«Круточола наша доля,
Не вода в ній – кров тече.
Козаку найперше – воля,
Козаку найперше – честь!»
І це доводять не словами, а своїм способом життя сучасні козаки Червонодібровської Січі. Усі вихованці духовного, оздоровчо-спортивного комплексу не з чуток знають, що таке патріотизм, національні цінності і традиції, фізичний гарт, колективна праця та дух побратимства.
Близько п’ятнадцяти років голова федерації фрі-файту в Тернопільській області Валерій Чоботарь разом із однодумцями та ентузіастами на основі археологічних розкопок та історичних документів відтворюють Запорізьку Січ. Для того, аби втілити в життя мрію свого життя – відновити Січ – Валерій Чоботарь віддав під забудову приватну ділянку своєї покійної бабусі неподалік міста Чернівці на околиці села Червона Діброва.
Перша згадка про цю місцевість датується 1497 роком. Тут відбулась битва поляків під керівництвом короля Яна Ольбрахта з військами молдавського господаря Штефана ІІІ Великого, в наслідок якої поляки зазнали поразки. За легендою, після перемоги Штефан Великий наказав запрягти в плуги двадцять тисяч полонених поляків і, на залитій кров’ю території, зорати землю і посадити ліс, який і отримав назву Червона Діброва.
Саме тут у 2003 році Валерій Чоботарь та Валерій Одайський взялись відтворювати Січ, яка отримала назву Червонодібровської.
Територія, на якій розкинулась Червонодібровська Січ, частково огороджена частоколом. А з трьох боків її оточує ліс.
На території табору зведено дерев’яну триверху церкву Покрови Святої Богородиці за старовинною козацькою технологією. Спорудили її за зразком храму, що неподалік Яремче. Бруси привезли із Ворохти. Ікони для церкви малювали ченці одного з монастирів у Хмельницькій області. А два хрести, що встановлені на церковних банях, подарував старенький мешканець Червоної Діброви. Він їх переховував майже 80 років, відколи комуністи закрили місцеву церкву.
Окрім церкви, на території Червонодібровської Січі має бути ще й музейний комплекс: канцелярія, кілька куренів, кузня, бібліотека, дзвіниця та різьбярська майстерня.
Близько 10 років на території Червонодібровської Січі діє літній відпочинково–оздоровчий табір, де проходять козацький вишкіл як хлопці, так і дівчата.
Тут вони пізнають інше життя, де немає комп’ютерних ігор, вулиці, міської метушні та байдужості дорослих.
До роботи у таборі залучені представники федерації фрі–файту, серед яких є чемпіони України, чемпіони Європи та чемпіони Світу: Олександр Долішній (чемпіон Європи, призер Світу, багаторазовий чемпіон України, Майстер спорту міжнародного класу)
Ігор Слюсарчук (заслужений Майстер спорту, дворазовий чемпіон Світу, багаторазовий чемпіон України), Григорій Никифорець (чемпіон Світу, б багаторазовий чемпіон України, володар Кубку України, Майстер спорту), Олена Зінько (чемпіонка Світу з кунг-фу, Майстер спорту міжнародного класу), Ігор Івахнюк (Майстер спорту, володар Кубку України), Володимир Чоботарь, Валерій Одайський, Олександр Шевчук.
Дисципліна, тренування з козацького двобою, екскурси в історію козацтва та розмови про духовність і моральність, — ось засадні принципи життя у таборі.
Вихованці табору, на чолі із тренерами, прокидаються о сьомій ранку, здійснюють пробіжку від 3 до 10 кілометрів, купаються у ставку, моляться, снідають, потім тренуються, обідають, слухають
лекції священика, психолога, тренерів з фрі– файту, вчаться поводитись з козацькою зброєю та стріляти по мішенях з лука, куховарити, зокрема ліпити вареники, і знову тренуються до 18.00. О 19 годині вечеряють, відпочивають, а о 22–й — відбій.
Почесною місією для вихованців – є варта біля таборового вогнища. Цілодобово чергові сумлінно несуть варту: рубають дрова, збирають хмиз у лісі навколо табору – пильнують, аби ватра не згасла ні на мить!
Нині на території Червонодібровської Січі є невеликий цегляний будинок, відкритий навіс, де тренуються і відпочивають мешканці табору, а також наметове містечко, де вихованці і тренери ночують.
Валерій Чоботарь, один із засновників Червонодібровської Січі, каже, що бойові мистецтва, які входять до програми літнього вишколу, найперше вчать дітей віри — в людей, у себе, в добро. Віра — це, наче, стіна. І, якщо забираєш одну цеглину – вона починає руйнуватися. Якщо не віриш у Бога — страждає душа, якщо не віриш у себе — страждають побут, здоров’я, оточуючі. Якщо не віриш у людей — страждає суспільство.
«Люди ламаються тоді, коли втрачають віру» – переконаний Валерій Чоботарь.
Олеся Лемішка, svitovyd.info
