Фільм “Гніздо горлиці” транслювали не у кінопалаці, а в кінотетарі “Сінемасіті” на вимогу прокатчика, щоб була витримала легальна процедура в очах цивілізованого кінопрокату та в інтересах творців картини. У 2014 році планувалось, що бюджет фільму складатиме 16 мільйонів гривень. Скільки реально витратили після гривневої кризи Гонтарєвої -автори фільму не кажуть. Але скільки б не витратили, в очах пересічного українця фільм зроблений якісно у всіх компонентах: грі акторів, операторській роботі, сценарії, світлі, та звуку тощо. Принаймні, повна зала у тернопільському кінотеатрі скупала в оваціях режисера Тараса Ткаченка та виконавицю головної ролі Римму Зюбіну. Глядачі хвалили фільм. Це можна послухати у відеозаписі внизу цієї замітки. І дійсно, для пересічних українців це якісний кінопродукт, який зачіпає за живе тему заробітчанства.
Розпочато зйомки фільму ще в «такому далекому» 2012 році. За ці кілька років Україна пройшла прискорений процес перевтілення суспільства з безпорадності через відчай, кров, випробування та здобула такі необхідні риси як рішучість, нескореність, національну притомність, надію на зміни.
Фільм «Гніздо горлиці» одразу нагадав ту приреченість – 2012, яку ми вже переросли. Переросли, ставши молодими, загартованими, рішучими, вмотивованими. І сьогодні у залі ніхто не заплакав, хоча клубок у горлі підкотив на кілька годин.
За великим рахунком фільм описує три жіночі долі – Дарини, Мирослави та Галини. І всі три глибоко нещасливі. Як не намагається режисер вирулити сюжет на позитив, створюючи недомовки в сценарії, результат все-таки залишається ну дуже важким.
Дарина, завагітнівши від італійця, продає його майбутню дитину та їх майбутнє щастя за кілька тисяч рожевих у.о., повертається до чоловіка, якого не любить, за допомогою собачої відданості та жалю намагається повернути «про людське око» сімейну ідилію.
Свою покірність та приреченість насаджує доньці Мирославі, переконуючи її кинути навчання, повернутись до рідної облупленої хати в глухому селі, вийти заміж за некоханого чоловіка та створити ще одну постановочну сімейну ідилію.
Третя доля – Галини. Вона, мабуть, найбільше викличе осуду в пересічного глядача. Галина не хоче розриватись між двома світами. Вона обирає простіше життя, залишившись з італійцем забезпеченою «матроною», надсилаючи гроші чоловіку, який успішно тринькає їх та відверто зневажає і свою жінку, і всі жінок – заробітчанок.
Ось такі «життєві будні» не залишають надії на можливість більш щасливішої долі для сучасних жінок-заробітчанок, але створює ще одну можливість для того, щоб деякі «щирі» українці ткнули вкотре пальцем в жінку, що поїхала на заробітки, і назвали її такими загальновідомими словами.
Для чого нам таке кіно? Може досить цієї приреченості?
Кінокритики вважають фільм найкращим, адже він завоював нагороду одеського кінофестивалю, роман переміг в «Коронації слова». З цією думкою важко не погодитись. Фільм дійсно знятий майстерно і важко не помітити професійність операторів, вдалий підбір акторів, велику режисерську роботу. Проте, за своєю атмосферою та післясмаком залишає по собі лише «клубок у горлі».
Перша частина фільму особливо реалістична, проте морально важка. Друга – намагається відірватися від життя. У другій частині різко змінились характери героїв. Це зроблено для “позитивної” кінцівки. Народу подали хеппі-енд, але якщо вдуматись, що стоїть за цією ретушшю… Кожнак жінка-заробітчанка побачить себе. Але кожна феміністка бунтуватиме проти такого стереотипного подання дійсності.
Марічка Сеник, Андрій Стрілець (коми і відео)
