Мені говорили-” Не їдь в Україну”. Так мені відповів журналіст з Англії, з яким мене доля звела на передовій- у Донецькій області, коли я запитав його, що він знав про нашу державу до приїзду сюди. Після цих слів, стало якось образливо за себе, за свій народ. Він побачивши моє незадоволення, почав розказувати, що думають про нас в сіті
– Міша, ти не зважай на мої слова, але про Україну у світі справді мало інформації, Кличка і Шевченка, не достатньо, щоб про вас говорили. Навіть тепер, коли іде війна, більшість громадян Європи і Старого Світу вважають, що це олігархи ділять владу, дуже мало знають, що на вас напала Росія. І в цьому винне керівництво країни. Адже вся інформація про Україну, доходить до пересічних європейців дуже вибірково. Місцеві засоби інформації, пишучи про вас, користуються послугами російських спецкореспондентів, а ті перебуваючи в фальшивому оточенні, відповідно передають фальшиву інформацію. Ваші телевізійні канали не представлені в Європі, хоча, про що ми говоримо? В Марїнці, Авдіївці, працюють сепаратистські канали- Оплот, Новоросія і місцеве населення зомбується російською пропагандою, хоча ця частина земель знаходиться під контролем української армії і мало б бути навпаки. Весь світ знає про корумпованість вашої влади, про її продажність, вашу країну порівнюють з африканськими країнами третього світу. Я в Україні уже рік і маю змогу все бачити своїми очима. За час перебування тут, я відвідав Львів, Київ, Схід України і зрозумів, які місцеві жителі хороші. На перший погляд здається, що люди холодні, жорстокі та познайомившись з ними, відчуваєш їхню внутрішню теплоту, доброту. Та знову ж таки- неприємно вражає контраст між бідними і багатими. Їдеш столицею, бачиш дорогі магазини, дорогі автомобілі, вартістю десятків тисяч доларів і розумієш, що тут нічим не гірше, ніж в Лондоні, Амстердамі. Проте заїжджаєш в якесь село і дивує жалюгідність, бідність: люди напівголодні, злі, не живуть, а виживають. Води в домі не має, газу не має, вбиральня на дворі в бур’янах..бррр. Так не має бути в цивілізованій державі, про яку говорить ваш президент, прем’єр, депутати. У нас теж є бідність, жебраки, тільки вони отримують допомогу від держави, яка в десятки разів вища, ніж у вас місячна зарплатня”.
Джек, так звуть журналіста, говорив про все, а у мене перед очима спливали картинки українських реалій: розбитті дороги, брудні, замусолені села, “хрущовки” з жіночим плачем і п’яними матами, кругова порука родини, мається на увазі, якщо в тебе родич десь при владі, вважай, що ти витягнув щасливий лотерейний квиток. У нас як все робиться: обійняв посаду, працюю для себе, потім для родини, для знайомих і трішки для простого народу.
Пишучи ці рядки, мені згадалась історія, яка сталась в Америці. Українці заробітчани на своєму автомобілі прибули до родичів у гості, останні були громадянами США, проте їхні батьки вихідці з України. Зустрілись вони, випили добряче за нашою традицією, а вечором уже почали збиратись до дому. Господарі запропонували викликати водія по виклику або заночувати в них, оскільки всі прибулі знаходились в нетверезому стані та наші співвітчизники, сказали, що ще в змозі водити машину і не послухали – поїхали .На пів дорозі до помешкання, їх зупинила поліція, яка отримала сигнал про п’яних порушників. Як потім виявилось, наших громадян здали їхні ж родичі. Коли останнім дорікнули, мовляв, як так можна в Україні ми б так не поступили, натуралізовані американці відповіли нашим:” В цьому ваша проблема, кумівство заважає вам жити, ви не можете розвиватись. Ви п’яні, сідаєте за кермо, не дай Боже, стаєте учасником ДТП, як нам бути, що нам робити? На жаль ваш радянський менталітет, не дає вам осягнути істину”.
Я не знаю, спілкуються родичі тепер чи ні, але ось наглядний приклад, як потрібно жити, щоб не існувати , а процвітати і не має нічого складного, потрібно просто дотримуватись закону.
