Тепер надіюся з допомогою небайдужих людей почнемо роботу з установки і відновлення!!!”.
Як нам вдалося дізнатись від автора посту Андрія Бойчука, місцевий ставок пересихає. Така прикрість нині по всій області і на Борщівщині зокрема. Місцеві мешканці на дні ставка знайшли межовий стовп. Місцеві активісти вирішили його відновити. Необхідно приблизно 1500 гривень. Сподіваються, що вистачить своїх сил, проте від матеріальної, концептуальної, теоретичної допомоги, в тім числі історичної довідки, не відмовляються. Контактувати з паном Андрієм можна за телефоном 097-10-10-549
Дистанційний стовп — це дорожній знак, який показував відстань в одиницях виміру між найближчими населеними пунктами. Інколи відстань зазначалась в годинах. Користувались ним для розрахунку часу доставки поштової кореспонденції.
З довідки російськомовної вікіпедії йдеться, що “первые современные дистанционные столбы были установлены в Саксонии (ныне Германия) в 1695 году. С 1721 года там под руководством Адама Фридриха Цюрнера проводились землемерные работы и возводились столбы из камня. По почтовым трактам были сооружены ¼-мильные, ½-мильные, 1-мильные столбы и дистанционные столбы в форме обелисков. Первой дорогой, на которой были установлены такие дорожные знаки, стал почтовый тракт Дрезден — Лейпциг[1].
После перехода на метрическую систему мер и сооружения километровых столбов в 1870 году, многие дистанционные столбы были уничтожены. Уцелевшие до наших дней на территории Германии столбы охраняются государством как исторические памятники[1].
В Российской империи почтовые дороги, получившие с XVIII века название почтовых трактов, подлежали измерению в верстах, для чего на них ставились верстовые столбы[3]. Согласно Толковому словарю живого великорусского языка Владимира Даля, дорога «большая, почтовая, с верстовыми столбами» называлась в России «столбовой»[4].
З довідки Вікіпедії можна довідатись, що село Озеряни на Борщівщині фактично ніколи не було під москалями (три місяці окупації під час першої Світої війни) і тому знайдений “межовий стовп” не має російського походження.
У вікіпедії йдеться, що село Озеряни Борщівського району відоме від 12 ст. 1494 зруйноване внаслідок нападу татар. 1565 року село згадується як транзитний пункт на соляному шляху з Покуття на Поділля. Власником Озерян на той час був Леонард Ольшовський. Назва поселення, ймовірно, походить від карстових озер, яких в цьому печерному краї багато (на тереторії села близько 30-ти). Ці бездонні озерця не замерзають навіть у найсильніші морози.
У XVII–XVIII століттях Озеряни належали польському королю. З 1717 року в містечку на зимових квартирах перебувала хоругва вояків-латників.
У 1765 році Озеряни належали Северину Жевуському (1743–1811) — польному коронному гетьману.
За даними Польського словника географічного, в 1765 році містечко державив Вацлав Пйотр Жевуський — польний гетьман коронний,[2] батько Северина.
Відомо, що його маєток щорічно приносив 9452 польських злотих чистого прибутку. С. Жевуський запросив до Озерян торгівців різних національностей, дозволивши їм вільно селитися у місті. Почали будувати заїжджі доми, розвиватися торгівля, будівництво.
Після першого поділу Польщі у 1772 році Озеряни перейшли до Австрії. Через рік Жевуські викупили містечко у австрійського Уряду. В другій половині XIX століття Жевуські продали маєток в Озерянах гетьману та канцлеру великому литовському Леонові Сапєзі (1803–1878), сину Адама Сапєги, власника Більче-Золотого.
Про долю замку за часів Сапєгів нічого невідомо, але ця родина залишила після себе в Озерянах величний костел, які на сьогодні є найпривабливішою пам’яткою села. До початку XIX століття римо-католицька парафія в Озерянах належала до Кам’янецької дієцезії (до парафії у Борщові), після чого перейшла у підпорядкування Львівської архідієцезії. У 1854 році Озеряни виокремилися у самостійну парафію, яка належала до Язловецького деканату. У 1875 році власник села Л. Л. Сапєга збудував у Озерянах величний неоготичний костел, який було освячено під титулом Св. Анни. У 1885 році парафія в Озерянах нараховувала понад 2 тисячі прихожан. З 1889 році костелом опікувалися отці-місіонери, які облаштували при храмі монастир.
А от що пишуть москалі про свої “верстовые столбы”.
Древнерусская мера длины «верста» впервые упоминается в документах XV в. Путевая верста тогда немногим превышала километр (1067 м). Первые верстовые столбы, отмечающие расстояния между городами, появились вдоль важнейших дорог России в XVI в., которые стала называться столбовыми. Примерно в то же время родилась загадка: «Нем и глух, а счет знает» (верстовой столб).
В 1667 г. при строительстве загородной резиденции царя Алексея Михайловича в Коломенском по дороге от Калужской заставы до нового дворца через каждую версту были врыты в землю двухсаженные (около 4 м высотой) каменные, облицованные разноцветным мрамором столбы, увенчанные орлами. Смотреть на них, как на диковинку, сбегались все окрестные жители. Очень скоро среди москвичей пошло гулять выражение «коломенская верста», ставшее вскоре употребительным по всей России.
Повсеместное распространение верстовых столбов началось со времен Петра I, повелевшего своим указом «ставить верстовые столбы крашеные и подписанные цифрами». В течение XVIII в. деревянные верстовые столбы появились на всех основных дорогах Российской империи. Как гласит один анекдот того времени, за такой столб в степи однажды задел задремавший в повозке хохол и остался недоволен такой диковиной: «Вот кляти москали, верстов на дороге понаставили, проихати не можно…».
22 сентября 1764 г. в царствование Екатерины II было принято решение о сооружении на всех главных дорогах России каменных верстовых столбов по единому образцу. Их возводили в стиле барокко, венчал это довольно высокое, около 10 м высотой, сооружение флюгер в виде коня. На каждой версте почтовых дорог велено было также посадить по 20 деревьев. В 1774 г. первые верстовые столбы из гранита и мрамора появились вдоль Царскосельской дороги от границы Санкт-Петербурга (которая в XVIII в. проходила по Фонтанке) до Царского Села. Верстовые столбы изготавливались в строительных мастерских Исаакиевского собора. На первом и последнем верстовых столбах были установлены солнечные часы.
Однако изготовление и установка каменных верстовых столбов обходилась казне слишком дорого, и в 1817 г. император Александре I подписал указ, предписывающий установку деревянных верстовых столбов с наклонными черно-белыми полосами обеспечивающие лучшую их видимость. В том же указе говорилось: «При въезде в каждое селение иметь (по примеру заведенных в Малороссии) столб с доской, показывающей, как селение сие называется, кому принадлежит и какое имеет число душ». Появились те самые верстовые столбы, о которых Пушкин писал в своем известном стихотворении «Зимняя дорога»: «Ни огня, ни черной хаты,/ Глушь и снег навстречу мне,/ Только версты полосаты/ Попадаются одне».
Вестовые столбы просуществовали до 1918 г. Большевики ломали их как символы самодержавия, поскольку почти на всех сверху был установлен двуглавый орел. Ныне по всей стране их сохранились считанные единицы. Например, в Москве, близ Рогожской Заставы, можно увидеть своеобразный памятник версте – каменный столб с надписью: «От Москвы 2 версты».
