Запрошаме Вас, дроґы лемки, на кермиш!

Такими словами поміж себе лемки запрошують гостей на різні гостини, а в даному випадку – на ХVІІ Всеукраїнський фестиваль Лемківської культури «Дзвони Лемківщини», який проходив 6-7 серпня 2016 року у м. Монастириськ та в урочищі Бичова, що за 3км від райцентру. Це місце у мальовничій діброві так і назвали – Лемківське село, воно являється етнографічним музеєм під відкритим небом. Музей утворений у 1990 році за ініціативи місцевого лемківського священика о. Анатолія Дуди, а організаторами-засновниками виступили Михайло Тиханський(нині він директор музею), Стефанія Гурей, Михайло Громосяк, Орест Гойняк та інші. З того часу саме тут щорічно проходять лемківські фестивалі.
Цього року лемківське свято зібрало за дві доби(субота – неділя) до 30 тисяч відвідувачів із всіх куточків України, а також Польщі, Словенії, навіть з далекої Австралії прибув священик отець-мітрат Зенон, а також владика Бучацької єпархії Димитрій, отець Мирон з Польщі, о. Василь з Франківська, о. Петро з Києва, о. Анатолій Дуда-Квасняк – душпастир лемків України, місцеві священики о. Ігор, о. Володимир, о. Руслан, отець-диякон Ростислав.
У музейному комплексі відображений майже весь самобутній лемківський етнос, експозиції розміщені за тематичним принципом у 8 залах та 6 будиночках. Починається все з лемківського передпокою із мапою Лемківщини, грамотами, інформаційними стендами та макетом лемківського обійстя. Фактично даний музей є єдиним на Україні, де зібрано найбільшу збірку пам’яток історії, мистецтва та побуту лемків-переселенців. Якщо ж звернутися до історичних витоків лемків, то так виходить, що вони були довгий час природно ізольованими, можливо це й дало змогу їм створити унікальну, багату та цікаву духовну культуру, зберегти до сьогодні свої звичаї та традиції. В інших залах та будиночках показані старовинні ікони ХІХ – ХХ століть, церковна вишивка, фотографії видатних діячів церкви, макети церков (автор Орест Гойняк), прихожани яких були переселені в м. Монастириська і Монастириський район, скульптура Пресвятої Богородиці (гіпс), подарована сім’єю Ждиняків, експонуються старовинні молитовники, предмети культового призначення, макети мурованого дев’ятибанного храму святих апостолів Петра і Павла(1872р) села Криниці, фотографії лемківських храмів, картини сучасних художників. Далі йде лемківська світлиця, парадна кімната лемківської хижі, призначена для прийому гостей, де розміщувалися кращі меблі: шафи, куфри, комоди, психи (дзеркало), креденц, дерев’яне різьблене ліжко, скрині з сімейними реліквіями. Стіни прикрашали ікони та вишивки.
В окремому залі зібрано предмети побуту лемків. На стінах – репродукції картин відомого лемківського художника Никифора (Епіфанія Дровняка) та авторські копії циклу гравюр «Лемківський іконостас» Василя Мадзеляна, присвячений історії та культурі лемків. Тут представлені архівні матеріали (документи, листи, фотографії), наукова та художня література, лемківські періодичні видання.
У відвідувачів викликають захоплення експозиції лемківського одягу, взуття. До середини ХІХ ст. лемки виготовляли одяг виключно з полотна (конічного, льняного) та сукна домашнього виробу. Одяг та взуття шили самі. У другій половині ХІХ ст. народні тканини поступово замінила фабрична продукція, хоч форма одягу зберегла народні традиції.
Жіночий одяг – це спідні сорочки, спідниці (кабати), фартушки (запаски), камізельки (лайбики), корсети (горсети), кожушки, хустки (казьмирки, баранкова) та взуття – керпці, черевики (руминки), а чоловічий – сорочка (кошеля), літні штани (сподні), камізелька (лейбик), сердак, гунька та взуття – керпці, чоботи (скірні)
Доповнює експозицію колекція ляльок в національному одязі, виготовлена Іреною Омельченко-Криницькою. Також тут є вироби з лози, музичні інструменти, жіночі сумочки.
