Неймовірно зворушлива історія подружньої пари з Донбасу, яка перейшла на українську. Такі люди надають наснаги і віри в майбутнє України. Сподіваємося і Вам історія надасть наснаги
Я з Краматорська, моя дружина Інна- з Маріуполя, чверть сторіччя ми розмовляли російською. До цього звикли наші батьки, наші колеги, наші друзі, сусіди – всі. Ми самі до цього звикли. Це і є одна з головних перепон для того, щоб почати говорити українською: ми боїмося не виправдати очікування нашого оточення, боїмося осуду, боїмося втратити друзів. Тут потрібна сміливість. Жартома я кажу, що саме мова диктує такі правила: хоче, щоб українською розмовляли тільки сміливі та вільні.
Немає нічого такого, що не стало б легким через звичку. І я так само, спочатку робив безліч помилок, роблю їх і тепер, але одразу сказав собі, що я не здамся і повністю перейду на українську. Чому? Українці як ніколи в історії хочуть змін у країні, але частина з нас готова перекласти всю відповідальність на інших: нехай політики зміняться, а я подивлюсь з боку. Думаю, це одна з форм ледачості. Якщо я сам не готовий до змін, то яке моральне право маю вимагати змін від інших?
Країна – це мільйони людей і якщо ми прагнемо змін, то маємо бути готові змінюватися самі. Кожен, хто прагне реформ і просить владу думати про народ, має кожного дня себе питати «Чи думаю я про добробут інших більше, ніж про власний?», «Чи я сам цілком чесний?», «Чи я дію на благо країни, культури, мови?» Думаю, що Україна зміниться не завдяки писаним законам, а тільки тоді коли мільйони людей дадуть схвальні відповіді на ці питання.
Павло Вишебаба
Інна Вишебаба
