Про Юрія Горайського у Збаражі знають, напевно, усі. Він був активним волонтером після «майданівських» подій, одинадцять місяців пропрацював головою Збаразької районної держадміністрації, відразу після звільнення з посади голови РДА ,не вагаючись, відправився добровольцем на фронт, захищати нашу державу від російського агресора. Сьогодні він балотується у мери Збаража, оскільки знає, як змінити місто на краще не лише на словах, але й на ділі.
‒ Пане Юрію, розкажіть про себе.
‒ Народився я у 1977 році в селі Біла Тернопільського району Тернопільської області. Довший час з батьками проживав в місті Тернополі. Після успішного закінчення Тернопільської фізико-математичної гімназії ім. І. Франка вступив до Академії народного господарства, де отримав вищу економічну освіту. На даний час працюю у сфері сільського господарства.
Я одружився рано, у 18 років. Разом з дружиною Наталею виховуємо двох дочок. Старшій Ярині скоро виповниться 19 років, зараз вона студентка Тернопільського ВУЗу, молодшій Мирославі – 13, учениця ЗОШ № 2 м. Збараж.
‒ Знаю, що ви не стояли осторонь в часи Майдану…
‒ На Майдані я не був. Одразу говорю, аби потім мене за язик не ловили. Я був учасником Майдану 2004 року. Результати мене розчарувавли, тому в цьому Майдані я участі не брав. Включився вже після того, коли безжалісно почали вбивати наших дітей. І після цих кривавих подій в моїй душі і житті все круто помінялось тому ми з однодумцями вирішили створити самооборону міста Збараж. Збаразька «Народна дружина» була дуже активною в цей непростий для України час. Потрібно було комусь брати відповідальність на себе і забезпечувати порядок в районі. В цей час люди путали демократію з анархією, коли нікого не було на дорогах, ні в райвідділі, ми забезпечували порядок і показували, що анархії не буде. За два місяці затримали 70 водіїв, які перебували за кермом в нетверезому стані. Своїми діями ми додали в бюджет більше 200 тисяч гривень. Ми боролись, як уміли і сам Майдан відбувся, щоб нарешті наша держава стала правовою.
‒ Що було найважче у волонтерській роботі?
‒ Збаражчина одна із перших районів в Тернопільській області започаткувала волонтерський рух. Я разом із своїми друзями: Володимиром Голоднюком, Володимиром Балдюком, Олександром Саричевим Русланою Боднар, та іншими побратимами створили штаб «Національного супротиву» і почали дуже кропітку роботу. Звичайно, тільки завдячуючи громаді міста, району, меценатам – нам вдалось зробити дуже багато хороших справ. Я щиро вдячний всім Збаражанам, хто долучився меншою чи більшою мірою для організації різного виду допомоги нашим бійцям. Зібрану допомогу ми з друзями-волонтерами неодноразово довозили на передову нашим землякам. Низько схиляю голову перед нашими героями, які віддали своє життя за наш спокій і мирне небо над нами. Дуже важко згадувати ті події, які не описати словами, коли зі страшними звістками про загибель героїв Андрія Чабана, Сергія Долгіх, Тараса Михальського, я з військовим-комісаром заходив у рідні домівки, до батьків – це страшно! Часом вночі мені сниться і постає жахлива картина, як ми з братом Тараса Михальського Іваном, присвічуючи ліхтариком, з мерзлої землі викопуємо тіло Тараса. Будучи чоловіками, ми не могли стримувати сліз. Ці жахливі кадри я запам’ятав на все життя! Разом із тілом Тараса ми тоді відкопали і привезли на рідну землю, рідним тіла ще двох бійців з Козови і з Підволочиська. Всіх цих герої були віднайдені завдяки аналізів ДНК.
‒ Дай Бог, щоб ніколи більше ми не хоронили наших дітей, наших героїв!
‒ Чому ситуація із вашим головуванням у Збаразькій райдержадміністрації склалася саме так, і що ви встигли зробити для краю за 11 місяців вашої роботи?