В критому стелажі – колекція старовинних та сучасних грошей, жіночі прикраси, саморобні гаманці, чоловічі бритви та інші.
У ткацькій кімнаті зібрані знаряддя обробки вовни, льону, коноплі: ткацький верстат. Прядки, кужелі, веретена, мотовила,чесальниці, зразки пряжі та домотканого полотна, показані інструменти і предмети домашнього побуту: колекція старовинних годинників, столярні, слюсарні, сільськогосподарське знаряддя.
Лемкині були і є великими майстринями. Особливо потрібно відмітити виготовлення вишиванок. Вони починали вишивати із дитячих років, так і вишивають до сьогодення, бережуть мамину науку про вишивку як красу промислів, душі лемківського народу. В експонованих рушниках, сорочках, плахтах, церковних фанах, обрусах в фелонах виразно відчутні традиції вишиваного мистецтва.
Все ж усього тут не почислити, що представлено в музеї, це потрібно бачити на власні очі.
Саме на фестивалі у Монастириську лемки мають змогу раз в рік зустрітися, згадати минуле, поділитися сьогоденням та планами на майбутнє. В кожній області України проживає нині якась частка лемків, так і в Тернопільській.
Спогадами про свою долю переселення поділився теребовлянець Михайло Мадараш 1935 року народження. Він походить із багатодітної родини лемків-хліборобів, які трудилися та жили у одному з сіл Краківського воєводства у Польщі. І жили, за словами пана Михайла непогано, мали достатньо моргів поля, вирощували зернові, тримали худобу, свині та птицю, дотримувалися звичаїв та традицій свого народу. Але поза своїм обійстям лемки почувалися зле, поляки всіляко принижували їх, знущалися над ними, все це привело до виселення лемків-українців у 1946 році. Пан Михайло розповідає: «Тоді нам польська влада виділила три підводи, от, що на них помістилося, те й було нашим, все решта залишилося. З хати насильно виганяли польські вояки, викидали речі, добре, хоч деяку худобу вдалося забрати. Посадили всіх нас у ешелон з товарняків разом з худобою, отак і дібралися ми до с. Джурин, що біля Білобожниці. Біля нього у чистім полі під небом ми просиділи майже місяць, коли харчі та вода закінчилися, йшли просити та побиратися у навколишні села та хутори. Батько ж подався до Бучача й там знайшов якесь напівзруйноване житло, в підвалі якого ми прожили біля трьох років, пам’ятаю вода текла по стінах, а взимку замерзала, було дуже холодно. У Бучачі ми жили до 1960 року, так-сяк зробивши ремонт будівлі, а потім я оженився в Теребовлі. Радянська влада була ще гірша за польську, наприклад, постійно вимагали-вибивали податки. Не раз до мене, хлопчака ще, приходив представник радянської влади, такий собі дядько на прізвище Козак, витягував мене з печі та бив, питаючи де батьки заховали кошти. Та все те в минулому і тепер ми на нашому фестивалі згадуємо те, приємно спілкуємося про сьогодення та майбутнє наших дітей, онуків.»
