Майже кожному великому історичному потрясінню у Європі передувала втома. Втома від сумління. З особливою жорстокістю це правило увиразнилося в ХХ столітті. Ця трагічна закономірність відбирає право мовчати тепер, коли невпевненість знову запанувала в Європі.
Навколо оптимістичних перспектив Європейського Союзу зійшлися хмари економічних труднощів і соціальної тривоги. На дорогах з’явилися сотні тисяч біженців з інших земель. Вибух терору підірвав спокій досі найбезпечніших місць. Колективні проблеми стали для багатьох дратівливим подразником.
Втома від безупинного потоку загроз була очікуваною. Проте й сама вона стала небезпекою: втома викликає моральне збайдужіння, в стані якого легко піти на компроміси з правдою. Саме тому Європою шириться політичний популізм з його простими відповідями на складні запитання. Саме так посилюється ксенофобія і шовінізм як захист від чужинців. Саме так зростає бажання сховатися від проблем, уникнути додаткової відповідальності, замкнутися у власній втомі. Це називається самоізоляцією.
Розгорнута Росією війна проти України, окупація Криму, збройне втручання на Донбасі, десятки тисяч жертв, півтора мільйона внутрішніх біженців належать саме до тих проблем, від яких європейський обиватель хоче сховатися за власною втомою. Щоденні російські диверсії, провокації і шантаж перестали вражати частину європейського політикуму. Вони вже звикли до цієї війни. Рутина притупляє емпатію. Байдужість урівнює жертву та агресора.
Але війна Росії проти України триває. Агресія продовжується.
Одночасно в Україні відбувається драматична боротьба нового зі старим – і ця боротьба не гарантує блискавичної перемоги, бо її миттєво не сталося в жодній європейській державі. Люди гинуть щодня, а війна йде повільно, вона виснажує. Саме тому втома Європи – це найбільший союзник агресора, який зі зброєю в руках порушує цивілізований світоустрій.
«Втомитися від України» і закрити очі на злочини Росії в Україні та повернутися до звичайного ведення справ з Кремлем виглядає гидко правдоподібним рішенням. Але це страхітливий самообман. Життя в Європі змінилося. Однією із головних причин є відновлення зовнішньої агресії на цінності, сенс і спосіб європейського життя. Жодна спроба сховатися у власній оселі не поверне колишнього спокою.
У час, коли Об’єднана Європа все таки намагається віднайти точку опори, цим зверненням ми, представники різних держав, закликаємо європейських політиків та громадськість знайти інтелектуальні і моральні сили, щоб не допустити так званої «втоми від України» і спокуси умиротворення російського агресора. Ця недуга означатиме лиш одне – втому від самих себе, власних цінностей, самої ідеї братньої Європи.
Закликаємо всіх мислячих людей нашого спільного європейського простору виявити солідарність і знайти мужність, щоб виступити супроти викликів самоізоляції, ксенофобії та популізму, які здатні розтерзати Європу.
Єдиним орієнтиром, який може вберегти Європу від помилок чи малодушності, є етичний вибір, а отже, дотримання цінностей, які власне й сформували європейську цивілізацію. Такий етичний вибір повинен передбачати перевагу вартостей свободи і верховенства права над аморальними компромісами «реальної політики», перевагу колективної солідарності і взаємної підтримки всупереч самоізоляції, перевагу ідей побудови Об’єднаної Європи над локальними союзами інтересів та амбіцій.
«Втома від України» – це метафора. Вона також стосується ставлення до всієї іншої Європи, яка, попри географічну близькість, залишається ментально нерозпізнаною для короткозорого Заходу. Багато залежить від самих держав цього регіону – від підзвітності та ефективності їхніх влад та зрілості суспільств. Але Європі треба докласти зусиль для розпізнання цих «забутих» народів.
Етичний вибір повинен передбачати включення України у ментальну карту Європи. Така інклюзивність стосується й Грузії, Молдови та, зрештою, й всіх держав Східної Європи, чия присутність в рамках Європейського Союзу повинна раз і назавжди стати буквальним політичним і духовним фактом.