‒ За 11 місяців ми з командою однодумців зробили багато. Працював би і далі, якби не треба було звільнити місце друзям Барни. Ці люди навіть не поцікавились, яка ситуація в районі, які проблеми, що зроблено і, що ще планується ще зробити. На цей час, чи не вперше в районі був прийнятий бюджет не тільки, як кажуть на «проїдання», але й на розвиток. Тільки завдяки злагодженій роботі Збаразької районної адміністрації та голови Збаразької районної ради Кондрацького О.М. та депутатського корпусу, нам вдалось досягти багато позитивів. Ми відкрили садочки в с. Залісці, с. Синява, другу групу в с. Бутин, смт. Вишнівець, підготовлені повністю документи для відкриття садочків в с. Колодно, с. Гніздичне. Ми замінили на енергозберігаючі вікна, двері в дошкільних навчальних закладах, школах, медичних закладах, закладах культури. Замінено ряд теплотрас, покрівель дахів, котлів на альтернативні види палива. Відремонтовано ряд доріг: вул. Грушевського в м. Збаражі, дорога у смт. Вишнівець, у с. Бутин. Забезпечено добротними приміщеннями та ремонтами дорослу і дитячу Вишнівецькі бібліотеки. Багато розказувати не буду, але зроблено немало і звичайно ще було багато планів, які я не встиг втілити в реальність. Бачу мої наступники не вважають за потрібне від травня до сьогодні забезпечити теплом дітей ЗОШ № 1, завершити ремонт і ввести в дію Збаразький будинок культури, хоч на ці речі в бюджеті ми передбачили по 1 млн. грн! Це не піар, а звичайна робота голови райдержадміністрації. Найголовніше, що ми зробили – відновили роботу Зарубинецького спиртзаводу, який після 15-річного простою почав свою діяльність, навіть не як спиртзавод, а як завод з переобладнанням на виробництво біоетанолу, біопалива. Добре, що завод працює і має збут, а це надходження в бюджет, робочі місця, стабільна заробітна плата.
‒ Що вас підштовхнуло до рішучого кроку – поїздки в АТО?
‒ Почуття обов’язку. Не зміг я стояти осторонь, коли молоді хлопці на передовій забезпечують спокій і мир для нас, зокрема для мене і моєї сімї. Бог і батьки дали мені здоров’я і я вирішив, що свою родину і свою землю, можу сам боронити від цієї погані. Буквально через тиждень після звільнення мене з посади голови райдержадміністрації, я подався добровольцем на передову. З травня по вересень воював на сході України. Служив у секторі «М» під Маріуполем. Це все, що я можу і хочу про це розповісти. Після наказу припинення війни приїхав додому.
‒ Що для вас посада мера?
‒ Для мене головне – власне виборність цієї посади, тобто чи довіряють люди, чи ні, згідні зі мною, чи не згідні, чи дадуть мандат довіри. Бо це не призначення начальства, і навіть не призначення президента, де можуть відбуватися якісь «підкилимні» ігри. Тут, якщо люди проголосували, значить довірили і тоді я працюю. Треба на місцях працювати і вирішувати всі питання по-господарськи, не чекати на вказівки з верхів і не кивати один на одного. Збараж – моє рідне місто, тут живуть мої діти, мої батьки, друзі, люди – яких я люблю і поважаю. І тому мені не байдуже все, що відбувається в місті, знаю і можу зробити для громади набагато більше. Не признаю піару, люблю конкретну роботу і беру на себе відповідальність. Завжди треба починати з найменшого, так, як і партія «Добрий самарянин» – почалася з маленького села Бутин і виросла до всеукраїнського масштабу. Треба, щоб люди знизу доносили вгору ці зміни і показували – ми зробили, значить, можна так і в усій державі.
‒ Наскільки знаю, ви і досі безпартійний.
‒ Так, я не був і не є членом жодної партії. Більше того – від мене «Добрий самарянин» не вимагає членства в партії, що мене абсолютно влаштовує, тому що все таки я ще не готовий вступати в політичні сили. Стати членом партії – це занадто серйозний крок.
‒ Все ж, чому своїм однодумцем вважаєте партію «Добрий самарянин»?
Це власне та команда, з якою я готовий працювати на 100%. Принаймні зараз. Саме ці люди, коли в Україну прийшла війна, допомагали і допомагають, підпирають своїми плечима там, де це необхідно. Надіюсь, що ми один одного не підведемо.
А «Добрий самарянин» – це та партія, яка є нашою місцевою. Вона народилася у нашому районі. І її очолює порядна, чесна і працьовита людина – Кравець Володимир Васильович. Я надзвичайно поважаю людей, які разом зі мною ідуть на вибори і будуть балотуватись в депутати до міської та районної рад. Серед них – підприємці, виробничники, інтелігенція, тобто люди, які працюють, які живуть на цій землі, живуть з своєї праці, дають роботу людям, платять податки. Це ті люди, які живуть і вболівають проблемами району, міста.