Згадала свою нелегку дитячу долю переселенки і теребовлянка Ольга Коломий 1934 року народження, уродженка польського села Вороблик Королівський, що був у Краківському воєводстві. Її, сестру та маму висилали тоді, коли тата забрали служити наприкінці 1945 року й він нічого не знав про долю своєї сім’ї. Коли ж повернувся до рідного села, його повідомили, що родину пересилили до Львівської області, у м. Красне. Чоловік поїхав шукати рідню, та там вже її не застав, подався у слід за ними до Теребовлі. «Наше село, – розповідає пані Ольга, – виселили повністю, хоч жилося нам добре, бо майже всі у селі були лемками-українцями, були у нас і школа українська, і церква така ж. Через те, що наш тато був в армії, мама добилася критого вагона, тож нам вдалося багато чого вивезти, в тому числі й худобу. Але на станції поляки перед нашим ешелоном вночі підпалили цистерну з пальним, багатьом це зашкодило, коштувало життя. Наші люди самотужки руками потім відтягнули ту згорілу цистерну, розчистивши таким чином шлях далі, у невідомість і чужину. Тато таки нас знайшов, ми мешкали у с. Дарахів. Я пам’ятаю, що вибігла тоді на вулицю й горлала на всю округу «Наш татко знайшовся!!!» А ще я пам’ятаю, що в той час на мене казали жартома «дуже мудра». Це було через те, що я тричі вступала до 1 класу, перший раз у Польщі, потім у Дарахові й на кінець у Теребовлі. Вступати то вступала, а закінчити перших два рази так і не вдалося через вимушено-примусові мандри. Я декілька разів за останні роки бувала в Польщі, у селі, де народилася, та поляки поставилися до мене непривітно і я більше туди не хочу, та й родина наша вся на Тернопіллі. От велика радість для мене і для всіх нас, лемків, оцей фестиваль, я буваю на ньому маже щороку, зустрічаюся з родиною із Бережан, Чорткова та знайомими зі всієї України. Мені тут дуже до вподоби, дякую засновникам Лемківського села та організаторам свят.»
Дійсно цей фестиваль вдався на славу, всі гості(ними вважаються прибулі та запрошені не лемки), учасники, власне господарі свята – лемки задоволені святом, його організацією, духовними надбаннями, порядком та особливою атмосферою, коли єднаються душі, коли люди всі брати і сестри, коли хочеться співати і танцювати, коли вільно можна говорити із земляками зі всієї України на своїй рідній мові, та коли хочеться від усього того… обійняти Земну кулю… Що ж, давайте коротко простежимо, що ж діялося на цьому черговому лемківському фестивалі дві доби. У Монастирську та Лемківському селі першого дня можна було оглянути експозиції музею лемківської культури та побуту, відкриття виставки малюнків Никифора, разом пройтися вулицями міста у ході з покладанням квітів та запалюванням свічок до пам’ятника Т. Шевченку, Пам’ятного знаку депортації, фігури Покрови Пресвятої Богородиці. Також оглянути містечко народних лемківських промислів з районів області, творів художників-аматорів, попасти на презентацію лемківських книжок. В обідню пору всі присутні прийняли участь у відкритті фестивалю, коли підіймалися прапор України та прапор Всеукраїнського товариства «Лемківщина», а єпископ Бучацький Дмитрій(Григорак) із когортою священнослужителів благословляв свято та всіх лемків.
Після обіду на сцені посеред гаю відбувалися запальні виступи професійних на аматорських колективів та окремих виконавців і глядачі неодноразово викликали артистів на біс. Коли ж спекотній день почав поступово переходити у сутінки, посеред Ватряного поля запалили Головну лемківську ватру й навколо неї не вщухали танці до самісінького ранку.
Наступного ранку о 10.00 біля каплички поводилася Служба Божа до Року Божого Милосердя з участю усіх священнослужителів. В кінці неї священики виступали з проповідями, а о Мирон з Польщі ще й дарував визначним лемкам Тернопілля й визначним людям краю ікони, книги, а декому й просто цукерки. Далі продовжувався концерт доки не прийшов час урочистого закриття фестивалю о 17.00.
