А в рідному селі не заслужив навіть маленької згадки про себе?..
Верниволя з хутора Надії
Хутір Надія розкинувся за селом Харалуг Корецького району Рівненщини. Саме в цих краях, коли почалася радянсько-німецька війна, молодь утворила потужну підпільну групу Організації українських націоналістів. Входив до неї і Микола Курчик. Спершу займалися пропагандистською роботою, а в 1942-му почала формуватися УПА. Штаб «УПА-Північ» дислокувався саме на харалузьких хуторах. Миколу Курчика відправили на вишкіл, і на Старий Новий рік, 14 січня 1943-го, він приймав присягу на вірність Україні. Обрав собі псевдо Верниволя. Мав тоді хлопець лише 19 літ.
Під час служби доля особисто звела його з легендарним Бульбою-Боровцем (двоюрідний брат Миколи був у нього сотенним). За рік націоналісти змушені перейти у підпілля. Миколі виготовили фальшиві документи, згідно з якими він «помолодшав» на чотири роки. У той час по селах проводилися облави – «стрибки» вишукували тих, хто ухилися від призову до Радянської армії. Не раз перевіряли документи і в Миколи. Завжди обходилося, адже папери в нього були якісні. Та одного разу серед «стрибків» виявився однокласник Курчика. Оглянувши документи, вдоволено вигукнув: «А я знаю, що ти не з 28-го, а з 24-го року…» І юнака схопили чекісти.
Катували юнака, вибиваючи зізнання, що служив в УПА, у тюрмах Рівного та Львова. Але так нічого й не довели. А коли скінчилася Друга світова війна, то західняків звезли під Київ, у Білу Церкву, де оголосили, що їм «пробачають» і таки призивають до лав армії.
Микола чудово розумів: про те, що він був в УПА, його кати рано чи пізно дізнаються. Тож разом з товаришем підкупив у штабі писаря – і «виписав» собі «путівку» на службу подалі від України.
У камері Степана Бандери
Так опинився у Берліні. У той час німецька столиця була розділена на сектори, в яких стояли радянські, американські, англійські війська (колишніх союзників). Курчик разом з двома друзями з Тернополя вирішує перейти в «американську» зону окупації й попросити політичного притулку. Проте «свої» відреагували оперативно: по радіо оголосили, що троє солдатів жорстоко побили офіцера й дезертирували. Назрівав міжнародний скандал, і США відмовили…
Через кілька годин перебіжчиків забрав радянський конвой. Військовий трибунал, «тройка», тривав кілька хвилин і виніс вирок: «Вища міра покарання – розстріл». Але життя Миколі Курчику врятувало те, що у Радянському Союзі тимчасово відмінили смертну кару. Тож його на чверть століття відправили до концтаборів. «А прожив я тоді на світі лише 25 літ і ще не усвідомлював, що наступні 25 доведеться провести у неволі…» – згадував пізніше Микола Якович.
Перший концтабір, в який потрапив, був Заксенхаузен. Непокірний західняк опинився у камері, де свого часу німці тримали Степана Бандеру. Після етапу в Союз на нього чекало інше страшне місце – Кенгір у Казахстані. Там, у жіночій зоні, відбували покарання три однокласниці Миколи Курчика. І він мав змогу перемовитися з ними кількома словами крізь колючий дріт, дізнатися, що робиться в селі, й дати звісточку додому, що живий (бо дівчата мали змогу писати листи). Ось так, не бачившись ще з років війни, шкільні друзі зустрілися за тисячі кілометрів від рідного дому.
Невдовзі табором поповзли чутки, що з в’язнів формують етап на арктичні острови у Північному Льодовитому океані. Із тієї вічної мерзлоти ще ніхто не повернувся живим. У списки потрапив і Микола Курчик. Та чоловік був кмітливий. Дізнавшись про день відправки етапу, він… заховався у господарському дворі й не з’явився на перекличку. За це йому добре дісталося. У Кенгірі чоловіка не залишили – перевели у Спаськ, що неподалік Караганди (Казахстан), у концтабір для штрафників, відомий як «Долина смерті». За окремими даними, там загинуло понад 100 тисяч ув’язнених… А Курчик вижив.
Норильські табори і другий розстріл
Засидітися довго на одному місці не давали, щоб у таборах не організували підпілля. Невдовзі чоловік потрапив у п’ятий норильський табір, що у Красноярському краї Росії. Микола мав бунтарську натуру, тож часто сидів у карцері. Саме там зустрів звістку про смерть Сталіна. Розповідав про це так: «У березні 1953 року якраз сидів у «бурі», коли старший наглядач оголосив: «Советский народ понес большую потерю – умер наш вождь и учитель, товарищ Сталин!». А весь карцер: «Ура!!!». Наглядачі розлютилися, довго не могли нас заспокоїти і почали стріляти через двері по зеках».
Після цього і спалахнуло сумнозвісне Норильське повстання. Бунтівників розстрілювали сотнями… Там куля знову Миколу Курчика оминула. Але покарання за участь у заворушеннях отримав не м’якше. Його разом з іншими ув’язненими етапом відправили у Магадан, де за «створення бандитського угруповання та норильське повстання» вдруге впаяли «розстріл».
42 дні у камері смертників стали справжнім випробуванням. Спочатку Микола здригався від кожного брязкоту в коридорі, очікуючи: це вже по нього прийшли. Було важко опанувати страх. А потім змирився з думкою, що має загинути, навіть почав читати книги. І ось приходить рішення Верховного суду: замінити розстріл на 25 років таборів особливо суворого режиму і 5 років «поражения в правах».