‒ Як ви зараз оцінюєте стан і розвиток міста?
‒ Скажу так: треба менше займатися «показухою», а більше роботою. Місто, яке не має доріг, тротуарів, постійного (а не коли потрібно для реклами) освітлення, каналізації, очисних споруд і сміттєзвалища, ОСББ, подачі якісної води, яка б відповідала ціні – не має майбутнього. Треба спочатку створити місто, а потім його «причепурювати». Пофарбувати два плоти, покосити траву, підмести в посадках – це не робота мера, це робота комунальних служб, які отримують зарплату за рахунок громади.
‒ Мер – це господарник, це лідер і організатор, який несе відповідальність за пророблену і не пророблену роботу, за використання бюджетних коштів перед кожним жителем Збаража, перед громадою міста.
‒ За вирішення яких проблем ви візьметеся першочергово?
‒ Якщо коротко, то дороги, очисні споруди, трубопроводи, сміттєзвалище – це чотири кити, без яких не буде міста.
Якщо дивитися глибше, то є проблеми з ростом тарифів. Кількість людей, які працюють у комунальних підприємствах тільки збільшується, тим паче, що їх в місті аж два – не розумію для чого. І це треба докорінно змінювати. Ми не можемо за людські гроші утримувати людей, які нічого не роблять.
Друга біда: наша річка. У нас по центру міста тече річка, в яку скидаються каналізаційні відходи усього міста. І це проблема. В першу чергу для дітей, для яких, до речі, діючий мер біля цієї стічної канави, в яку наразі перетворилася наша водойма, в парку поставив дитячий майданчик. Тобто обгортка гарна, а цукерка не солодка. А має бути навпаки: цукерка смачна, а над фантиком будемо працювати. Люди самі зроблять вибір.
Третє, що підкосило багатьох – це ставки на землю, і їх потрібно переглянути, адже зараз не час для таких серйозних і занадто різких кроків. Є такі підприємства, які просто, думаю, не витримають цього тиску. Такі зміни вдарили по кишенях громадян, покупців. Адже в собівартості продукції була закладена одна ціна орендної плати, а тепер значно вища. При тому, що долар вже не росте, а ціни чомусь стрибають догори. Це можна змінити, не порушуючи закону. Наприклад, прийнявши на сесії міськради відсоткову ставку.
Наступне – проблема міських перевезень. Я проти підвищення тарифу на проїзд у міському транспорті. Можна надавати підприємству субвенції із міського бюджету, щоб вартість проїзду не так відбивалася на людях. Людина не може заробляти тисячу гривень і тратити з них 500 на проїзд.
Також на території міста є підприємства, які не працюють, і які треба включати в роботу. Так само, як ми зробили з Зарубинецьким заводом, треба зробити з «Калганоф», який стоїть заповнений італійським обладнанням, а власники не можуть між собою домовитися. Значить, треба їм допомогти. До того ж був такий час, що завод давав 30% всього бюджету. А це – субвенції на садочки, на культуру, медицину для району.
‒ Планів багато. Але як ви розцінюєте свої можливості і шанси на виборах?
‒ Якщо не пройдемо, далі будемо контролювати владу, всі її дії. Будемо йти з хлопцями з АТО на сесії і говорити, що не так. Будемо ловити за шкіру, за вуха, якщо хтось попадеться. І нехай тільки хтось попадеться! Тепер точно так не буде, і порушені кримінальні справи ми не дамо тихенько закривати. Будемо самі тримати будь-яку карну справу під контролем. Ми, по-справжньому, будемо приймати активну участь у життєдіяльності міста, району! Бо якщо люди вестимуть себе пасивно, змін не буде ніколи. Займемося громадською роботою, створимо комітет по контролю за роботою міської ради.
‒ Що для Вас найцінніше?
‒ Це, звичайно, моя родина, моя сім’я, їх здоров’я!
‒ Земля на якій я народився і живу, люди, яких я люблю і шаную!
‒ Щирість, чесність, порядність у людських відносинах!
‒ Віра в Бога, яку мені дали батьки!
‒ Мирне небо над нашою ненькою Україною!
Дякую за розмову.
Нехай вам щастить!
Дякую.