На фестиваль прибули й теребовлянські лемки на чолі із головою Теребовлянської районної організації Всеукраїнського товариства “Лемківщина” Галиною Людвіковською. Вона розповіла про вклад теребовлянських лемків у даний фестиваль: «Наша організація привезла на виставки фестивалю багато експонатів та іншого. Наприклад, тут було представлено вишиванки столітньої давнини, а Анізія Штельма із с. Вербівці передала давній образ у дубовій рамі. Цей образ привезли на Теребовлянщину ще батьки Анізії з Лемківщини під час свого переселення. Згодом наша районна організація планує в Теребовлі теж обладнати лемківську світлицю, вже й деякі експонати для цього є, їх ми демонстрували на фестивалі. Це 6 лемківських образів моїх бабці і прабабці, також депортованих в ті чорні роки для всіх лемків. А також 2 вишитих лемківських жіночих костюми, один дитячий, обруси, рушники, серветки. Було представлено дещо із продукції Микулинецьких пивзаводу та хлібзаводу. Невід’ємною частиною лемківського фестивалю була лемківська кухня. Гості фестивалю не зводили очей із запашних лемківських страв, а саме: пирогів на парі, плесканки, гречаного штруделя, капусти з яглами. А запах домашнього хліба, спеченого в п’єцу, повернув усіх лемків у дитинство. Пригоститись лемківськими стравами, гості мали змогу дякуючи господиням із с. Боричівка Любові Данилюк, Марії Ожзі та Любові Кріль. Ну, а артистів наших представляли квартет Теребовлянського вищого училища культури «Обертон», де музичним керівником вже багато років є досвідчений викладач Микола Мечник, вони виконували як українські, так і лемківські пісні. Із смт. Микулинці виступили народний лемківський фольклорний гурт «Барвінок», художній керівник якого Михайло Дичко; дитячий ансамбль «Духовне зернятко»(художній керівник Олександра Жирук) із солістами Анастасією Жирук, Марією Фесій і Софією Лишак (семирічна наймолодша учасниця фестивалю, вона виступала у власноруч виготовленому бабусею лемківському національному костюмі).
Вдалося зустрітися і з нинішнім директором музейного комплексу під відкритим небом та старостою фестивалю водночас паном Михайлом Тиханським, він розповів про своє дітище наступне: «Ми все тут починали самотужки, як то кажуть, місилися в болоті. Бо перші 6 років фестивалі проходили в буквальному смислі у болоті. Та місцева лемківська громада не падала духом, ми збирали кошти і посеред себе, допомагали нам земляки та родини з країн Європи, всього світу, а також шукали спонсорів, меценатів тощо. Починали з доріг, площадки, яку нині люди називають Ватряним полем, встановлення сцени, підведення електрики та водопроводу(до речі, є вже у нас дві гілки його), санвузлів та багато іншого. В ті часи багато люду не вірили у наш задум і сміялися особисто з мене, говорили «…глупий лемко в лісі будує виходки(туалети)…» Та віра, настирливість, кропітка праця все здолали й нині у нас все більш-менш обладнано, облаштовано. Недавно мене обрали директором цього музею, а раніше я був головою районного лемківського товариства. До того всього – у музеї є 800 експонатів із моєї власної колекції. З кожним роком людей на фестивалі прибуває все більше і більше, тому ми постійно розширюємося, добудовуємо потрібне, збагачуємося експонатами і все це заради наших лемків, щоб вини були дружні, згуртовані і впевнені у завтрашньому дні.»
Неможливо тут не згадати й особливого лемка-українця, який проживає у Польщі, але вже 17 років їздить на лемківські фестивалі у Монастириськ. Це священик ГКЦ о. Мирон Михайлишин із польського міста Балигород , він знає багато іноземних мов, є професором, доктором теологічних наук. Відразу можна було зрозуміти – це дуже розумна, ввічлива й комунікабельна людина, говорив він багато, наприклад, висловлював турботу про зволікання щодо об’єднання церков в Україні. Окремо спинився із словами шани та подяки покійному теребовлянцю, режисеру ТВУК, Анатолію Нечаю, який за життя зробив багато добрих справ і однією з них була постановка п’єси «Земля, розіп’ята на хресті» про трагедію Лемківщини. Отець Мирон з паном Анатолієм фактично разом створювали дану реліквію, а допомагала їм у тому ще теребовлянка пані Марія Куліковська. П’єса пройшлася по багатьох польських містах і селах й закінчила свій поступ у Балигороді.
Про сам фестиваль він висловився так: «Нинішнє свято є ще одним засобом для об’єднання лемків, але все ж Монастириськ не є столицею всієї Лемківщини, як тут дехто пропагує, це просто місце зустрічі, приємне і Богоугодне місце, а столиця лемків все ж у Криниці(ґміна Криниця-Здруй, Малопольського воєводства), тобто на праісторичній батьківщині усіх лемків.»

Віктор АвЕркієв