, шкіряна куртка, наголо вибрита голова і своєрідні жести, так звана «розпальцівка». Образ доповнював золотий ланцюг на шиї та перстень-шайба, який при потребі замінював кастет. «Смокінґами» кримінальних «авторитетів» були малинові анцуґи. Джип “Черокі” особливо вирізняв крутого пацана серед посередніх бандитів, що перебивалися на “вісімках” і “дев’ятках”. Довгими вечорами, які навіть за тодішньої відсутності нічних клубів, бувало, тривали аж до ранку, ці люди збиралися в певних ресторанчиках чи кафе, над якими, за звичай, хтось із компанії тримав «дах».

“Улюбленими місцями відпочинку таких людей в Івано-Франківську були заклади у парковій зоні, – розповідає колишній слідчий Управління боротьби з організованою злочинністю (УБОЗ) Володимир Бандура. – Були знамениті “Доміно”, “Глобус”, “Фаворит”. Там вони сиділи і пили тоннами чай, 8-9 чоловік, пачка “Мальборо” на столі і постійні «тьорки» на різні теми”.

Оскільки тодішні бандитські угруповання не мали чіткої спеціалізації щодо сфери інтересів, а займалися всім, з чого можна було отримати прибуток, нерідко між ними виникали конфлікти. Якщо суперечку не вдавалося вирішити на «сходці авторитетів», призначалися «стрєлки». Улюбленими місцями братви для проведення таких перемов була приміська зона Івано-Франківська: біля села Загвіздя, в напрямку села Побережжя (там, де тепер кафе «Шершень), у Вікторівському лісі, в лісосмузі біля Чернієва.

«У нас під час таких «стрілок» не лилися ріки крові, як це було на Сході України чи десь у Росії, – пригадував Володимир Бандура. – Тоді й зброї серйозної на руках було небагато, переважали дерев’яні битки, ланцюги, обмотані ізоляційною стрічкою, рідко траплявся якийсь пугач чи помпова рушниця. Вогнепальну зброю чи вибухівку застосовували не проти особи, а щоби продемонструвати свою силу. Показовий для Франківська випадок: якось в лісі біля Чернієва для залякування одному чоловікові бандити просто відрізали вухо».

Першим серйозним з’ясуванням стосунків стали вибухи в кафе «Лагуна» на вулиці Набережній. Січневого вечора хтось вкинув туди дві протипіхотні гранати, пролунали постріли, кулі посікли картини на стінах. Жертв не було, але вперше розбори відбувалися безпосередньо у місті. Правоохоронцям було відомо про конфлікт інтересів двох угруповань, який міг призвести до цього інциденту, але зібрати достатньо доказів і довести справу до логічного завершення, встановивши винуватців вибухів у «Лагуні», так і не вдалося.

«Ці люди вважали, що державні органи, зокрема, міліція не повинні втручатися в їхні справи, вони відмовлялися від свідчень, бо здати когось зі свого кола суперечило кодексу їхньої честі, – розповідає колишній слідчий. – На контакт не йшли навіть потерпілі, які часто самі займалися протиправним бізнесом. Хіба з реанімації могло привести когось у міліцію почуття справедливої помсти».

Легендарний Сюся

Одна з «непоняток» з приводу боргів стала причиною загибелі найвідомішого в місті лідера тіньового світу Олега (Аліка) Чорненького, якого знали під смішним і невинним прізвиськом – Сюся. Найманий вбивця смертельно поранив його двома пострілами з пістолета, коли Чорненький вийшов з автомашини на традиційному місці своїх зустрічей з приятелями – на автостоянці біля готелю “Україна” (тепер – готель “Надія”) 14 липня 1995 року о 10 годині ранку.

Убивця, молодий чоловік віком 25-30 років, пройшов через площу i наблизився до своєї жертви. Кiлер стрiляв двiчi з вiдстані кiлькох крокiв. Двоє приятелів Сюсі, які були тоді поруч, навiть не встигли якось вiдреагувати. Убивця безперешкодно пройшов повз готель i зник у парку. Аж тодi братва опам’яталася. А смертельно поранений Сюся, як каже легенда, прорiк свої останнi слова: “Зніміть із мене весь «рижик» (золото – авт.)…”. Очевидно, він переймався тим, що золотi прикраси можуть привласнити якщо не правоохоронцi, то працiвники моргу.

Лікарі намагалися врятувати життя пораненого. Коли стало відомо про необхідність здати кров, зголосилося майже півсотні добровольців. Та, попри все, наступного ранку, не приходячи до тями, Сюся помер у лiкарнi на вулицi Мазепи.