Ось в таких роздумах і розмовах, пройшов день. Спати я ліг швидко, тому що з ранку, потрібно було їхати в Марїнку. Зібравши продукти нашим хлопцям і дещо з теплого одягу:я, англійський журналіст Джек, американський фотокореспондент Пітер і два бійці Правого Сектору вирушаємо на позиції. Проїжджаємо Селідово, Курахово – всюди розбитті дороги, багато пустих хат- військова реальність. Багато людей на узбіччі продають овочі, фрукти, щоб добавити, хоч якусь копійчину до свого невеликого бюджету. В’їхавши в місто, думаємо, як нам краще заїхати на позицію, адже деякі вулиці прострілюються снайпером і автоматниками. Надіваємо бронежилети, каски, військові бачачи нашу обережність насміхаються з нас, та нічого: “Береженого Бог береже”. Джек з американським другом Пітером- ідуть розмовляти з бійцями- легіонерами, які приїхали з Італії, Голландії, я ж іду до своїх. Бійці батальйону “Донбас”, роблять нову позицію, укріпляють бліндажі, хлопці з Правого Сектору, недалеко від них – несуть бойову вахту.
– Журналіст, напиши там, щоб усі знали, що сепаратисти відкривають вогонь по нас з очерету — бійці показують мені місця, звідки ведеться стрільба – тільки перед тим, як підійти, вони курять коноплю, а уже потім, набравшись сміливості луплять, ідіоти не розуміють, що вітер швидший за все і видає їх повністю.
– Захарченко, скоро має укласти договір з Колумбією на доставку кокаїну в Донецьк, оскільки сепаратисти відмовляються воювати за марихуану, кажуть, що уже не вставляє- продовжують травити байки “донбасівці”.
Я на деяку мить забув, що знаходжусь за 200 метрів від терористів, забув, що війна, так весело і гарно було. До нас підійшли Джек, Пітер, друзі Бандера і Піца, хтось з наших почав переводити сказане хлопцями з “Донбасу”, регіт залунав на цілу вулицю. Раптом під’їхав автомобіль з нього вийшов бородатий дядько і почав кричати, що ми є чудовою мішенню для сепаратистів, адже одна міна в нашу сторону і двадцять чоловік мертві. Ми миттю розійшлись, зрозумівши, що можемо накликати біду на воїнів і на себе. Дальше наш шлях проліг на інший кінець Марїнки, де теж стояли “правосєки” і добровольці з батальйону ОУН. Коли ми під’їжджали до них, нам на зустріч вийшли колоритні оунівці: громадяни Грузії- “Грузин” і “Тбілісі”, зустріч була теплою і щирою. Господарі позицій розказали нам про нічні бої, як часто доводиться відбиватись гранатами, так близько сепаратисти підходять до них, пожалілись, що їм заборонено відкривати вогонь у відповідь. Ми стояли мовчки і слухали, які злощасні реалії української війни. Наші хлопці, сидячи в окопах, будинках, бліндажах, чекають, коли до них прилетить міна, яка покалічить або уб’є. Ще трішки поговоривши, ми поїхали на третю позицію і поспіли саме вчасно: хлопці приготували суп і заварили чай. Не буду говорити, яка смачна їжа на війні, проте передам слова англійця, які він сказав мені, після обіду:” Міша, ето єсть лучший їда, что я кушал, дякую Врайт( правому-англ.) сектору, дякую войнам України”. Мені було дуже приємно слухати такі слова від людини, яка приїхала написати правду про війну і відкрити очі європейцям, світові на нашу країну. Вечором ми покинули Марїнку. А наступного ранку, наші закордоні гості, покинули Донбас. На прощання, Джек мені сказав: “Ви велика країна, у вас найкращі люди, я ж побажаю тобі і усім вам, щоб ваша влада повернулась до вас обличчям і серцем, щоб швидше закінчилась війна, тому що ви заслужили бути щасливими”. Хлопці поїхали, проте Джек можливо навіть не підозрював, що на здійснення його бажання, наш народ чекає уже віками, на бажання- бути щасливими.
Михайло Ухман