Пізніше, під час повторного розгляду справи, коли Миколі Курчику відмовили у реабілітації, члени комісії, прочитавши біографію українця, заявили: «Розстріл – занадто м’яке покарання». Хоча, щоб отримати свободу, чоловікові пропонували покаятися і зізнатися у «любові до радянської влади». Та він відмовився.
Микола Курчик у сталінських таборах провів 31 рік, 2 місяці і 25 днів! Проводжаючи легендарного зека, вийшло подивитися на нього усе начальство. На жаль, мама так і не дочекалася сина додому. Хоча навідувала його у таборах – вперше побачила Миколу через 16 років розлуки. А батька він догледів до старості. За три десятиліття каторги чоловік заробив всього 729 рублів та три місяці відпустки. Потім працював на пластмасовому заводі у Корці, а через два роки остаточно осів на своєму хуторі.
Вподобав вдову з п’ятьма дітьми
Цікавою була і особиста доля нашого героя. Повернувшись нарешті додому, Микола Курчик почав відновлювати свої документи. А в сільраді працювала вдовиця з п’ятьма дітьми Людмила Томашевська.
– Ми поїхали в район, у Корець, я завела його в ЗАГС, – згадує Людмила Олексіївна. – Потім він мене завів у ресторан. І так ми почали дружити. Який культурний був! Золота людина. Але мені забороняли з ним дружити, бо ж він засуджений. То ми стали крадькома ходити (сміється). Але я недовго в сільраді проробила. Через нього мене таки зняли.
Може, і зійшлися б тоді Микола та Люсі (з наголосом на останньому складі – так чоловік до останніх днів називав свою половинку). Та на заваді став його батько.
– Старий Яків був дуже вредний. Як взнав, що він до мене ходить, каже: «Шо ти ходиш, в неї п’ятеро дітей. То вони ж тобі геть і штани знімуть», – щиро ділиться бабуся.
І чоловік, якого не зламали сталінські табори, волі батька… підкорився. В дружини Миколі насватали бездітну Настю з села. От він з нею і розписався.
Запитую, чи довго Людмила Олексіївна гнівалася на Миколу за це. Адже від людей знаю, що Курчик з офіційною дружиною фактично не жив і далі упадав за своєю Люсею.
– Настя в селі з мамою сиділа, а він – на хуторі. То Микола і дальше до мене став ходити. Але я його не відбивала, в них не було подружнього життя. Розписався з нею, а мені зустрічі назначав: то в Корці, то тут, – усміхаючись, щиро розповідає жінка.
Пізніше Микола пропонував Люсі офіційно узаконити їхні стосунки, та вона відмовилася.
– З гонором були? – питаю.
– Та ні. Чесно? Я думаю, в мене фамілія краща – Томашевська, чоловіка дід і баба були панського роду. А то буде Курчик… – каже.
А ще на хуторі Надія світла не було. То Людмила Олексіївна все жартувала: «От, проведеш світло – заміж за тебе піду». Він і провів. Мав вже під вісімдесят літ – і знову свою Люсю покликав. А вона не погодилася…
Але мало не щодня ходила до Миколи чи він до неї. З хутора навпростець від її хати кілька кілометрів. Бувало, залишалася у його Надії на кілька днів. Напече пирогів – ще парують, а Курчик вже несе гостинці її дітям, у село.
– Він маму до самої старості до себе горнув, – пригадує донька бабусі Людмили Світлана. – Всі в селі завидували. Завше притулиться, просить, щоб біля нього посиділа. Дуже любив її. А що вже гостинний був – ніхто повз хату не пройшов, щоб не нагодував. Завше мав смачну каву, чай, печиво, добру ковбаску – для гостей тримав.
Коротка пам’ять нащадків
За Ющенка Курчик «ожив», адже війнуло свободою, бійці УПА отримали пошанування. Але коли до влади прийшов Янукович, Микола Якович, розпереживавшись через долю країни, ледь не помер. Місяць його в лікарні тримали, відкапали. Та прожив після того недовго. Стежив за подіями в Україні вже не лише по радіо, а й з екрана телевізора, який йому презентував табірний товариш… Левко Лук’яненко (у Мордовії сиділи в одному таборі). І дуже йому за все, що діялося, душа боліла.
– А то ми з мамою в нашого діда в гостях були, ще миску дерунів нажарили, сиділи за столом, балакали. Раптом йому мову потягло, ноги відібрало, руку відняло… Інсульт розбив.
Згас Микола Курчик на дев’яностому році життя. На цвинтарі височіє гарний пам’ятник, з якого на нас гордо дивиться нескорений патріот. На могилку частенько навідується названа донька Світлана, бабця Людмила зрідка, бо ноги вже не слухаються.
Цікавлюся у сільської голови Харалуга, Надії Фіщук, як у селі увічнили ім’я свого героя, людини, про яку сам Левко Лук’яненко колись сказав, що він «найдовше за усіх на світі відбував покарання за любов до Батьківщини – України». І відповідь просто убила – «ніяк».
– А він у нас в селі не користується авторитетом, – кілька разів повторила Надія Іванівна.
І в душі все аж стерпло. Пам’ять нащадків виявилася надто короткою…
Наталія Кравчук, wz.lviv.ua
