Масштабні страти більшовицькою владою політичних в’язнів у перші тижні німецько-радянського збройного протистояння справили шокове враження на населення Західної України і стали одним із головних чинників укорінення антирадянських позицій тогочасного та наступних поколінь.
Після цього жаху галичани зустрічали німців з квітами. Важко представити собі, що пережили люди, які злочини творила червона армія, якщо люди кинулися за допомогою до нацистів. Ось так, ніби й часу скільки пройшло але ворог той самий. Історія має особливість повторюватись по спіралі. І тепер, в наш час є діти загиблих героїв і закатованих полонених від рук російського окупанта”,-пише у Фейсбуці Tatyana Dokil
“Унікальне і дуже важке фото, зроблене польським фотографом. Сліпий гуцул з дівчинкою, с. Жаб’є, 1942 рік.
Історія цього фото не менш важка.
Дівчинка є дитиною львівських політв’язнів, яку до гуцулів привезли повстанці. До будинку родини заможної львівської сім’ї вдерлися НКВСівці і пред’явили підозру сім’ї в контрреволюційній діяльності. Під час транспортування в тюрму на Лонцького для допиту дівчинці вдалось втекти. Її батьків жорстоко закатували червоноармійці після відступу зі Львова – зґвалтовану матір депортували до концтабору ГУЛАГу, а батька ув’язнили в тюрмі на Лонцького, де згодом розстріляли разом з тисячею іншими ув’язненими львів’янами.
Дівчинку врятувало лише те, що вона втекла до українських партизанів повстанської армії, які через деякий час знайшли їй прихисток в домі старої родини гуцулів далеко в горах. Де вона й залишилась.
Самі наймасовіші розстріли львів’ян органами НКВС політичних в’язнів у тюрмах Львова та Золочева відбувалися перед приходом у місто німецьких військ, протягом кінця червня — початку липня 1941 року.
23 червня 1941р. нарком державної безпеки Всеволод Меркулов видав наказ № 2445/М, в якому йшлося про терміновий облік усіх в’язнів у тюрмах та розподіл на тих, що підлягають депортації в концтабори ГУЛАГу, і тих, кого необхідно розстріляти.
Того ж дня вийшов наказ начальника тюремного управління НКВС УРСР капітана державної безпеки Філіппова, який зобов’язував “евакуювати” політв’язнів. Згідно з «Планом евакуації», депортації з Львівської області до Сибіру підлягало 5 тисяч заарештованих. Для цього виділялося 204 вагони, які, згідно з нормами, могли вмістити 6 800 в’язнів. Проте евакуювали лише 1 822 арештанта.
До 28 червня у Львівській області було розстріляно 4 140 в’язнів. До 3 602 людей, що залишились у тюрмах Львова після “евакуації” додалися нові заарештовані, яких називали причетними до ОУН, шпигунами, диверсантами.
Спочатку вбивали за звичайним НКВСівським способом — пострілом у потилицю у спецкамері. Проте фронт швидко наближався і людей почали розстрілювати масово — навіть без формального допиту, з автоматичної зброї у камерах підвалів через дверцята для передачі їжі. В останні дні — кидали до камер гранати.
Спочатку тіла вбитих вивозили вантажівками та ховали у спецмісцях. Але перед самим приходом німців чекісти, поспішаючи, ховали вбитих у подвір’ях та підвалах тюрем.
Згодом німці примусили євреїв розкопати тіла жертв більшовицького терору і вони стали матеріалом для нацистської пропаганди.
Знищення евакуйованих в’язнів продовжувалися в центрально-східних областях України — у пересильних тюрмах Умані, Києва та Харкова (див. Харківська трагедія).
Одне з масових знищень заарештованих відбулося на Тернопільщині. Воно дістало назву Заліщицької трагедії. Тоді з обох боків зруйнованого залізничного моста через Дністер пригнали 14 вагонів із в’язнями, в кожному з яких знаходилося від 50 до 70 українців. Вагони облили пальним, підпалили та скинули у ріку. Ніхто із в’язнів не вижив. Радянська пропаганда приписала всі ці злочини нацистам.
Загалом у перші тижні війни в тюрмах Західної України було страчено близько 22 тисяч осіб.
Масштабні страти більшовицькою владою політичних в’язнів у перші тижні німецько-радянського збройного протистояння справили шокове враження на населення Західної України і стали одним із головних чинників укорінення антирадянських позицій тогочасного та наступних поколінь.
Після цього жаху галичани зустрічали німців з квітами. Важко представити собі, що пережили люди, які злочини творила червона армія, якщо люди кинулися за допомогою до нацистів. Ось так, ніби й часу скільки пройшло але ворог той самий. Історія має особливість повторюватись по спіралі. І тепер, в наш час є діти загиблих героїв і закатованих полонених від рук російського окупанта”,- розповідає Сергій Кондратенко