Заупокійну відслужили в церкві в Опришівцях, де народився Олег Чорненький. Кортеж iз кiлькасот машин на певний час паралiзував рух транспорту дорогою на цвинтар. Впродовж кiлькох днiв у жодному з барiв міста не лунала музика: було оголошено неофіційну жалобу.

…А через місяць після вбивства Сюсі на площі перед готелем з’явився великий монумент, який було накрито білим полотном. Однієї ночі двоє підпилих франківців залізли під це покривало, щоб поцікавитися, чиє ж ім’я написане на пам’ятникові. “Я тобі казав, що то – Франко, а ти – Сюся, Сюся”, – дорікав потім один пиячок іншому, коли обидва вилізли з-під покривала. Можливо, це лише вигадана історія, яка виникла через дивовижні збіги у часі та місці, один із багатьох міських анекдотів.

До речі, цей памятник ще довго в народі називали “Звязаний Сюся” (через складені за спиною руки). І це показово, що саме Сюся першим серед франківців став героєм сучасного фольклору.

Алік Чорненький справді був легендарною постаттю. На початку 1990-х з цим кремезним, рудобородим сорокарічним чолов’ягою асоціювали справжню владу, яка існувала у тому таємному житті міста, прояви якого ставали тоді все очевиднішими: уже з’явилися “братки”, “круті” джипи, скрізь поширився гендлярський базарний бізнес, з-за кордону “човники” везли гуманітарку та контрабанду, відкривалися модні кафе та нічні кіоски з екзотичними зарубіжними напоями, паленою горілкою та саморобним шампанським.

У той час суспільного безладу, дикого накопичення первісного капіталу, на тлі абсолютної безпорадності державних органів і недосконалих законів Сюся був уособленням реальної сили, здатної хоч якось контролювати дотримання “порядку”. Присутність Сюсі в Івано-Франківську не тільки остуджувала гарячі голови кримінальних лідерів із сусідніх областей, але й стримувала наїзди київських, донецьких чи вільнюських бандитів. Та все ж не варто, мабуть, ліпити з нього образ новітнього Робін Гуда чи Олекси Довбуша. Бо Сюся був сином свого часу: нерідко жорстокого, кривавого і безжалісного.

«Про Сюсю найкращої думки було багато людей в місті: комусь він допоміг грішми, комусь – дав пораду, – пригадував Володимир Бандура. – В певних колах він завоював авторитет людини справедливої, яка вирішує багато проблем. Але у Сюсі було ще тіньове життя, в якому він стояв на перетині кримінальних інтересів».

Щоби поставити себе так, як Сюся, не досить було самої нахабності, яка межує з «безпрєдєлом». Авторитет треба було завойовувати власною розсудливістю, витримуючи баланс між бандитськими «поняттями» та здоровим глуздом. Цьому мистецтву сам від себе не навчишся, таку науку вивчають за колючим дротом, де бувають надзвичайно загостреними не тільки почуття відповідальності та власної гідності, але й «заточки» та фінські ножі.

У місцях позбавлення волі Сюся провів майже 10 років. Щоправда, усі три його «ходки» на зону були за майже безневинними статтями Кримінального кодексу на кшталт хуліганства й опору працівникам міліції. Такі грішки молодості за наших умов не завадили би Сюсі навіть балотуватися в президенти. Тим паче, що тепер уже й кримінальні справи, порушені проти нього, мабуть, встигли потрухлявіти у судових архівах.

Подія, яка кардинально змінила життя цього чоловіка, сталася майже півстоліття тому, у 1968 році. Сюся щойно закінчив школу і поступив до Одеського морехідного училища. До речі, вже тоді він був Сюсею, отримавши таке прізвисько «у спадок» від молодшого брата, який в підлітковому віці відчутно шепелявив. Тоді його ще називали «Сюся-старший».

Того року, приїхавши з Одеси на канікули, Олег Чорненький пішов на танці у центральний міський парк Шевченка. Там він став учасником бійки, з якої, судячи з того, що хуліганом визнали Сюсю, а потерпілими – інших, вийшов тимчасовим переможцем. Розповідають, що бійка виникла через те, що один з його товаришів, який пішов того року до війська, попросив приглянути за його дівчиною. На танцях до неї хтось чіплявся, і Сюся вступився за честь товариша. На суді та дівчина нібито свідчила, що Чорненький у бійці не винен.

Відбувши 3 роки позбавленя волi за хулiганство, Сюся повернувся у рiдне мiсто. Ще коли він перебував у місцях позбавлення волі, помер його батько. Iз заплямованою тавром «зека» репутацiєю повернутися в морехідку не вдалося. Щоби допомогти матерi утримувати сiм’ю, Алік пiшов працювати ковалем на ремзавод.

