Сьогодні у Тернополі відбувся концерт львівського гурту “Піккардійська Терція”. З перших нот формація запалила зал і протримала аж до п’ятого виходу на біс.
Піккардійці самі були приємно здивовані, коли всі їхні пісні зал підтримував не лише оплесками, але й активно підспівував. На радощах від такої взаємодії співаки жартували, відривались у хореографічних мініатюрах та уявних музичних інструментах. Звісно, концерт не обійшовся без хіта “Старенький трамвай”. Була “Гей, пливе кача”, яку зал зустрів стоячи…
Наприкінці концерту Андрій Капраль запросив присутніх на їхній 25-річний ювілей, який піккардійці будуть святкувати восени 2017 року. Гурт обіцяє приїхати, як завжди, наприкінці року знову до Тернополя.
У відеозаписах можна переглянути яскраві моменти із виступів секстету.
А для любителів історії пропонує матеріал інтернет-газети “Про все” за 20 грудня 2010 року
Це вже стало доброю традицією – саме в Тернополі львівська вокальна формація «Піккардійська терція» закриває свій гастрольно-концертний рік. 2010-ий винятком не став. Тож минулої неділі переповнений публікою зал «Березолю» знову, як і щороку, разом з Володимиром Якимцем, Андрієм Капралем, Славком Нудиком, Богданом Богачем, Андрієм Шавалою та Романом Турянином, котрі були на сцені, виспівував добре відомі «Старенький трамвай» та інші суперпопулярні пісні піккардійців.
Після півторагодинного живого концерту дехто із шанувальників закидав піккардійцям, мовляв, загордилися, лише одну річ на біс виконали. Але чи замислювалися ті критики, чого вартує відспівати акапельно цілу програму? Хай і разом із залом – а його підтримка завжди дуже важлива.
Переглядаючи матеріали на офіційному сайті «Терції», помітила, що піккардійці наголошують на своєму львівському корінні. Тільки один з учасників колективу – Роман Турянин – із Закарпаття. Втім, тернополяни теж мають «свою людину» в співочій формації: її незмінний менеджер родом із Ягільниці Чортківського району. Про його малу батьківщину і улюблену роботу – в розмові з Романом Климовським.
– Справді, я народився в Ягільниці, але прожив там недовго. Мені було два з половиною роки, коли наша сім’я переїхала до Львова. Втім, усі можливі канікули – від найкоротших до літніх – я проводив на малій вітцівщині. Страшенно любив свого діда. Саме він навчив мене, міського хлопця, вправно господарювати: косити, сушити сіно, збирати солому, запрягати коней, їздити на ровері. А головне – слідкувати за порядком. Там, де порався мій дід, завжди було чисто, кожен інструмент мав відведене місце. Навіть худоба жила за точним до хвилини графіком. Ця навичка впорядковувати довкола себе простір не раз ставала мені в нагоді. А от бабця завжди шкодувала свого внука: то частувала якимось смаколиком, то давала довше поспати після безсонної нічки, проведеної в місцевому клубі на танцях.
Зі своїми тодішніми друзями часто вибиралися в ліс: порибалити на тамтешньому ставку, а тоді кликали дівчат на власноруч зварену знамениту юшку. Єдиний, кого боявся у селі, це був наш вівчур – сильний та з могутнім голосом. Раду із ним міг дати лише дід. Усі інші, як і я, обходили його десятими дорогами. Родичі саме за його гавкотом визначали, коли я повертався на світанку додому.
На жаль, уже більше десяти років немає серед живих ні діда, ні баби. Утім, кілька разів на рік навідуюся в рідні краї, щоби попоратися на цвинтарі та поринути в дитячі спогади.
– А чи приїжджали ви разом з «Терцією» в Чортківський район?
– Піккардійці мали концерт у Чорткові. Це був благодійний виступ, зібрані кошти з якого спрямували на зведення патріаршого собору УГКЦ у Києві.
– Романе, розкажіть, хто ви за освітою і як сталося, що стільки років працюєте з вокальною формацією, позбавляючи творчих людей організаційних турбот.
– Закінчував Львівську політехніку, за фахом – інженер-технолог. Із хлопцями познайомився, коли вони лише торувати шлях на велику сцену, а я вже працював із гуртом «Мертвий півень» та в культурно-мистецькому центрі «Дзига» у Львові. Із піккардійцями ми зустрілися на відбіркових турах фестивалю «Червона рута» в Донецьку. Тоді й уперше їх почув. І коли постало питання, хто ж завершуватиме гала-концерт фестивалю, я під свою відповідальність порекомендував «Піккардійську терцію». Вони тоді стали лауреатами в усіх можливих жанрах.
Водночас на перших парламентських виборах 1994-го «Дзига» проводила концерти «Свобода вибору» в Києві, Донецьку і Львові. Ми, як організатори, потребували новий, цікавий і абсолютно нестандартний колектив. На той момент «Піккардійська терція» була відкриттям року. Згодом почали співпрацювати. Учасники «Мертвого півня» потроху розбігалися: Місько Барбара поїхав до Харкова, Ромко Чайка – до Києва. А я залишився у Львові разом із піккардійцями.
– «Терція» чи не щороку концертує в Тернополі й завжди – у грудні. Чому вибираєте саме цей час?
– Ми радо приїжджаємо в гості до вашого міста. Там нас зустрічає багато шанувальників і особистих друзів, з якими ми разом навчалися у Львові.
– Котрий із виступів тут вам особливо запам’ятався?
– Були в наших мандрах до Тернополя й екстремальні випадки. Десь у 90-х роках, коли ще навіть не було мобільних телефонів, «Піккардійська терція» мала співати передноворічний концерт. Погода була такою ж, як теперішня: сніг, мороз, завірюха, ожеледиця. Машина із дорогущою звуковою апаратурою їхала зі Львова. У «Березолі» мала бути ще опівдні, щоб хлопці встигли розспіватися. Але о 16-ій не було навіть її сліду. Уявіть: люди вже починають сходитися до зали, а ми по цілому Тернополю лише шукаємо різноманітні апарати та примочки.
Уже згодом у Львові довідалися, що наша вантажівка з’їхала в кювет, а коли її витягнули, ми в Тернополі вже співали на біс. Власне того дня я ледь не заробив інфаркт, а хлопці мали всі шанси співати навіть без мікрофонів. Зате яке було відчуття радості, що ми таки це зробили. Тоді ми зрозуміли: Тернопіль – це місто, де збуваються мрії. Головне – треба цього дуже захотіти.
