Свято закоханих – порівняно нове на наших теренах – із підлітковим нахабством торує собі шлях. І за розмахом і всеохопністю впевнено перемагає, здавалося б, непохитне 8 березня.
Червоні сердечка, різні за розміром і вартістю, прикрашають розкішні торгівельні центри і ятки базарних перекупок.
Виробники та реалізатори будь-якого товару, від ковбас до міні-тракторів, запевняють із рекламних плакатів, що саме це буде найкращим подарунком до знаменного дня.
А вже від одноманітної романтичної музики не знаєш, де подітися. Особливо якщо наразі твоє серце не завмирає від самої згадки про когось, а б’ється у звичному ритмі.
Мовби виконуючи чиюсь кумедну рознарядку, апологети святого Валентина навертають до своїх лав якомога більше прихильників, незалежно від віку.
Так, у ці дні в дитсадках трирічні старанно вирізають із червоного паперу сердечка – любим матусям. Мами школярів вигадують, чим би недорого й нейтрально привітати синову сусідку по парті.
У супермаркетах не протовпитися від оптових закупів цукерок і вина для співробітниць. Продавці квітів, здається, вирішили відігратися по повній за свої поневіряння у холодних рундуках в некасовому січні.
До речі, в Японії цього дня жінки й дівчата дарують чоловікам переважно шоколад, а також вітають лише чоловіків-начальників.
А першу “валентинку” – віршоване послання дружині – надіслав із в’язниці у 1415 році герцог Орлеанський Шарль.
Особисто я до закоханих ставлюся поблажливо – як до злегка хворих. Пам’ятаєте, як у поета: “Ах, мамо, я прекрасно хворий!”
Не певна, чи я їм заздрю. Та знаю, що цим їх ніяк не ображаю. Бо самим закоханим – із притаманним їхньому стану егоцентризмом – до мене немає діла і поготів. Як і до тих людей, котрі тимчасово без пари, ситуативно чи світоглядно самотні.
І хай би собі тішилися своїм святом. Ми ж їм не заважаємо цілуватися на ескалаторах.
Але скидається, ніби цього мало – щоб просто не заважали. Глядачі повинні неодмінно стати учасниками видовища.
Кохання напоказ – як метрові літери освідчення на асфальті перед вікнами чергової Дульсінеї. Який сплеск почуттів (гормонів)! А байдужі перехожі поспішають прямо по крику душі у буденних справах.
Байдужість, як ніщо інше, знеохочує “несправжніх” закоханих. Але ж це – захисна реакція звичайних людей на докучливу демонстраційність. Яка, до речі, ставить під сумнів щирість почуттів.
Саме така суперечність між потребою оберігати ніжне почуття від стороннього ока і прагненням демонструвати його всім і кожному, бентежить мене у цьому святі. Навіть не у Валентиновому дні як такому, а в намаганні зробити його всенародним, як у нас іще, певно, за інерцією, прийнято.
Але ж закоханих, на жаль, менше. Тож ті, чиї домогосподарства складаються з однієї людини, цей лагідний примус до кохання сприймають мало не як дискримінацію.
Їм ніби вчергове нагадують, що вони не такі. Неправильні, ті, що випали з гнізда, відстали від потяга, “зайві” люди, егоїсти, мало не збоченці. Адже суспільство схвалює саме життя в парі.
Непарна одиниця
А втім, самому давати собі раду – доля не для слабких. Коли людина живе сама, їй потрібно мовби завжди виправдовуватися і щось доводити.
Пояснювати охочим допомогти влаштувати її особисте життя, що вона не нещасна, не потребує чийогось плеча, ліктя тощо. Що не варто її з кимось знайомити, вона не сумує, не нудьгує. І що це не соціальний аутизм, а пошуки власної ідентичності. Чи може, творча усамітненість.
І звідки така думка, що її не схотіли? Навпаки – вона сама відкинула стосунки, які вичерпали себе. До того ж, як особистість є настільки самодостатньою, що не потребує першого ліпшого поруч.
Ще й достатньо сміливою, щоб чесно зізнатися, принаймні собі, що сімейні рамки для неї – затісні.
Багато хто з одинаків і не знав би, що він “нещасний”, якби йому не навіяли це відчуття за допомогою чужих емоцій. Ось, наприклад, як у такі свята, коли не закохані і не пошлюблені почуваються чужими на чужому бенкеті.
Мережеві фахівці запевняють, що самотність шкідлива для здоров’я, що жити одному можна недовго. Психологи пропонують допомогти подолати сором’язливість, навчити заводити знайомства та співіснувати разом.
Щойно почувши, що хтось із друзів розлучається, прийнято їхати розраджувати і втішати. І ось жінка, якій нав’язали співчуття, не встигнувши ковтнути повітря після невдалого шлюбу, відчуває себе покинутою.
Відомий психолог-гуманіст Еріх Фромм вважав, що вміння бути самому лежить в основі вміння любити. І що справжнім коханням є те, в якому людина знаходить, а не втрачає себе.
Людина ж, у якої виникла потреба побути на самоті, – не соціопат. Просто вона не хоче керуватися в особистому житті загальноприйнятими критеріями, а шукає власні.
Олена Савинова, психолог