Вечорами Сюся та його приятелі збиралися у меморiальному скверi позаду готелю “Україна”: грали карти, пили вино. І саме тодi містом пiшли чутки, що хтось розриває на тому старому кладовищі могили. Оскiльки компанія Сюсі збиралася там досить часто, їх першими й запiдозрили. Якихось конкретних доказiв нiби й не було, але другу судимiсть Сюся заробив.

Утретє у мiсця позбавлення волi Чорненький потрапив взагалі через дурницю. Компанiя хлопцiв, серед яких був i вiн, почала насмiхатися з курсантiв школи мiлiцiї, якi проходили поруч. Почалося з’ясовування стосункiв. Врештi всiх затримав мiлiцейський патруль, а Сюся – уже як рецидивіст – знову потрапив за ґрати…

Пiсля одруження 1975 року Сюся поїхав на заробiтки у Сибір і там з деякою перервою працював до 1988-го. Потiм повернувся до Iвано-Франкiвська. У мiстi, в якому вiн вирiс, серед певних кiл Чорненький уже користувався значним авторитетом.

Його поважали не тільки за те, що вiн багато вiдсидiв. Зрештою, Сюся не був «вором у законi». Але пройшовши добру школу на зоні, він добре себе, як тоді говорили, «поставив». Його авторитет виявлявся у тому, що два угруповання, в яких виникали якiсь «непонятки», замiсть того, щоб набивати «стрєлку» на Об’їзній і з’ясовувати стосунки силою, їхали до Сюсі. Його дружина подавала каву, всi сидiли за столом i годинами розбирали проблему. Потiм у хатi подавали один одному руку i розходилися.

За два роки до загибелі Сюся прийняв пропозицію франківського бізнесмена Анатолія Швадчина очолити службу охорони на речовому ринку в районі “Позитрону”. Це був один із перших випадків, коли нелегальний бандитський “дах” замінив узаконений штат охоронців на чолі з авторитетною персоною. Ринок “Анатоль” тоді вважався одним із найспокійніших в Івано-Франківську: творити «безпредєл» на базарі, яким опікувався сам Сюся, ніхто не наважувався, хоча довкола, ясна річ, крутилася різна шушара: валютники, лохотронники, кишенькові злодії тощо. Кажуть, Сюся так перейнявся відповідальною роботою керівника служби «сек’юріті», що навіть придбав у вуличного продавця книжок декiлька томiв спогадiв Вальтера Шелленберґа «Таємна служба Гiтлера».

Сюся до самої смерті відчував себе спроможним справитися з будь-якою проблемою. І коли підопічний йому директор ринку отримав «пред’яву» від партнерів по бізнесу з однієї із центральних областей України на заборговані гроші, він, сумлінно виконуючи функції охоронця чужих інтересів, взяв на себе ведення переговорів. Дотепер достеменно невідомо, чому для вирішення проблеми не влаштували авторитетну «сходку», а просто найняли вбивцю. Можливо, впевненого у власній правоті Сюсю не змогли переконати жодні інші арґументи. А може, його опонентам не сподобалося затягування часу, адже гроші тоді досить швидко знецінювалися. Існує також версія про те, що цією «непоняткою» скористався один із франківських «безпредєльщиків», відомий під прізвиськом Маріупольський, який хотів зайняти місце Сюсі і буцімто навіть передав пістолет найманому вбивці.

Якийсь час говорили, що франківський «авторитет» загинув внаслідок спланованої операції спецслужб: у 1994-1995 роках відбувся справжній відстріл авторитетів на Західній Україні, і тоді з’явилися чутки про так звану “Білу стрілу” – таємне об’єднання працівників спецслужб із загостреним почуттям справедливості, які вирішили вершити суд там, де цього не може зробити закон.

“Кожен час породжує свої легенди, – каже колишній офіцер УБОЗу Володимир Бандура. – Історії про “Білу стрілу” тоді дуже подобалася обивателю, вихованому на індійських фільмах, якому хотілося вірити в “справедливу помсту”. Але дотепер не можна сказати, чи це була спланована акція спецслужб, чи складно розіграна операція, коли руками самих кримінальних злочинців було знищено непотрібного вже авторитета. А міг бути просто кримінальний дерибан”.

…Безпосереднього виконавця убивства Сюсі зрештою затримали. Навесні 2001 року його привезли до Івано-Франківська і біля готелю “Україна” за присутностi великої кiлькостi спецназiвцiв навіть було проведено вiдтворення обставин злочину. Як повідомляли тоді джерела в правоохоронних органах, кілера затримали у Маріуполі, він належав до злочинної групи, причетної до кiлькох резонансних убивств, скоєних в Українi та за кордоном. Але питання, хто все ж таки замовив Сюсю, залишилося відкритим…

Богдан Скаврон, zbruc.eu

13.07.2015