Покупці, як свідчить практика, велика на дешевизну, яка чомусь не викликала в них підозр. Також вірили солодким обіцянкам отримати якнайшвидше готове житло і підписували без оглядки усі потрібні договори, не вникаючи в їхню суть. А потім чухали голови – ні житла тобі, ні грошей. Ба більше – навіть винних не було де шукати.
Цього разу тернополян втягнула у нетрі обіцянок та оманливих пропозицій хмельницька фірма «Набережний квартал». Навчені гірким досвідом попередніх афер, люди мали б уже дмухати на холодне і по сто разів перевіряти, у кого вони будуть розкошелюватися на кровно зароблені. Аж ні. Довіра до невідомої на тернопільському будівельному ринку фірми взяла гору над здоровим глуздом.
У 2014 році навпроти розважального комплексу «Братислава», що на вулиці Степана Будного, 30, стартувало будівництво супердешевого житла – по 4900 гривень за квадратний метр. Потенційних покупців ціна привабила. І не дивно. В той час місцеві будівельники пропонували за «квадрат» від шести з половиною тисяч.
Люди понесли гроші в офіс фірми, який розташовувався у… вагончику. Приємний персонал порозхвалювавши принади свого роботодавця, підсували бажаючим придбати таке дешеве житло, договори, і люди, заколисані цінами та обслуговуванням, ставили підписи всюди, де було потрібно. Аякже – квартири недорогі, автостоянка поруч. Словом, усі вигоди на місці, як же таке можна упустити. Однак уже невдовзі від жар-птиці залишилася тільки курка-гриль.
З’ясувалося, що земля, на якій наймані гуцули поспіхом клали цеглу, зовсім іншого призначення. І міська влада її під забудову не надавала. До автостоянки хмельницькі забудівники мали таке ж відношення, як миша до стодоли. Зрештою, стоянка призначення тільки для фур, і аж ніяк не приватного транспорту потенційних власників гуртожитських квадратів. Так-так, гуртожитських – третина кімнат, як свідчила пояснююча записка для будівельників, була «приміщеннями для тимчасового проживання громадян». Далі сюрпризи тільки починалися.
Об’єм балконів та лоджій включили у загальну площу «житла». Тобто тернополяни платили не за нормальну квартиру, а викладали чималі гроші ще й за засклену будку за вікном. Мало того – будинок зводили з порушенням усіх можливих і неможливих будівельних норм. Ні тобі другого евакуаційного виходу на випадок пожежі, ні тихого відпочинку, адже за вікнами тільки те й чути, що шум машин, розігрів фур і гул від хлібозаводу №2. На тій площі, де стояла «коробка», мали б звести споруду на 120 квартир. Натомість на 0,4613 ара «вліпили» об’єкт на 352 квартири, а з 10 поверхів зробили… 11! Це був будівельний кошмар…
Що найсмішніше – попри відсутність усіх потрібних дозволів дві секції з чотирьох прийняла в експлуатацію Державна архітектурно-будівельна інспекція! І це в той час, коли інформаційний простір Тернополя стояв на вухах, а тернопільські будівельники та архітектори фахово обґрунтовували всі порушення.
Як з’ясувалося згодом, притягнути до відповідальності хмельницьку фірму хтозна чи вдасться. Тернополяни підписували договори на вступ у… житловий кооператив із зовсім іншою назвою. Замовляла роботи і справді хмельницька фірма, а виконував генпідрядник, зареєстрований у якомусь селі під Києвом. У випадку судової тяганини «тягатися» і справді не буде з ким – пайовики на забудівника не зазіхнуть, бо договору з ним не укладали. Зможуть хіба що посудитися із собою як кооперативом.
Тернопільські будівельні компанії вкотре взялися за голови. Після Щепановського тернополяни, навчені гірким досвідом, послабили інтерес до нерухомості. Афера «Будівельника» боляче вдарила по іміджу забудівників. Мовляв, «усі вони однакові». Нині будівельний ринок обласного центру вкотре готується відчути на собі аферу заїжджих. Очільники місцевих компаній вирішили об’єднатися, щоби вплинути на неподобство, яке коїться на Будного, 30. Вісім директорів будівельних організацій підписалися під колективним зверненням до нардепа Ігоря Побера. Він заручився підтримкою інших депутатів Тернопільщини, і разом вони подали депутатські запити до відповідних правоохоронних та контролюючих органів.
Хто з яким результатом прийде до цього «будівельного фінішу» – аферисти чи правоохоронці?