Європа не може сховатися від самої себе.
Найдужче Європі треба остерігатися втоми від сумління, втоми від самої себе.
Не біймося майбутнього. Творімо його разом.
15 вересня 2016 року
Звернення підписали:
Вітаутас Ландсбергіс, перший Глава відновленої Литовської Республіки
Валдас Адамкус, Президент Литовської Республіки (1998-2003, 2004-2009)
Александр Кваснєвський, Президент Республіки Польща (1995-2005)
Альгірдас Саударгас, Міністр закордонних справ Литовської Республіки (1990-1992, 1996-2000)
Пятрас Вайтєкунас, Міністр закордонних справ Литовської Республіки (2006-2008)
Аудронюс Ажубаліс, Міністр закордонних справ Литовської Республіки (2010-2012)
Антанас Валіоніс, Міністр закордонних справ Литовської Республіки (2000-2001)
Сер Малкольм Рифкінд, Міністр закордонних справ (1995-1997) і Міністр оборони (1992-1995) Великої Британії
Уффе Еллеман-Єнсен, Міністр закордонних справ Королівства Данії (1982-1993)
Юрі Луйк, Міністр закордонних справ (1994-1995) і Міністр оборони (1999-2002) Естонії
Йон Бальдвін Ганнібальссон, Міністр закордонних справ Ісландії (1988-1995)
Карел Шварценберг, Міністр закордонних справ Чеської Республіки (2007-2009, 2010-2013)
Адам Міхнік, засновник і головний редактор «Газети Виборчої»
В’ячеслав Брюховецький, почесний президент Національного університету “Києво-Могилянська академія”, учасник Ініціативної групи «Першого грудня»
Богдан Гаврилишин, член Римського клубу, один із засновників Всесвітнього економічного форуму в Давосі, учасник Ініціативної групи «Першого грудня»
Кардинал Любомир Гузар, Верховний Архієпископ-емерит Української греко-католицької церкви, учасник Ініціативної групи «Першого грудня»
Іван Дзюба, колишній дисидент, літературознавець, академік Національної академії наук України, учасник Ініціативної групи «Першого грудня»
Євген Захаров, колишній дисидент, правозахисник, учасник Ініціативної групи «Першого грудня»
Мирослав Маринович, колишній дисидент, філософ, правозахисник, віце-ректор Українського католицького університету, учасник Ініціативної групи «Першого грудня»
Володимир Панченко, літературознавець, учасник Ініціативної групи «Першого грудня»
Мирослав Попович, філософ, директор Інститут філософії імені Григорія Сковороди, академік Національної академії наук України, учасник Ініціативної групи «Першого грудня»
Вадим Скуратівський, філософ, культуролог, учасник Ініціативної групи «Першого грудня»
Юрій Щербак, письменник, Надзвичайний і Повноважний Посол України, учасник Ініціативної групи «Першого грудня»
Ігор Юхновський, керівник Народної Ради у парламенті України (1990-1994), академік Національної академії наук України, учасник Ініціативної групи «Першого грудня»
Іван Васюник, Віце-прем’єр-міністр України (2007-2010), керівник секретаріату Ініціативної групи «Першого грудня»
Данило Лубківський, заступник Міністра закордонних справ України (2014)
Володимир В’ятрович, історик, керівник Українського інституту національної пам’яті
Йосиф Зісельс, колишній дисидент, керівник Асоціації єврейських організацій та громад України
Володимир Огризко, Міністр закордонних справ України (2007-2009)
Юрій Макаров, журналіст, письменник
Олена Стяжкіна, історик, літератор, член Українського Пен-Центру
Оксана Забужко, письменниця
Аудріус Сяурусевічус, генеральний директор Литовського національного радіо і телемовлення
Рамунас Богданас, колишній радник першого глави Литовської Республіки Вітаутаса Ландсбергіса
