Історія Ольги цікава своєю буденністю. Сотні тисяч українців так само приїздять до Польщі. Працюють по 10 годин як і вона. Винаймають найдешевше житло зі старими меблями. З економії ділять особистий простір, нерідко, з малознайомими людьми. Сплять на незручних матрацах, обмежуючи свій побут найнеобхіднішим. Майже не говорять польською та намагаються протриматись, сподіваючись, що далі буде легше.
Підйом о четвертій, 40 хвилин пішки до роботи, 10 годин на ногах: чищення, миття, нарізки та смаження, щоденно з 6 до 16. Трохи пухнуть руки та довго загоюються опiки. “Це через те, що поки не звикла – говорить Ольга. – Далі буде краще”.
Почула рідну мову. Підійшла, запитала. Відповідь шoкувала. Ольга передбачала, що її нове життя розпочнеться саме так. Не лякали ані відсутність затишного побуту, ані робота на кухні, куди за свої 44 роки жінка влаштувалася вперше. Справжньою несподіванкою виявилося те, що серед 1,2 млн співвітчизників, які живуть та працюють у Польщі, буде так важко знайти “своїх”. Не для зиску та вигоди, для звичайного людського спілкування. “Якось я приїхала на вокзал забрати передачу з мого рідного Золочева – говорить Ольга. – Почула знайому мову. Підійшла, запитала, чи, може, знають у місті жінок з України, заробітчанок як я, щоб познайомитись”. Відповідь шoкувала: “Це Польща. Ти тут нікому не потрібна!”
Ольга оптимістка й перша невдача її не зупинила. Вона вирішила змінити тактику та спробувала пошукати земляків через Інтернет. Розіслала повідомлення українцям, хто, ймовірно, знаходився в тому ж самому регіоні. Не відповів ніхто. Крім мене.
Ольга здивована, адже з “чужими” поляками – колегами по кухні стосунки склалися достатньо швидко. “У мене чудові роботодавці – розповідає Ольга. – Вони з розумінням ставляться до того, що я не говорю польською. Навіть поставили на кухні телевізор, щоб я швидше вчила мову”.
Без спілкування з земляками ми начебто хворі на амнезію. Питається, як польською буде “мішки під очима”, хоче підібрати крем, щоб трохи зняти набряки. Жаліється на незручний матрац. Певно, від того й проблема. Ми розмовляємо як подруги, хоча ледь знайомі. Все ніяк не можу повірити, що такі відкриті та щирі люди все ще існують. Запитую, чи не занадто важко працювати на поляків та чи не зручніше до роботи їздити автобусом. Пропоную разом підібрати маршрут. Ольга категорично відмовляється, запевняючи, що обожнює ходити пішки, та додає: “Я працюю 10 годин на день, бо сама так захотіла, а роботодавці пішли мені на зустріч”. Обіцяю наступного разу показати, де українська церква. Домовляємося разом піти на недільну службу. Ольга з радістю погоджується: піти до української церкви – це немов побувати вдома.
Ми гуляємо в старому місті. Туристичний сезон у розпалі, натовп говорить десятками мов. Зазираємо в обличчя перехожих. Це поляки, а ось білоруси, тут шведи та німці. Шукаємо земляків з України – своїх, рідних, вартих того, щоб їх так наполегливо шукали: для спілкування, для громади, для зв’язку з землею, звідки всі ми родом. Без цього ми ніхто, люди зі страшним, смертельним діагнозом – національна амнезія.
Марія Коваль
